Кульбабове вино

Десь віддалік, сяйнувши фарами, проплив автомобіль. А більш ніде не було жодних ознак життя — ні світла, ні руху. Лише ген позаду, далеко за їхнім домом, подекуди виднілися тьмяно освітлені прямокутники вікон, де люди ще не полягали спати. Та більшість будинків стояли темні — їхні мешканці вже спочивали, а ті, які не обляглися, сиділи на верандах своїх темних осель і вели тихі неквапливі вечірні розмови. Проходячи повз ті будинки, можна було почути, як на веранді порипують лави-гойдалки.

— І батька, як на те, немає вдома, — сказала мати. Своєю великою рукою вона стискала малу руку Тома. — Ну, постривай, негідний хлопчисько, я тобі покажу! По околицях знову вештається отой Нелюд і вбиває людей. Тепер ніхто не може почувати себе в безпеці. Бо невідомо, де й коли він з’явиться. Отож хай тільки Дуг вернеться — шкуру з нього злуплю!

Тим часом вони пройшли ще квартал і тепер стояли: перед чорним силуетом німецької баптистської церкви на розі Чепел-стріт і Глен-Рок. За церквою, кроків за сто далі, починався яр. Том уже чув його нюхом. Звідти тхнуло стічними водами, прілим листям, густим духом зелених хащів. Яр був широкий, звивистий, він перетинав усе містечко, і мати часто казала, що там і завидна дикі нетрі, а поночі його краще обминати десятою дорогою.

Хоча поруч була церква і це мало б додавати Томові сміливості, проте він однаково боявся, бо церква стояла темна й здавалася холодною, нікому не потрібною руїною на краю яру.

Йому було всього десять років. Він ще мало знав про смерть, страх, жахіття. Смерть була для нього восковою подобою, яку він бачив у шість років, коли помер його прадідусь і лежав у труні, наче величезний підбитий яструб, німотно й відчужено, вже не в змозі ніколи сказати Томові, щоб він шанувався, чи докинути слівце до розмови про політику. Смерть була його малою сестричкою, коли він, уже семирічний, прокинувшись одного ранку, зазирнув у її колиску й побачив утуплений в нього застиглий, невидющий погляд її мертвих блакитних очей; а потім прийшли дорослі, поклали її в плетений лозовий кошик і винесли з кімнати. Смерть нагадала йому про себе й через місяць по тому, коли він спинився перед сестриччиним високим стільчиком і раптом збагнув, що вона вже ніколи там не сидітиме, ніколи не засміється, не заплаче, а він сам уже ніколи не приревнує до неї батьків і не нарікне, що вона з’явилася на світ. Отак він уявляв собі смерть. А ще смерть була Нелюдом, який невидимо скрадався за деревами, чигав десь по околицях, щоб раз чи два на рік прийти в це містечко, на ці вулиці, де не бракувало темних закапелків, і когось убити, — за останні три роки він убив у такий спосіб трьох жінок. Ото все була смерть.

Але тепер ішлося про щось більше, ніж просто смерть. Цей літній вечір ген унизу під високими зорями ввібрав усе, що Том звідав, побачив чи почув у своєму житті, і все те враз наринуло й захлюпнуло його з головою.

Вони зійшли з тротуару й рушили втоптаною, всіяною дрібним камінням стежкою між бур’янами, в яких лунко, на повен голос гучав хор цвіркунів. Том покірливо ступав за матір’ю — сміливою, гарною, дужою, його заступницею від усього світу. Отак разом вони пройшли ще далі й спинилися на самому краю цивілізації.

Яр…

Там, у глибокій чорній хащі, в цю мить зосередилось усе, чого йому не судилося пізнати чи збагнути, усе те, що ке мало назви й ховалося в темряві безладних заростей, серед важкого духу гнилизни.

Аж раптом він усвідомив, що вони з матір’ю самі-самісінькі.

І що рука її тремтить.

Він справді відчував це тремтіння. Але чому? Мати ж була більша, дужча, розумніша за нього, хіба ні? Невже й вона зачула ту невиразну загрозу, оту лиху силу, що зачаїлася там унизу й шукала виходу з темряви? То, виходить, людина, дорослішаючи, не стає дужою? І бути дорослим — це ніяка не втіха? І немає в житті жодного захистку? Нема такої твердині, що встояла б перед чіпкими страхіттями ночі?

Тома обсідали сумніви. У горлянці, в шлунку, по спині, по руках та ногах мовби знов розтеклося морозиво, і його пройняло холодом, так наче раптом повіяв із забутого грудня зимовий вітер.

І в нього сяйнула думка: це ж усі люди такі, для кожної людини існує тільки вона сама. Одна-єдина, і хоч вона й живе серед великої громади, проте завжди чогось боїться. Як оце й тепер, стоячи тут. Марно кричати, марно кликати на допомогу — яка з того користь? Темрява нарине враз і поглине тебе: одна жахлива крижана мить — і буде по всьому. Задовго до світанку, задовго до того, як полісмени почнуть присвічувати ліхтариками на темну розворушену стежку, задовго до того, як зашурхотять камінці під ногами розгублених людей, що поспішать на допомогу. Навіть якби вони були оце тепер за п’ятсот кроків і напевне зарадили б, усе одно тій чорній хвилі вистачило б і трьох секунд, щоб здійнятися й забрати в нього всі десять літ його життя і…

Це усвідомлення самотності людського життя впало на Том а навальним ударом, і він весь затремтів. І мати теж була самотня. В цю хвилину вона не могла сподіватися ні на святість шлюбу, ні на захист люблячої родини, ні на конституцію Сполучених Штатів, ні на поліцію, не мала до кого звернутися, крім власного серця, та й у ньому знайшла б хіба тільки нездоланну відразу і страх. У цю хвилину кожне з них опинилося віч-на-віч із власною скрутою і мусило шукати ради самотужки. Отож йому треба було змиритися з цим і діяти на власний розсуд.

Том проковтнув тугий клубок у горлі й притулився до матері. «О боже, не дай їй померти, прошу тебе! — подумки благав він. — Не завдавай нам ніякої кривди. За годину тато повернеться зі зборів, і якщо вдома нікого не буде…»

Мати рушила стежкою в дикі нетрі.

— Мамо, з Дугом нічого не станеться. — Голос Тома тремтів. — Нічого з ним не станеться… Він прийде. Неодмінно прийде!

Мати відказала високим, напруженим голосом:

— Він завжди вертається цією дорогою. Скільки разів я йому казала не ходити тут, але ті бісові хлопчиська однаково лізуть навпростець. А колись він піде сюди й більше не повернеться.

Більше не повернеться. Це могло означати все що завгодно. Бродяги. Злочинці. Темрява. Лиха пригода. А над усе — смерть!

Сам-один у цілому світі…

На світі з мільйон таких містечок. І в кожному так само темно й самотньо, кожне живе так само відрубно, в кожному так само повно страхіть і незбагненних речей. Пронизливі й тужливі звуки скрипок — ось музика цих містечок, де немає світла, але багато тіней. А яка безмежна, неосяжна в них самотність! Які там глухі, провологлі яри! І на який жах обертається життя в тих містечках уночі, коли твоєму розуму, подружжю, дітям, щастю звідусіль загрожує лиха, кровожерна потвора на ім’я Смерть!..

Мати знову голосно погукала в темряву:

— Ду-у-уг! Дугласе!

І раптом обоє збагнули: щось довкола не те.

Чомусь замовкли цвіркуни.

Скрізь панувала цілковита тиша.

Ще ніколи в Томовому житті не було такої тиші. Такої глибокої й безшелесної. Чому ж це замовкли цвіркуни? Чому? З якої причини? Раніше вони ніколи не вгавали. Ніколи.

Отже… Отже…

Щось мало статися!

Здавалося, яр увесь напружується, напинає свої чорні жили, вбирає в себе міць із поснулої округи, на багато миль навколо. З просяклих росою лісів і долин, з хвилястих пагорбів, де собаки, задерши морди, вили на місяць, з усіх усюд стікалась в одне місце велика тиша, і Том з матір’ю були в самому її осередді. Ось-ось, за кілька секунд, щось мало статися, доконче мало статися. Цвіркуни й далі не озивались, а зорі спустилися так низько, що ще трохи — і Том міг би змести з них сухозлітку. І була їх сила-силенна, гарячих і гранчастих.

А тиша все наростала й наростала. І все наростала й наростала напруга. Ой, як було темно, як пустельно й самотньо! Ой леле!

Аж раптом ген-ген із-за яру долинуло:

— Я тут, мамо! Іду, мамо! Потім знову:

— Гей, мамо! Іду-у-у!

А потім часто-часто захляпали підошви тенісних туфель по дну яру, де чимдуж, весело регочучи, бігли троє хлопчаків — Томів брат Дуглас, Чак Вудмен і Джон Хафф. Бігли й весело реготали…