Страница 36 из 53
Лавінія кивнула головою. Гелен судомно хапнула ротом повітря й схопилася рукою за горло.
— Хто її знайшов?
Лавінія міцно стискала Франсінин зап’ясток.
— Ми не знаємо.
Три подруги стояли в сутіні літнього вечора й дивились одна на одну.
— Мені захотілося піти в дім і позамикати всі двері, — перша порушила мовчанку Гелен.
Та зрештою вона тільки пішла надягти светр, бо хоч надворі було ще тепло, її теж раптом пройняв зимовий холод.
Поки вона ходила, Франсіна гарячково прошепотіла до Лавінії:
— Чому ти не сказала їй?
— Навіщо її засмучувати? — відказала Лавінія. — Дізнається завтра. Ще встигне.
Три подруги пішли вулицею під чорними деревами, повз будинки, де враз позачинялися всі двері. Як швидко поширилася новина — від яру, від будинку до будинку, від ґанку до ґанку, від телефону до телефону! Ідучи, вони відчували на собі погляди з-за спущених завіс, чули, як клацають засуви на дверях. Як дивно: був собі вечір, пахло ваніллю й маззю проти москітів, скрізь їли морозиво, дітлахи гралися надворі, гасали з паличками солодкого льоду в руках, — аж раптом усіх їх наче вітром змело й занесло між дерев’яні стіни, за позавішанї вікна, і тільки покинуті льодяники плавали в калюжках розталого лимонного й суничного сиропу. Таки дивно: люди позабивалися в задушні кімнати і там, за бронзовими шишками й кільцями на дверях, упрівали в тисняві. На безлюдних лужках валялися бейсбольні м’ячі та битки. На розжареному й розпареному за день тротуарі біліли недомальовані крейдою «класи». Здавалося, хвилину тому хтось оголосив, що зненацька вдарить лютий мороз.
— Ми просто розум стеряли, що ходимо поза домом такого вечора, — мовила Гелен.
— Одразу трьох Нелюд не вб’є, — заперечила Лавінія. — Гуртом ходити безпечно. До того ж іще не час. Він знов виходить на полювання не раніш як через місяць.
Раптом на їхні перелякані обличчя впала якась тінь. За деревом бовваніла темна постать. І так, наче хтось угатив кулаком по клавішах органа, всі три разом вереснули на різні голоси.
— А-а, попалися! — гарикнув грубий голос. І до них метнувся якийсь чоловік. Вискочив на світло й зареготав.
А тоді прихилився спиною до дерева, тицьнув пальцем на подруг і зареготав ще дужче. — Гей! Ось він я, Нелюд! То був Френк Діллон.
— Френк Діллон!
— Френк!
— Френк!
— Ну, Френку, — сказала Лавінія, — якщо ви ще колись утнете таку дурницю, хай вас усього подірявлять кулями!
— Таке вигадали! — І Франсіна істерично заридала. Френк Діллон перестав усміхатись.
— Та ви мені пробачте…
— Ідіть геть! — сказала Лавінія. — Ви що, не чули про Елізабет Ремселл? Її знайшли в яру мертву. А ви шастаєте щоночі й лякаєте жінок! Мовчіть, і слухати вас більше не хочемо!
— Стривайте, та я ж…
Дівчата подалися своєю дорогою. Він рушив був за ними.
— Ні, залишайтеся тут, містере Нелюд, і лякайте самого себе. Підіть погляньте на обличчя Елізабет Ремселл, побачите, який то сміх. На добраніч!
І Лавінія, підхопивши під руки подруг, пішла далі вулицею під деревами й зорями. Франсіна все ще притискала до обличчя хусточку.
— Та ну, Франсіно, він же просто пожартував, — сказала Гелен і обернулася до Лавінії. — Чому вона так плаче?
— Потім розкажемо, коли дійдемо до центру. Хай там що, а ми однаково ідем у кіно! І годі про це. Ану, наготуйте гроші, ми вже майже прийшли!
В аптеці-закусочній, мов у великому резервуарі, застоялося тепле повітря, і великі дерев’яні лопаті вентиляторів гнали на забруковану цеглою вулицю хвилі різних запахів — то арніки, то тоніку, то содової води.
— Мені на п’ять центів зелених м’ятних карамельок, — сказала Лавінія аптекареві.
Обличчя його було бліде й застигле, як і в усіх, кого вони бачили того вечора на малолюдних вулицях.
— Пожуємо в кіно, — додала вона, тимчасом як аптекар срібним совочком насипав у паперовий мішечок на вагах зелені карамельки.
— Ви всі сьогодні дуже гарненькі, дівчата. А ви, міе Лавініє, коли заходили вдень випити шоколадного коктейлю, то така вже були неприступна краля, що тут один навіть став розпитувати про вас.
— Он як?
— Сидів отут, біля прилавка, а коли ви пішли, провів вас очима й питає: «Хто це така?» А я йому: «Та це ж Лавінія Неббс, найперша красуня в місті». «Справді красуня, — каже він. — А де вона живе?..» — І тут аптекар знітився й замовк.
— Та ви що! — вигукнула Франсіна. — Невже ви сказали йому адресу? Не може бути!
— Та я ж нічого такого не подумав. «На Парк-стріт, — кажу, — знаєте, біля яру». Отак просто вихопилось у розмові. А тепер, уже ввечері, як почув, що знайшли тіло, то враз схаменувся: ой, боже, що ж я наробив! — І він подав Лавінії мішечок з карамельками куди повніший, ніж належало.
— Який же ви дурень! — крикнула Франсіна, і на очі їй знову набігли сльози.
— Ви вже пробачте. Та, може, й нема чого боятися. Усі троє дивилися на Лавінію, дивилися, не відводячи очей. А вона стояла й нічого не відчувала. Хіба що легенько задряпало в горлі. Тоді машинально простягла аптекареві гроші.
— Ні, грошей я з вас не візьму, — сказав той і, відвернувшись, став перебирати якісь папірці.
— Ну, а я зроблю ось що! — Гелен рішуче ступила до дверей. — Зараз гукну таксі, хай розвезе нас усіх по домівках. Я не маю бажання розшукувати твій труп, Лавініє. Від того типа добра не жди. Недарма ж він розпитував про тебе. Чи ти хочеш, щоб наступного разу в яру знайшли тебе?
— То був просто собі чоловік, — відказала Лавінія і, вже стоячи на ґанку, повільно обвела поглядом вулицю та навколишні будинки.
— Он і Френк Діллон просто чоловік, та, може, він і є Нелюд.
Тут вони помітили, що Франсіна з ними не вийшла, і, обернувшись, побачили її в дверях.
— Я наполягла, щоб аптекар розказав мені, який він був із себе, той один. Нібито нетутешній, у темному костюмі. Худий, з блідим обличчям.
— Усі ми надміру збуджені, — мовила Лавінія. — І навіть якщо ви візьмете таксі, я нікуди не поїду. Якщо мені судилося стати наступною жертвою, то й нехай. У цьому житті так мало хвилюючих подій, а надто коли дівчині вже тридцять три, тож дайте мені хоч у такий спосіб потішитись. А загалом усе це дурниці, і ніяка я не красуня.
— Ой, та що ти, Лавініє, ти ж справді гарна, другої такої і в місті нема, особливо тепер, коли Елізабет… — Франсіна прикусила язика. — Просто ти не підпускаєш до себе чоловіків. А якби була не така сувора, то давно б уже вийшла заміж.
— Годі тобі словоблудити, Франсіно! Онде каса, я плачу сорок один цент і йду дивитися Чарлі Чапліна. А ви, коли хочете, їдьте собі в таксі. Я піду в кіно сама і додому сама дійду.
— Лавініє, та ти що! Хіба ж ми можемо покинути тебе на таке…
Вони ввійшли до кінотеатру.
Перший сеанс уже закінчився, була перерва, і людей у тьмяно освітленому залі лишилося зовсім мало. Подруги сіли в середньому ряду, відчуваючи дух начищеної старовинної бронзи, що прикрашала зал. Тоді побачили, як із-за потертої червоної оксамитової завіси вийшов адміністратор.
— Поліція попросила нас закінчити сьогодні раніше, — оголосив він, — щоб усі ви потрапили додому до півночі. Тому ми не показуватимемо кінохроніки, а одразу пустимо фільм. Сеанс закінчиться об одинадцятій. Усім радять іти просто додому. Не затримуйтесь на вулицях.
— Це стосується нас, Лавініє! — прошепотіла Франсіна.
Світло згасло. Замерехтів екран.
— Лавініє, — пошепки мовила Гелен.
— Що.
— Коли ми заходили в кіно, якийсь чоловік у темному костюмі перейшов вулицю. А оце щойно він з’явився у залі й тепер сидить у першому за нами ряду.
— Ой, Гелен!
— Просто позад нас!
Усі три по черзі озирнулися.
— Я йду до адміністратора! — Гелен підвелась і рушила проходом. — Зупиніть картину! Дайте світло!
— Гелен, повернися! — гукнула Лавінія, і собі підводячись…
Вони поставили на столик порожні склянки від содової і, сміючись, злизали з-над губ рештки ванільного морозива.