Кульбабове вино

Старий Квотермейн лежав на тротуарі безмовний і нерухомий…

— Доїздилися, — скрушно мовила міс Ферн у сутіні горища. — Ой, ну чому ми не спинилися? Чому втекли?

— Цсс!

Обидві прислухались. Унизу хтось знову стукав у двері. Потім стукіт змовк, і в неясному надвечірньому світлі вони побачили хлопчину, що йшов через лужок.

— А, знов Дуглас Сполдінг. Думав, ми його покатаємо.

І обидві зітхнули.

Минали години. Сонце хилилося до обрію.

— Ми сидимо тут уже від полудня, — стомлено сказала Роберта. — Але не можемо ж ми тижнями ховатися на горищі, поки всі забудуть.

— Ми помремо з голоду.

— Що ж робити? Ти думаєш, хтось бачив і пішов слідом за нами?

Вони подивились одна на одну.

— Ні. Ніхто не бачив.

У містечку було тихо, в будинках починало світитися. Знизу долинав дух политої трави й гарячої їжі — скрізь уже готували вечерю.

— Час би вже смажити м’ясо, — сказала міс Ферн. — Хвилин за десять повернеться Френк.

— Як же ми можемо зійти вниз?

— Якщо Френк побачить, що в домі нікого немає, він викличе поліцію. Так буде ще гірше.

Сонце швидко сідало. Тепер у затхлій густій сутіні горища лише ледь бовваніли дві темні жіночі постаті.

— Як по-твоєму, — спитала міс Ферн, — він помер?

— Містер Квотермейн? і Після паузи:

— Так.

Роберта не знала, що відповісти.

— Подивимось у вечірній газеті.

Вони відчинили двері горища й насторожено визирнули на сходи, що вели вниз.

— Ой, якщо Френк дізнається, він забере в нас нашу Зелену машину. А як же хороше в ній їздити — сидиш собі, бачиш усеньке місто, ще й вітрець тебе обвіває.

— А ми йому не скажемо.

— Не скажемо?

Підтримуючи одна одну, раз у раз спиняючись, вони спустилися рипучими східцями на другий поверх. Тоді дісталися до кухні, заглянули в комору, з острахом визирнули у вікна й нарешті взялися смажити м’ясо. Хвилин із п’ять минуло в заклопотаній мовчанці, потім Ферн сумно подивилася на Роберту й сказала:

— Я оце думала… Ми вже старі й немічні, а признатися в цьому не хочемо. Ми стали небезпечні. І завинили перед людьми тим, що втекли…

— То що ж тепер?..

У кухні запала мовчанка, лише м’ясо шкварчало на сковороді. Сестри, опустивши руки, дивились одна на одну.

— Я вважаю… — Ферн на довгу хвилю втупилась поглядом у стіну. — Я вважаю, нам більше не можна їздити Зеленою машиною.

Роберта взяла тарілку й тримала її в тендітній руці.

— Більш… ніколи? — спитала вона.

— Ніколи.

— Але ж… — мовила Роберта. — Але ж ми не повинні… зовсім позбутись її? Хіба не можна залишити її в себе?

Ферн подумала.

— Та, мабуть, можна.

— Принаймні хай хоч так. Я піду від’єднаю батареї. Роберта рушила до дверей, та в цю мить на порозі з’явився Френк, їхній молодший брат, — йому було всього п’ятдесят сім років.

— Привіт, сестрички! — гукнув він.

Роберта, не озиваючись і словом, прослизнула повз нього і вийшла в літні сутінки. Френк тримав у руках газету, і Ферн миттю вихопила її, Вся тремтячи, вона гарячково перебігала очима сторінку за сторінкою, а тоді зітхнула й віддала газету братові.

— Я оце щойно бачив на вулиці Дуга Сполдінга. Він просив переказати вам, щоб ви не тривожилися: він усе бачив, і все гаразд. Про що це він?

— І гадки не маю.

Ферн повернулася до нього спиною і почала шукати хусточку.

— Ох, ті вже мені хлопчиська!

Френк довго дивився у спину сестрі, тоді знизав плечима.

— Я бачу, вечеря майже готова?

— Так.

Ферн накрила на стіл.

Знадвору долинув звук автомобільного сигналу. Потім ще і ще — глухо, ніби здалеку.

— А це що таке? — Френк виглянув з кухонного вікна в сутінки. — Що там робить Роберта? Ти глянь: сидить у Зеленій машині й тицяє пальцем у ріжок!

Ще раз, ще і ще в сутінках почувся жалісний, наче стогін якоїсь скривдженої тварини, звук гумової груші.

— Що це їй набрело в голову? — запитав Френк.

— Дай їй спокій, бога ради! — крикнула Ферн. Френк здивовано розширив очі.

За хвилину тихо, ні на кого не дивлячись, до кухні зайшла Роберта, і всі троє сіли вечеряти.

Ранній ранок. Дахи за вікном ледь сіріють у світанковому серпанку. Листя на деревах тихо тріпоче від найлегшого подуву вранішнього вітерцю. Аж ось ген з-за повороту сріблястої колії, похитуючись на невеликих сталево-голубих колесах, випливає трамвай, жовтогарячий, як мандарин. Його мідний дах мерехтить, мов еполети, оздоблені золотою облямівкою, а блискучий дзвоник лунко дзенькає, щоразу як старезний вагоновод стукне по ньому ногою в стоптаному черевику. Номери спереду й по боках вагона ясніють лимонною барвою. Його зелені плюшеві сидіння немовби вкриті прохолодним шорстким мохом. А на даху стримить щось ніби довга мітла, що мете по павутинці, напнутій високо між дерев, і бере з неї живлющий струм. З усіх вікон лине всепроникний, мов ладан, таємничо-блакитний дух літніх гроз та блискавиць.

Трамвай біжить усе далі довгими вулицями поміж в’язів, і рука вагоновода в сірій рукавичці раз у раз легко торкається важелів керування.

Опівдні вагоновод зупинив трамвай посеред кварталу й висунувся у вікно.

— Усі сюди!

І, побачивши, як він заклично махнув рукою в сірій рукавичці, і Дуглас, і Чарлі, і Том, і всі хлопчиська та дівчатка з цілого кварталу поскочувалися з дерев, покидали на траву білі змійки скакалок, а тоді чимдуж побігли до трамвая й повсідалися на зелених плюшевих сидіннях — і то зовсім безплатно. Містер Трідден, вагоновод, накрив отвір каси своєю сірою рукавичкою, і трамвай, лунко видзвонюючи, рушив далі тінястою вулицею.

— Гей, — мовив Чарлі, — а куди ми їдемо?

— Останній рейс, — відгукнувся містер Трідден, не спускаючи очей з електричного дроту, що тягся попереду. — Не буде більш трамвая. Від завтра почне ходити автобус. А мене пошлють на пенсію. Отож сьогодні безплатно для всіх!.. Постережися!..

Він шарпнув убік мідну рукоятку, трамвай застогнав і круто повернув, виписуючи величезну зелену криву, і, здавалося, раптом зупинився час у цілому світі, й тільки містер Трідден і дітлахи пливли на тому чарівному кораблі безконечною річкою не знати куди.

— Останній рейс? — вражено перепитав Дуглас. — Та хіба ж так можна! Досить того, що більш немає Зеленої машини, її замкнули в гаражі, і ніякі умовляння не помагають. Досить того, що мої нові тенісні туфлі старіють і вже не такі прудкі, як були. То як же мені тепер?.. Ні… ні… не можна знімати трамвай! Хай там хто що каже, а автобус — це не трамвай. І звук у нього не той, і рейок нема, і дротів. І іскри від нього не летять, і колію він піском не посипає, і колір зовсім не такий, і дзвоника нема, і приступка не спускається, як у трамвая.

— А таки правда, — докинув Чарлі. — Я страшенно люблю дивитись, як спускають приступку — ну чисто тобі міхи в гармонії розтягують!

— Авжеж, — мовив Дуглас.

Скоро вони доїхали до кінцевої зупинки; проте трамвайна колія, ось уже вісімнадцять років як занедбана, тяглася й далі пагористою місцевістю. У 1910 році люди ще їздили трамваєм до Чессмен-Парку на заміські прогулянки, везучи із собою великі кошики, напаковані провізією. Відтоді ті рейки так ніхто й не зняв, і вони лежали й іржавіли серед пагорбів.

— Ось нам і повертати назад, — сказав Чарлі.

— Ось ти й помиляєшся. — Містер Трідден клацнув перемикачем аварійного генератора. — Гайда!

Трамвай шарпнувся, плавно виїхав за околицю міста, а там звернув з вулиці й покотився далі, то вихоплюючись на духмяні сонячні галявини, то пірнаючи в густу тінь дерев, де пахло мухоморами. Подекуди колію перетинали струмочки, а сонячне сяйво пробивалося крізь листя дерев, наче крізь зелене скло. Трамвай із шелестом перепливав луки, затоплені дикими соняшниками, поминав давно безлюдні зупинки, де про минуле нагадували лише розкидані довкола, мов конфетті, старі трамвайні квитки, потім їхав далі понад лісовим струмком, заглиблюючись у літній ліс, а Дуглас усе не міг заспокоїтись.