Кульбабове вино

Том на хвильку замислився.

— Ну, не так уже й погано, Дуг, — сказав він зрештою. — Він робить усе, що може.

Вона вийшла з ванної, мастячи йодом палець, що його глибоко, майже до кістки, полоснула ножем, відрізаючи собі скибку кокосового торта. Саме в цю мить східцями веранди піднявся листоноша, відчинив двері і зайшов. Двері грюкнули. Елміра Браун аж підскочила.

— Семе! — гукнула вона, махаючи пальцем у повітрі, щоб не так пекло. — Ніяк не звикну, що мій чоловік листоноша. Щоразу як ти заходиш у дім, лякаюся мало не до смерті!

Сем Браун стояв з напівпорожньою поштовою сумкою і збентежено чухав потилицю. Тоді озирнувся на двері, так наче погідний літній ранок нараз затопило туманом.

— Раненько ти сьогодні, Семе, — мовила його дружина.

— Я тільки на хвилину, — відказав він заклопотано.

— Ну, то розказуй, що там сталося. — Елміра підійшла і глянула йому в обличчя.

— Може, й нічого, а може, неабищо. Я оце щойно приніс пошту Кларі Гудвотер, що живе на нашій вулиці…

— Кларі Гудвотер? Он як!

— Та ти не розходься, послухай. То були книжки від фірми «Джонсон — Сміт» з Расіна, що в штаті Вісконсін. Одна з них називається… стривай, пригадаю… — Він наморщив чоло, потім воно розгладилось. — «Альбертус Маґнус», ось як. «Схвалені, перевірені, добротворні й природні єгипетські таємниці, або ж… — Він утупив очі в стелю й провадив, немовби читаючи звідти: — …або ж біла й чорна магія в застосуванні до людей і тварин, що розкриває заборонені відомості та секрети стародавніх філософів»!

— Ти кажеш, це прислали Кларі Гудвотер?

— Поки дійшов до неї, я мав час перебігти очима перші сторінки, нічого поганого в тому немає. «Приховані таємниці життя, розгадані славнозвісним ученим, філософом, хіміком, природознавцем, психологом, астрологом, алхіміком, металознавцем, магом і тлумачем таємниць чародійства і чаклунства, а також роз’яснення незбагненних поглядів у численних науках і мистецтвах — елементарних, складних, практичних і таке інше». Отак! Їй-богу, не голова в мене, а справжня скарбничка. Все до слова запам’ятав, дарма що нічого не второпав.

Елміра стояла й дивилася на свій намащений йодом палець так, наче ним тицьнув на неї хтось чужий.

— Клара Гудвотер… — пробурмотіла вона.

— А коли я віддав їй книжки, вона поглянула мені просто в очі та й каже: «Тепер я вже напевне стану неперевершеною чаклункою. Враз дістану диплом і почну практикувати. Заворожуватиму гуртом і поодинці, старих і молодих, великих і малих». А тоді ніби засміялася, встромила носа в ту книжку й пішла в дім.

Елміра уважно оглянула синець на руці, обережно поторкала язиком розхитаний зуб.

Грюкнули двері. Том Сполдінг, що саме стояв навколішки на лужку перед будинком Елміри Браун, підвів очі. Перед тим він никав довкола, спостерігаючи, як живуть по різних місцях мурахи, коли оце натрапив на особливо примітний мурашник — великий, з широченним отвором, де просто-таки кишіли вогненно-руді мурахи, хто чимдуж кудись біжачи, хто насилу тягнучи в свою підземну домівку шматочок мертвого коника чи малесеньку дрібку якоїсь бідолашної пташини. Аж раптом на веранду вискочила місіс Браун і стала, хитаючись, на краю сходів, неначе тільки-но виявила, що земна куля летить крізь усесвітній простір зі швидкістю шістдесят трильйонів миль на секунду. А за нею з’явився й містер Браун, який і сном-духом не відав про ті милі на секунду, а коли б і відав, йому однаково було б до того байдужісінько.

— Гей, Томе! — гукнула місіс Браун. — Мені потрібна моральна підтримка, ти будеш у мене за жертовне ягня. Ходімо!

І стрімголов подалася до хвіртки, чавлячи по дорозі мурахів, збиваючи головки з кульбаб і залишаючи на квітниках глибокі ямки від гострих підборів.

Том ще хвильку постояв навколішки, роздивляючись на кощаві лопатки та хребет місіс Браун, яка вже розгонисто ступала вулицею. Ті кістки промовисто дали йому наздогад, що заноситься на якусь драматичну пригоду, і, хоч у Томовій свідомості такі речі ніколи не пов’язувалися з жінками, — щоправда, місіс Браун мала над верхньою губою темні вусики, які цілком могли належати й піратові, — наступної хвилини він і собі тюпав поруч неї.

— Ну й люті ж ви сьогодні, місіс Браун!

— Е, хлопче, ти ще не бачив мене люту!

— Стережіться! — гукнув Том.

Місіс Елміра Браун з розгону повалилася на залізну фігуру сплячого собаки, що прикрашала зелений моріжок.

— Місіс Браун!

— Ось бачиш! — Місіс Браун сіла на траві. — Це наслала на мене Клара Гудвотер! Її чаклування!

— Чаклування?

— Та ти не зважай, хлопче. Ось і її ґанок. Іди вперед і відкидай з дороги всі невидимі перепони. Онде дзвоник, подзвони, але одразу ж відсмикни руку, а то тебе спалить струмом на попіл.

Том і не подумав торкнутися дзвоника.

— Кларо Гудвотер! — Місіс Браун сама тицьнула в кнопку дзвоника темним від йоду пальцем.

Десь віддалік, у сутінних прохолодних кімнатах великого старого будинку, дзенькнув і замовк сріблястий дзвоник.

Том прислухався. Десь ще далі почувся шурхіт, наче там пробігла миша. У далекій вітальні майнула тінь — мабуть, хитнуло вітром завісу.

— Добридень, — мовив спокійний голос.

І за сітчастими дверима нараз з’явилася місіс Гудвотер, свіжа, як м’ятна цукерка.

— А-а, це ти, Томе, і ви, Елміро… Чого це…

— Не квапте мене! Ми прийшли, бо дізналися, що ви збираєтеся стати справжньою чаклункою.

Місіс Гудвотер посміхнулася.

— Ваш чоловік не просто листоноша, а ще й охоронець закону. І сюди стромив свого носа!

— Він ніколи не заглядає в чужу пошту.

— Тільки по десять хвилин тягнеться від будинку до будинку і сміється, читаючи листівки, а то й наміряє чиїсь замовлені поштою черевики.

— Нічого він не бачив, ви самі сказали йому про ті книжки.

— Я ж просто пожартувала. Сказала: «Тепер стану, чаклункою». Аж глядь — Сем як дремене, наче я блискавку в нього метнула. Б’юсь об заклад, що в того чоловіка жодної звивини в мозку!

— Ви й учора хвалилися своїм чаклунством, в іншому місці…

— А, це ви, мабуть, про Сандвіч-Клуб?..

— Куди мене зумисне не запросили.

— Та ви ж, добродійко, цього дня завжди навідуєте свою бабусю.

— Якби мене хтось кудись запросив, я б могла навідати бабусю й іншого дня.

— А в клубі тільки того й було, що я сиділа, їла бутерброд із шинкою та маринованим огірком і просто так промовила вголос: «Нарешті вже я отримаю диплом чаклунки. Стільки років учуся!»

— Оце мені й переказали по телефону!

— Ну чи не диво ці новітні винаходи! — мовила місіс Гудвотер.

— А що ви в нас голова жіночої спілки «Жимолость» мало не від Громадянської війни, то хочу запитати вас руба: усі ці роки ви здобували голоси на виборах з допомогою чаклування?

— А ви ще сумніваєтеся в цьому, добродійко?

— Завтра в нас чергові вибори, то я хотіла б знати: невже ви знову будете балотуватися і невже вам анітрохи не соромно?

— Так, буду, і ні, не соромно. А тепер послухайте мене, добродійко. Я замовила ті книжки для свого племінника Рауля. Йому всього десять років, і він у кожному капелюсі шукає кролика. Я сказала йому, що шукати кроликів у капелюхах — марна праця, так само як шукати розуму в головах декотрих людей, і я могла б їх назвати. Але він затявся на своєму, то оце я й купила йому в подарунок такі книжки.

— Хоч богом присягніться, однаково не повірю.

— А проте це щира правда. Ну, а сама я просто люблю побазікати про всякі такі речі. Наші дами аж заверещали, коли я розказала їм про свою відьомську силу. Шкода, що вас там не було.

— Я прийду завтра й стану проти вас із золотим хрестом і всіма силами добра, які тільки зможу зібрати, — відрубала Елміра. — А поки що скажіть мені: яке ще чаклунське причандалля ви маєте в домі?

— Я купую всіляке чарівницьке зілля. Воно чудно пахне й дуже до вподоби Раулеві. Онде в торбинці духмяна рута, ото корінь копитника, а отам ебенова трава. Ще я маю чорну сірку, а ото, як мені сказали, товчені людські кістки.