Кульбабове вино

Був зимовий вечір, і вона легко пливла на ковзанах по сріблясто-білому в місячному світлі крижаному ставку, а попереду мелькало під ковзанами її відображення і щось нашіптувало їй. Був і літній вечір, коли в цьому місті не згасає жар ні в повітрі, ні на щоках, ні в серці і скрізь, хоч куди глянь, перед очима в тебе мерехтять рої світлячків. Був і вітряний жовтневий вечір, за вікном шурхотіло сухе листя, а вона стояла в кухні й, весело наспівуючи, сотала тягучки; потім, весняного вечора, бігла по моху берегом річки й плавала в глибокій теплій воді старого гранітного кар’єру; а там настало й Четверте липня, і затріщали, злітаючи в небо, ракети, і обличчя всіх, хто висипав на веранди, запалахкотіли то червоною, то блакитною, то білою барвою, а коли згас останній спалах, її обличчя і далі світилося ясніше від інших.

— Ви бачите все це? — спитала Гелен Луміс. — Бачите мене там, серед них?

— Так, — відказав Вільям Форрестер із заплющеними очима. — Я бачу вас.

— А потім, — сказала вона, — а потім…

Її голос усе звучав та звучав, а тим часом заходив вечір, сутінки швидко густішали, проте голос її не вмовкав, і кожен, ідучи вулицею повз садибу, й здаля міг почути той звук, тихий-тихий, наче лопотіння крилець нічного метелика…

Через два дні, коли Вільям Форрестер сидів за письмовим столом у своїй кімнаті, він отримав листа. Його приніс нагору Дуглас і подав Біллові з таким виразом обличчя, наче знав, що в тому листі.

Вільям Форрестер упізнав голубий конверт, але не розпечатав його. Він просто засунув листа у нагрудну кишеню сорочки, на якусь хвильку спинив погляд на хлопцеві, а тоді сказав:

— Ходімо, Дуг. Я тебе запрошую.

Вони йшли до центру міста, майже не озиваючись один до одного: Дуглас відчув, що треба помовчати. Осінь, яка насунула була за кілька днів перед тим, відступила. Знов повернулося справжнє літо, запінило хмарки, начистило до блиску метал небесного склепіння. Вони зайшли в павільйон і сіли біля мармурового прилавка. Вільям Форрестер витяг з кишені листа, поклав його перед собою, але й тепер не розпечатав.

Він повів очима за двері, де скрізь сяяло жовте сонячне світло — на цементованому тротуарі, на зелених полотняних навісах, на блискучих золотих літерах на склі вітрин по той бік вулиці; потім звернув погляд на календар на стіні. 27 серпня 1928 року. Подивився на свій наручний годинник і, відчуваючи, як повільно б’ється серце, побачив, що секундна стрілка ледь-ледь повзе по циферблату; та й календар на стіні, здавалось, навіки застиг на цьому числі, і навіть сонце вже не посувалося до заходу, неначе хтось прибив його до неба цвяхами.

Лопаті вентиляторів над головою, зітхаючи, колошкали тепле повітря. За відчиненими дверима стояли й сміялися кілька жінок, але він їх не бачив — його погляд був спрямований повз них, на дальші будинки, на годинник на високій вежі над міською управою. Нарешті він розірвав конверт і став читати листа.

Тоді поволі повернувся на обертовому стільчику. Він знов і знов безгучно проказував ці слова, та зрештою вимовив їх уголос і повторив ще раз.

— Цитринове морозиво з ваніллю… Цитринове морозиво з ваніллю.

Дуглас, Том і Чарлі, голосно хекаючи, бігли сонячною вулицею.

— Томе, скажи мені одну річ, тільки чесно.

— Яку таку річ?

— Чи бувають коли-небудь щасливі кінці?

— Аякже. В кіно на суботніх ранкових сеансах.

— Та звісно. А от у житті?

— Я знаю тільки ось що, Дуг: мені дуже хороше, коли я ввечері лягаю спати. Оце тобі справді щасливий кінець кожного дня. А вранці прокинусь і думаю: хтозна, який він буде, цей день, — може, геть поганий. Та досить тільки згадати, що ввечері я знову ляжу спати, як усе стає гаразд.

— Я про інше — про містера Форрестера й про стару міс Луміс.

— А що тут удієш? Вона ж померла.

— Та знаю! А не здається тобі, що все воно якось не туди?

— Це ти про те, що він усе уявляв собі, ніби вона така ж молода, як на фотографії, а насправді їй був цілий мільйон років? Ну ні, сер, як на мене, то це пречудово!

— Що ж тут такого пречудового?

— Останніми днями містер Форрестер розказав мені потроху то про се, то про те, а я потім склав усе докупи — та як розревуся! І сам не знаю чого. Але я не хотів би, щоб було хоч на крихту не так. Бо якби було не так, то хіба мали б ми про що балакати? Не мали б. Та й поплакати я люблю. Як поплачеш добре, то одразу здається, ніби знову настав ранок і попереду новий день.

— Он воно як!

— Ти просто не хочеш зізнатися, що й сам любиш поплакати. А спробуй поплач довше — і все стає добре. Ось тобі й щасливий кінець. І ти можеш знову бігти на вулицю й гратися з хлопцями. А там і починаються всякі-такі-хтозна-які дива! То, може, й містер Форрестер як подумає добре, як зміркує, що це єдиний спосіб, та як поплаче гарненько, а тоді глядь — уже знову ранок, хоча б насправді була й п’ята година дня.

— Чогось воно не схоже на щасливий кінець.

— Треба добряче виспатись, або хвилин десять поревти, або з’їсти п’ять порцій шоколадного морозива, або ж усе це разом — і ось тобі найкращі ліки, Дуг. Можеш повірити великому медикові Тому Сполдінгу.

— Годі базікати, хлопці! — озвався Чарлі. — Ми вже майже прийшли.

Вони повернули за ріг.

Серед зими вони шукали решток літа й знаходили їх у підвальних топках чи у вечірніх вогнищах край замерзлих ставків, що правили за ковзанки. А тепер, улітку, дошукувались якоїсь, бодай найменшої, пам’ятки про забуту зиму.

Ще тільки заходячи за ріг, вони відчули, як у їхні розпашілі обличчя війнуло свіжою прохолодою, так, ніби від великої кам’яної будівлі назустріч їм сіялась легка мжичка; і прочитали давно вже завчену напам’ять вивіску, яка сповіщала про те, чого вони шукали.

Літня льодовня.

Літня льодовня літнього дня! Вони радісно сміялись і повторювали ці слова, а тоді підступили ближче, щоб заглянути в ту величезну печеру, де серед аміачних випарів і кришталевих крапель спочивали п’ятдесяти, сто- й двохсотфунтові крижані бруси, що колись були льодовиками, айсбергами, давніми, але не забутими січневими снігами.

— Оце ж воно, — зітхнув Чарлі. — Чого ще треба?

Вони стояли на гарячому осонні, а їх знов і знов обвівало холодним подихом зими, і в ніздрі линув дух мокрого дерев’яного помосту, над яким завжди стелився райдужний туман від машинерії, що десь там нагорі виробляла холод.

Хлопці гризли бурульки, від яких дубіли пальці, так що вони мусили загортати крижинки в носовики й смоктати їх крізь матерію.

— Скрізь там лід, скрізь туман… — прошепотів Том.- Снігова Королева… Пам’ятаєте ту казку? Тепер уже ніхто, звісно, не вірить у такі дурниці, у всяких там снігових королев. Та не дивуйтеся, якщо вона саме тут і заховалась, бо ніхто в неї більше не вірить.

Вони подивилися вгору й побачили, як здіймаються випари і пливуть довгими пасмами холодного диму.

— Ні, — сказав Чарлі. — Знаєте, хто тут живе? Тільки він один. Той, про кого лише згадаєш, як ураз мороз поза шкірою йде. — Він стишив голос мало не до шепоту. — Нелюд.

— Нелюд?

— Він тут уродився, виріс і тут-таки живе! Скрізь мороз. Томе, скрізь зима, Дуг! Звідки б йому ще приходити, щоб наганяти на нас дрижаки найжаркішими ночами серед літа? Та тут он і дух його, хіба ні? Ви ж самі добре чуєте. Нелюд… Нелюд…

У сутіні клубочились туманні випари. Раптом Том вереснув.

— Пусте, Дуг, — мовив Чарлі. — Просто я вкинув йому за комір шматочок бурульки, ото й усе.

Годинник на вежі міської управи вибив сьому. Дзвін прокотився луною і завмер.

Невелике віддалене містечко в штаті Іллінойс, що відгородилося від світу річкою, лісом, лугом і озером, огортали теплі сутінки. Від тротуарів ще пашіло жаром. Одна по одній зачинялися крамниці, і на вулицях ставало дедалі темніше. Зате було аж два місяці — годинник над урочистою чорною будівлею управи, що дивився навсібіч своїми чотирма циферблатами, і справжній місяць, який піднімався в молочно-білому серпанку над темним небокраєм на сході.