Вир

Оксен довго перевертався на ліжку, потім накинув піджак, узув у хатині чоботи і вийшов надвір. З бляшаної дахівки хліва, переливаючись і виблискуючи, стікала на землю місячна повінь, підмивала окоренки старих верб, що росли на городі, перехлюпувала через тини і котилася ген далі, аж до Ташані, росянистими рукавами, слалася по тихій воді іскристими спалахами. Небо, високе і чисте, просівало зорі крізь невидиме решето, і вони мерехтіли, падаючи. Свіжовідклепаний місяць вичахав у холодній безвісті, розпромінюючи навколо себе райдужну корону. Земля сповивалася пелюшками туманів, тепло дихала в короткому сні. Свіже повітря пахло опарою і прісним духом вербової коріняки.

Оксен довго стояв посеред подвір'я, жадібно курив, миючи очі в місячній купелі, потім затоптав недопалок і пішов до хліва. Корова повернула голову і, глянувши на господаря, з шумом зітхнула. Оксен підклав їй сіна і закрив двері. «От і я вчуся потроху корівок доглядати. Так би мовити, домашню практику проходжу, — усміхнувся він, пригадавши слова Дороша про те, що треба виймати руки з галіфе. — Я-то вийму, а от подивимося, що з тебе вийде. На крутих поворотах люди носи розбивають», — сам себе втішав Оксен, але самопочуття в нього було недобрим — якийсь пекельний вогонь палив йому груди, і Оксен, щоб залити його, намацав у сінцях відро і, піднісши до вуст, став жадібно пити.

Олена відкрила хатні двері, з'явилася перед чоловіком ташанською русалкою.

— Я чула все, — шепотіла вона, торкаючись гарячим лицем його колючої неголеної щоки. — Не сварися з ним. Уваж. Він чоловік хворий.

— Іди спати. Не твоє діло.

Голос у чоловіка був сердитий. Олена не стала перечити і нечутно, як тінь, зникла за дверима.

Х

Весною в селі встають рано. Ще темрява затоплює хати, ще в світанковому повітрі ніщо ні шерхне, ще зорі поморгують у блідніючому небі і брати-ковалі похапцем клепають молотами чересло місяця, а вже по хатах то тут, то там засвічуються каганці і розвішують по тинах золоту бахрому, вже чути, як хтось брязнув відром об. цямрину, заскрипів журавлем, і полилася з тихим бульканням вода в корито. Припаде до неї гарячими зі сну губами худобина, цмолить, прихекуючи, забиває спрагу після душної ночі в хліві, п'є не нап'ється. Ось лагідно обізвався до неї господар хрипким, заспаним голосом, покашляв стиха, пробухкав чобітьми від хліва до хати. Прогуркотіла підвода по шляху — то повезли молоко на сепараторний пункт, і візник сипонув у теплий морок іскрами з цигарки, що, не долетівши до землі, згасли; пройшли двоє якихось людей, голосно розмовляючи між собою, і їхні кроки загубилися відлунням у світанковій тиші. Раптом десь за Ташанню, на Залужжі, ледве чутно, так ніби з пухової постелі, долинуло оте хвилююче серце хлібороба півняче «ку-ку-рі-ку-у-у!», і над Троянівкою спочатку в однім дворі, потім у другому, потім у третьому, потім у всьому селі відгукнулися горласті півні.

Павло Гречаний, що сторожував біля лавки і мав чи не найбільшу можливість милуватися півнячими ораторіями, присягався, що начинайлом був не троянівський півень, а залужанський. Зачувши таке побреховище, Охрім два тижні не здоровкався а Павлом, бо всьому ж селу вже давно відомо, що саме його, Охрімів, півень заспівує першим, а не якийсь там залужанський. Той півень, якого він виміняв у циган за п'ятеро носилок сіна. Говорив тоді циган з «Птиця романська, не бусурманська, співа, як у золоту дудку грає. Сам курей трясе, сам яйця несе. Бери, чоловіче добрий, жаліти не будеш». І Охрім узяв. А тепер отакий наклеп терпіти? Та не допустить він цього ніколи!

Сперечатися не будемо, хто ж його знає, може, то й Охрімів півень розбудив своїм криком село. Як би там не було, а воно прокинулося і загомоніло.

В сім'ї Гамаліїв першою прокинулася Олена. Засвітивши каганець, поставила на припічок і заходилася' вигрібати з печі хмиз, що вже підсох за ніч. Вона поралася тихо, щоб не розбудити гостя, але з хати вже чулося хрипке покашлювання Оксена і веселий ві сну голос Дороша. Коли Олена подала снідати і запитала його, як спалося, Дорош, посміхаючись, сказав, що спалося добре і що він навіть бачив сон; йому снилося, ніби він ходив по троянівському лугові (тут Дорош знову посміхнувся) і що це дуже цікаво, коли сниться те, чого ніколи не бачив. Олена пророчила, що сон хороший, що він ніби означає нове, щасливе життя на новому місці. Дорош погодився, що справді він починає нове життя, а от чи воно буде щасливе, покаже майбутнє, і що в сни він не вірить.

— То тільки ви, сороки, як збіжитеся, то зараз не про діло, а про сни торочите, — зауважив Оксен, і в його словах відчувалася поблажливість люблячого чоловіка до слабостей і примх своєї жінки. Дорош помітив цей тон і сказав, що жінки не були б жінками, коли б у них не було своїх, чисто жіночих слабостей. Олена з приязню глянула на нього, потім на Оксена і в душі зраділа, що вони вже помирилися, і подумала, що чоловіки цим кращі за жінок, — вони хоч і сваряться, так за діло, і не вміють хмуритися один на одного цілими місяцями, як жінки. «Слава ж тобі, господи, що все добре», — подумала вона, усміхаючись, і пішла в хатину, і там пригадала, як минулого року вона не здоровкалася і обходила Ганну Тетерівну аж два місяці за те, що та ніби хизувалася серед жінок городньої бригади своїми чарами і нахвалялася, що як захоче, так напустить їх навіть на Оксена і поробить таке, що він сам прийде до неї спати в комору. Як жінка і мати двох дітей, Олена не могла залишатися спокійною та байдужою, в ній заговорили гордість і честь, і вона цілий тиждень ходила, як хмара, не розмовляла з Оксеном і нишком виняньчувала способи помсти над Ганною. Після довгих роздумів вона вирішила слідкувати й за Оксеном, щоб знати, де він ходить, що робить, з ким зустрічається. Але як тільки в її уяві малювалася картина, що ось вона, Олена, вночі крок за кроком крадеться за своїм чоловіком і ховає своє обличчя від зустрічних людей, то гарячий сором заливав її з ніг до голови.

«Якщо я йому не люба і якщо він людина чесна (в його чесності та порядності вона ні на крихту не сумнівалася, бо за все життя Оксен ні образив, ні обдурив її, то він мені сам скаже про це, і ми тоді вирішимо, як бути; а бігати за ним, вислідковувати його я не буду». І вона справді жодного разу не насмілювалася приглядати за ним, а просто мовчала, хмурніла і гнівалася, що чоловік не хоче помічати, як вона мучиться, що робиться в неї на душі. Потім він, помітивши, що з нею щось робиться недобре, став настирливо розпитувати, чого вона така похмура, хвора чи, може, її хто образив. Олені зробилося ще більш досадно і гірко від того, що чоловік почав її про все розпитувати. Вона вважала, що він її мучить, що він не любить її і ніколи не любив, бо якби любив, то кинувся б раніше, а то мовчав, а тепер випитує. І вона не відповідала і виставила проти нього глуху злість, бо їй здавалося, що Оксен питає і проявляє деяку стурбованість для годиться, щоб лише показати, який він добрий, а сам таки має полюбовницю. Але один раз під час таких розпитів вона, вимучена мовчанням і внутрішньою боротьбою, відчула, що глуха стіна злості повалилася, її охопило почуття безпорадності, потреба захисту. Вона не витримала, розплакалася і розказала 'все, що думала і знала. Оксен нічого не сказав, а на другий день так висміяв Ганну при всіх людях, що та не знала, що робити і куди подітися. Стояла, опустивши голову, та викручувала п'ятою дучку в землі. Олена зробилася до чоловіка ще лагіднішою, ще слухнянішою, багато в чому потурала і майже обожнювала його.

Пораючись по хаті, Олена частенько позирала, чи не прокинулися діти. Але вони ще спали. Тільки Оксен із гостем, чути було, вже збиралися виходити з хати. Як тільки вони вийшли, Оксен, на ходу застібаючи піджак, сказав, що сьогодні хоче скликати правління, щоб обговорити питання про хід сівби, і сказав це для того, щоб послухати думку Дороша. Але той загорнувся у військовий плащик і перехнябив плечі:

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте