Вир

Але всюди було тихо. З Ташані валувала пара, заволікаючи придорожні верби, що здаля були схожі на величезні ожереди сіна, криючи дорогу, ташанський міст. Десь за річкою гув болотяний бугай, в осоках покахкувала час від часу дика качка, в сазі одноманітно, безконечно кричали деркачі. І раптом хтось тюгук-нув, та так тюгукнув, що аж по воді ляснуло, аж в очеретах шелеснуло — і покотилося левадами, лугами та байраками, і загубилося десь у глибоких ярах.

«Eret» — зрадів Тимко і щодуху побіг на той окрик і незабаром зустрів на мосту Гараська Сича, якого вважали в селі трохи придуркуватим.

— Ти тюгукав?

— Я.

— Хлопців або дівчат ніде не бачив?

— На картині всі вони.

«І справді, сьогодні ж кіної Як же я про це забув?»

Кіно в житті села було видатною подією, до неї готувалися ще загодя, особливо молодь. Хлопці, ті говорили один одному на роботі: «Не забувай же. Після-завтрього картина». А дівчата вимивали коси в та-шанській воді, прали блузочки, пахтилися одеколоном «Сирень» і приходили до хати-читальні чистісінькі, напахчені, соромливі і насторожені: а може, й проведе її який-небудь кучерявий тракторист із кіно додому, поцілує під вербами в пахучі коси, пригорне, приголубить, найкращою в світі назве, — і тоді вона йому серце, мов квітку, розкриє, бо їй уже давно хочеться любити...

Кіно показували в хаті-читальні тільки зимою, а літом крутили прямо надворі, в садку. Глядачі розлягалися прямісінько на траві, а події всі розгорталися на білій стіні: там билися, вмирали, цілувалися, співали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кінофільм «Путевка в жизнь», то таке виробляли, що дільничний міліціонер не витримав і кричав, щоб припинили картину.

Оскільки електромотора не було, то динамку крутили руками. Найчастіше це робив Денис, для загального добра він сили не шкодував і викручував сам по п'ять, а то й шість частин. Але це траплялося тільки тоді, коли йшли фільми любовні або революційні, в противному разі Денис кидав ручку, світло гасло і збуджені глядачі кричали: «Давайте крутіяі» Довго торгувалися, бо ніхто крутити не хотів, а дивитися хотіли всі, і розшукували Дениса, але він на їх крики не зважав, і розшукати його було не так-то легко: садок великий, дівчат багато, попробуй знайди його серед темної ночі. Раз виявив бажання ближче познайомитися із технікою Павло. Поплював у руки і крутонув так, що динамка заскреготіла як скажена і поперегорали лампочки. Павла висварили і більше до техніки не пускали. '

Тимко спочатку був розігнався до хати-читальні, але потім відкинув свій замір, бо вже було пізненько кіно, мабуть, уже давно закінчилося. Мовчки він пішов пустою сільською вулицею.

— Ги-ги, — засміявся Гарасько, показуючи кудись у темряву рукою. — Диви, як прижимаються.

Під чорним стовбуром верби заворушилися дві постаті.

— Матвію, не лізь, бо вдарю. Матвію! Ну, що тобі за інтерес? — тихо гомоніла дівчина.

— А що я роблю? —дивувався парубок.

Тимко, не збавляючи кроку, пішов далі. Але Гарасько йти не хотів і все просив Тимка залишитися, щоб підслідити, що воно буде далі під тихими вербами.

— Я одного разу підзирав за одною парою, так цілувалися, — хихикаючи, розповідав він. — А я як закричу: «Ай-я, як вам не соромно», — а вони й порозбігалися...

— І ніхто тебе не тріснув по гамалику?

— Ні... Ги-ги.

— Не нарвався ти на мене. Я б тебе відсупонив...

Гарасько урвав сміх, мовчки плуганився за Тим ком, загрібаючи пісок своїми босими клешнюватими ногами. Так вони ще трохи пройшли селом і завернули на Притулівку — бічну вулицю, що йшла пісками понад Ташанню. Незабаром вони натрапили на громаду і хлопців, що сиділи в сосні на піску.

— От і каже капітан Немо, — чулося звідти: — «Поховайте мене на золотому морському дні разом із моїм човном». Прийшли до нього матроси, стали на коліна і присяглися на вічну вірність. І не було ні одного з них, щоб не плакав: так їм було жаль розлучатися із своїм капітаном. Зодягли вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського дна, з чорної прірви, жевріє світло — то блисне, то згасне. То блисне, то згасне. То капітан Немо шле своїй бойовій команді останнє «прощай».

— Хомутенкір студент бреше, — зашепотів Гарасько. — З університету вигнали, так він тепер хлопців туманить.

— Мовчи, довбня.

Підійшли до гурту. Улас продовжував далі:

— Так що в кожній фантазії є доля істини. І настане такий час, що зроблять такого човна, а може, вже й зробили, що він буде і плавати, і літати.

— А правда, що на Марсі живуть також люди, тільки не такі, як у нас, а з двома головами? — обізвався з гурту хлопець, і Тимко пізнав по голосу Марка.

— Наука доводить, що життя на Марсі існує, але чи єсть там люди і які вони, поки що невідомо. Але прийде такий час, що таємниці всесвіту, — Улас показав рукою в небо, — будуть розгадані.

— Писалося ж у біблії, що літатимуть птиці і залізними носами клюватимуть людей — от і в літаки. Нам колись на толоці дід Інокеша розказував.

— Тепер, коли наука так швидко пішла вперед і довела закони, на яких тримається всесвіт, біблія — це просто збірник казок, розрахованих на старих дідів, яких мучить безсоння. Біблія давно вмерла, і коли б ви, хлопці, більше читали книжок, ви б не слухали діда Інокешу і розуміли б, що життя — дуже цікава штука і що жити — це значить учитися.

— Еге, навчишся, — вставив своє слово Марко. — Від рання й до ночі на ріллі так ухоркаєшся, що не тільки за книжку, а й за ложку не візьмешся. А є трохи вільного часу — мати ганяє, як цуцика. Дров нарубай, води принеси, в корови повичищай. Я так з дому тікаю. Оце хоч на вулиці відпочину та послухаю, що розумні люди говорять.

— Навчіться розподіляти час, і вам вистачить його і на працю, і на читання книжок. Бувають такі дні, коли ви працюєте менше, наприклад, зимою, отоді беріть у руки книжки і читайте. Великий пролетарський письменник Горький говорив, що все те, що в нього є найкращого, він одержав завдяки книжкам.

— Коли всі будуть дуже вчені, хто в землі порпатиметься? — сказав Тимко. — Всі в білих капелюхах ходити не будемо, треба комусь і в картузах.

— У тебе зовсім невірне уявлення про інтелігенцію. Ти дивишся на неї очима дореволюційного мужика. Ти ніяк не можеш зрозуміти, що без інтелігенції, без науки неможливий розвиток суспільства. Люди розумової праці винайшли трактор. Ти на ньому ореш, радієш, що тобі полегшено працю, одначе забуваєш подякувати вченим, що вигадали цю машину.

— Говори, як хочеш, а я знаю своє. Ти от поїхав у місто, краватки носиш, а гнойку понюхати боїшся, хоч сало любиш тріскати. Кожного разу, як у Харків їдеш, такого сидора шнуруєш, що конякою не підвезеш. А вивчишся, то яка нам з того користь буде? Адже тебе в село і ціпом не наженеш. Ти будеш тертися біля вчених, де-небудь у великому місті, та гроші в кишені гребтимеш, а побачиш у трамваї дядька з мітком — сахатимешся, як від чуми, щоб він тобі чистенької сорочечки не замазав.

— Ти помиляєшся. Я мрію працювати на селі.

— Не брешиї Багато з вас таких, що повивчалися, а на селі працюють? Порозбігалися, що й чорт із свічкою не знайде. Інтелігенція. Приїхав он Микола Шкурупій до рідної матері в гості. Насипала вона борщу всім в одну миску, а він носом крутить, уже не хоче з одної миски їсти. А мати перед усіма вихваляється:

«Слава богу, вивчився мій Микола на лікаря. Все ж таки не в колгоспі робити». Так що ж тоді по-вашому, по-інтелігентному, виходить? Що в колгоспі роблять одні дурні?

— У суспільстві існує розподіл праці. Одні працюють лікарями, інші роблять у колгоспі, і ніхто з інтелігенції ще ніколи не дивився з презирством на людей фізичної праці. Це твоя вигадка.

— Вигадка не вигадка, а я розумію так: будь ти вчений чи сто раз професор, а від простого народу не верни, раз він тебе в люди вивів.

— Цілком вірно...

— А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: «Хлопці, я зараз у відпустці, давайте я разом із вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне». Адже ти бачиш, як мало в артілі робочих рук.