Страница 2 из 53
«Ось воно, — подумав Дуглас, — наближається! Суне просто на мене! А я його не бачу! Ось уже зовсім близько, десь тут!»
— А ось і брусниці! — сказав батько. — Дивіться, нам пощастило.
«Не треба!» — аж зайшовся мовчазним криком Дуглас. Але Том та батько нахилились і встромили руки в шурхітливі кущики. Мана розвіялась. Жахлива примара, що підкрадалася все ближче, ладна чимдуж накинутись, навалитись, витрусити з нього душу, миттю зникла без сліду.
Розгублений і спустошений, Дуглас упав навколішки. Він бачив, як його пальці занурились у зелену сутінь, а тоді виринули звідти, забарвлені в такий колір, ніби він у якийсь спосіб розітнув ліс ножем і застромив руку у відкриту рану.
— Хлопці, час підживитися!
З відрами, вже до половини повними брусниць і суниць, серед гудіння бджіл, що злетілися слідом, — а це ж бо, сказав батько, не що інше, як затаєний спів навколишнього світу, — вони сиділи на замшілий колоді, жували бутерброди й намагалися дочути в лісовій тиші те, що чув батько. Дуглас відчував на собі батьків усміхнений погляд. Ось батько хотів був щось сказати, але передумав і, відкусивши ще шматок бутерброда, на хвилю замислився.
— Бутерброд у лісі — зовсім інша річ. Інакше смакує, ніж удома, ви помітили? Наче його чимось присмачили. Пахне м’ятою і живицею. Чудово збуджує апетит.
Дуглас перестав жувати й поторкав язиком хліб і підсмажену шинку. Та ні… бутерброд як бутерброд. Том, і далі жуючи, кивнув головою.
— Я зрозумів, про що ти кажеш, тату.
«Було вже майже сталося, — думав Дуглас. — Хоч би що воно там таке, але ж величезне, ой яке величезне! Щось його сполохало. А де ж воно тепер? Мабуть, за отим кущем!.. Ні, десь позад мене!.. Та ні, воно тут… отут, зовсім поруч…»
Він нишком потер під грудьми.
«Треба тільки почекати, і воно повернеться. Воно не зробить мені боляче, я знаю, не для того воно тут. А що ж тоді воно зробить? Що? Що?..»
— А ви знаєте, скільки разів ми грали в бейсбол цього року, і минулого, і позаминулого? — раптом ні з сього ні з того спитав Том.
Дуглас дивився, як швидко ворушаться його губи.
— Я записав! Тисячу п’ятсот шістдесят вісім разів! А скільки разів я чистив зуби за десять років? Шість тисяч разів! А руки мив п’ятнадцять тисяч разів. Спав чотири тисячі з чимось разів, не рахуючи того, що вдень. З’їв шістсот персиків і вісімсот яблук. А груш — двісті, я не дуже до них охочий. Про що завгодно запитайте, в мене все записано! Як скласти разом усе, що я зробив за десять років, вийде мільярд мільйонів усяких речей.
«Ось тепер воно знов наближається, — думав Дуглас. — Але чому? Через те, що Том базікає? А до чого тут Том? Він собі торохтить з напханим ротом, батько сидить на колоді, насторожений, мов дикий кіт, а з Тома все валують і валують слова, наче бульбашки із содової води».
— Книжок я прочитав чотириста. В кіно бачив сорок картин з Баком Джонсом, тридцять з Джеком Хоксі, сорок п’ять з Томом Міксом, тридцять дев’ять з Хутом Гібсоном, десять з Дугласом Фербенксом, сто дев’яносто два мультики про кота Фелікса, вісім разів дивився «Привид в опері» з Лоном Чані, чотири рази Мілтона Сіллза і раз Адольфа Менжу, про кохання, але тоді я просидів з дев’яносто годин у вбиральні, там-таки в кіно, чекав, поки скінчиться та мура й пустять «Кота і канарку» або «Кажана», а то ж такі дива, що всі аж хапались одне за одного й дві години верещали не вмовкаючи. І за весь той час я з’їв чотириста цукерок, триста рогаликів і сімсот трубочок з морозивом…
Том ще хвилин із п’ять правив своєї, аж поки батько спитав:
— А скільки ягід ти зібрав сьогодні, Томе?
— Двісті п’ятдесят шість, точно, як в аптеці! — миттю випалив Том.
Батько засміявся. З бутербродами було покінчено, і всі троє знову заглибились у лісову сутінь збирати брусниці й крихітні сунички. Вони нахилялись аж до землі, руки їхні швидко ходили туди-сюди, відра дедалі важчали, а Дуглас сторожко дослухався й думав: «Атож, воно знову поруч! Просто в мене за спиною!.. Тільки не озирайся! Роби своє діло. Зривай ягоди, кидай у відро. Якщо озирнешся — сполохаєш його. Не пропусти цієї нагоди! Але ж як підманити його сюди, щоб побачити, глянути йому в лице? Як? Як?..»
— А в мене є сніжинка в сірниковій коробочці, — обізвався Том, з усмішкою дивлячись на свою руку, що від соку ягід була наче в червоній рукавичці.
«Та помовч ти!» — мало не закричав Дуглас. Але ні — кричати було не можна, бо пішла б луна й сполохала оте не знати що.
А втім, стривай… Дарма що Том базікає — воно однаково наближається, не боїться Тома, а навпаки, той своїм голосом принаджує його, то, виходить, і сам Том якось причетний до нього.
— Ще з лютого місяця, — захихотів Том. — Була хурделиця, і я зловив одну велику сніжинку в коробочку, зачинив її там, а тоді мерщій додому і сховав у холодильник!
Ось воно, вже зовсім близько… Дуглас невідривно дивився на Томові губи, що не спинялись ні на мить. Його поривало дременути геть, бо за деревами здіймалася якась грізна велетенська хвиля. Ось зараз вона впаде й розтрощить їх…
— Атож, — замислено провадив Том, обриваючи з куща ягоди, — я єдиний у цілому штаті Іллінойс, хто має влітку справжню сніжинку. Що там проти неї ті діаманти! Ось я завтра відкрию її. І тобі, Дуг, теж покажу…
Іншим разом Дуглас, може б, глузливо пирхнув чи відмахнувся від цієї нісенітниці. Але тепер, коли стрімко насувалося оте грізне «щось», уже нависнувши над ним у тихому повітрі, він заплющив очі й тільки головою кивнув.
Том, украй здивований, перестав рвати ягоди, обернувся і втупив очі у брата. Дуглас, що аж скулився, сидячи навпочіпки, являв собою чудовий об’єкт для нападу. І Том з войовничим погуком стрибнув на нього. Обидва повалилися додолу й, молотячи один одного кулаками, покотилися по траві.
Ні. Ні! — звелів собі Дуглас, силкуючись не думати ні про що інше. — Ні!..» Аж раптом… Так, усе було гаразд! Атож! їхня сутичка, вся та колотнеча не відстрашила грізну хвилю, і ось вона вже вдарила, захлюпнула їх і понесла по травах у глиб лісу. Томів кулак влучив йому по губах. Він відчув у роті теплий іржавий присмак крові, чимдуж обхопив Тома, міцно стиснув його, і так вони мовчки завмерли, чуючи тільки, як калатають їхні серця й зі свистом вихоплюється з ніздрів повітря. Нарешті повільно, боячись, що нічого не побачить, Дуглас розплющив одне око.
Але все, геть усе, було там-таки!
Мов величезна зіниця ще більшого, незмірно більшого ока, яке теж щойно розплющилось і вражено озирало все довкола, на нього дивився цілий світ.
І він зрозумів: оце ж і є те, що наринуло на нього, й тепер залишиться з ним, і ніколи нікуди не дінеться.
«Я живий», — подумав він.
Його замазані кров’ю пальці тремтіли, скидаючись на клаптики якогось дивовижного, невідомого йому раніше й тільки щойно побаченого прапора, і Дуглас не знав, якому краю той прапор належить і кому він має присягати на вірність. Сам того не усвідомлюючи, він і досі стискав Тома, та водночас доторкнувся вільною рукою до закривавлених пальців, немов хотів стерти кров, а тоді підняв їх вище і повернув долоню тильним боком до очей. Нарешті він пустив Тома й ліг горілиць, тримаючи руку проти неба, і все його єство зосередилось у голові, звідки його очі, мов двоє вартових крізь бійниці незнаної фортеці, видивлялися на міст — його власну руку з випростаними пальцями, що кривавим прапором майоріли в ясному світлі.
— Ти не забився, Дуг? — спитав Том.
Голос його долинув наче з дна замшілої криниці, звідкись ген з-під води, і звучав глухо й таємниче.
Під Дугласом шепотіла трава. Він опустив руку й відчув нею пухнасті зелені піхви. Десь далеко внизу ворухнулися в черевиках пальці його ніг. У вухах, наче в мушлях, зітхав вітрець. По блискучих опуклостях його очей перебігали яскраві відбитки навколишнього світу, наче миготливі образки в кришталевій кулі. Барвисті квітки, розкидані по зеленому лісовому килиму, пломеніли, ніби маленькі сонця й вогнисті клаптики неба. По неозорому, перекинутому догори дном озеру небесного склепіння, мов пущені вистрибом камінці, гасали птахи. Дуглас надсадно дихав крізь зціплені зуби, вбираючи в Я себе крижаний холод, а видихаючи жар. Комахи електричними іскрами пронизували повітря. Десять тисяч волосин на Дугласовій голові виросли на одну мільйонну частку дюйма. Він чув, як у кожній його скроні б’ється по серцю, третє калатає в горлі, ще двоє пульсують у зап’ястках, а справжнє серце лунко гупає в грудях. Усе його тіло дихало крізь мільйони відкритих пор.