Вир

— Ну, сам знаєш, ліс рубають — тріски летять.

— Отож. Я й говорю — до людей підхід треба мати. Спіймав мене ти з носилками — і зараз грозиш під суд віддати. А, бач, того й не подумав, чого я сюди з цими проклятими носилками прийшов? Отож, щоб тріски не летіли, треба подумати, а не так, з тень-те-лепень.

Кузь забрав пусті носилки, пішов двором. Оксен довго дивився йому вслід; хотів завернути назад і сказати, щоб Кузь забрав солому, але потім роздумав:

«Як не е, він злодій, а злодіїв жаліти нічого», — і, затоптавши цигарку, пішов до контори.

Він зайшов у свою кімнату-кабінет і, не роздягаючись, а тільки повісивши на цвяшок шапку, сів за стіл з тим почуттям заклопотаності і відповідальності, яке охоплювало його кожного разу, коли він поринав у турботи дня. Проглянувши свою записну книжечку, що лежала на столі, Оксен подумав, що сьогодні вранішнього наряду не буде давати, бо він був даний учора ввечері, і це було зроблено для того, щоб мати можливість сьогодні вранці виїхати на Власівку за будівельним матеріалом.

«Так, але за що він мені наплював у душу? — пригадав він розмову з Кузем. — Якщо в мене й були якісь помилки, то я їх робив не тому, що хотів, а тому, що не знав, як робити так, щоб тих помилок не було. І за це мене не має права ніхто судити. Да. Не має. Так чого тоді Кузь дорікає? А тому він дорікає, що спіймався на гарячому і хоче знайти для себе якесь виправдання. Так. Натурально. А в дійсності Кузь, може, хоч і не злодій, але й не такий, щоб рахуватися з його думкою. Да. Він вічно чимось незадоволений і все чогось шукає... Так, Чернеччину ми пустимо підсоняшники, — перевів свої думки Оксен на господарські клонети. — Олії також треба. Натурально. Добре було б прикупити роменських овець. На них шерсть хоч і груба, зате швидко наростає м'ясо».

Мимо хтось повільно проплив на коні. Оксен, глянувши у вікно, побачив голову сільради Гната Реву, який прив'язав до яблуні жеребця, розім'яв собі ноги і, поляскуючи нагаєм по чоботях, пішов до контори. Скоро почулися кроки на ганку, в коридорі, нарешті двері відчинилися, і появився Гнат: шкірянка розстебнута, чоботи забризкані багнюкою, на галіфе на колінах і ззаду блищить нашита і вичовгана, мов бубон, шкіра. Сам червоний, збуджений їздою, губи зведені в дудочку: вічно Гнат щось насвистує.

— Здоров, — каже він, і золотий передній зуб сіє по хаті самоварний блиск.

Потім він сідає на стілець і розвалюється на ньому, як датський принц, і то зводить ножицями, то розводить замлілі від їзди ноги. Гнат ніколи не ходить пішки, він або їздить із кучером Кузьмою лінійкою, або верхи на сільрадівському жеребці Дунаї, осідланому старим горіховим сідлом, що взяте не менше як на двадцять мідних заклепок. Сідло це Гнат конфіскував у куркуля на хуторах і розповідав про нього цілі легенди, що буцімто на ньому їздила на прогулянки сама донька степового магната Бразуля, Марія Бра-ауль, що воно перейшло їй у спадок від старинного козацького роду, а той рід відбив те сідло в татар.

— А чому воно на заклепках? — питали дядьки.

— Бо в тії Бразулихи було таке озаддя, що як сяде, то сідло — хруп напополам і розколеться. Так його через те й на шпуги взяли. А позаддя таке було здорове через те, що Марія, знаєш-понімаєш, багато овечого лою пила, — пояснював дядькам Гнат.

Посидівши хвилину на стільці, Гнат обірвав свист, тупнув ногами об підлогу, оббиваючи грязюку.

— З хуторів їду, — хрипко сказав він.

— Воно й видно: так брагою від тебе й несе. Гнат байдуже лупнув очима, губи його знову склалися в дудочку. — Перестань свистіти, це тобі не в конюшні!

Гнат обірвав свист, ляснув нагаєм по халявах:

— По заготовках їздив. З м'ясом, знаєш-понімаєш, ще не так, а з яйцями біда. Зривають план. У тебе теж, здається, недовиконано.

Гнат вийняв засмальцьований блокнотик, розгорнув його, з-поміж листочків посипалися крихти і тютюнова потеруха.

— Точно. Недовиконання плану. Які ж ти заходи будеш вживати?

— Посаджу все правління на гнізда — хай несеться.

— Ти, знаєш-понімаєш, зубів не скаль! Є решенів за порушення строків виносити догани, так що гляди, щоб і ти не доплигався.

— У мене зараз сівба. Так що не до яєць. А що в біса ви з уповмінзагом робите?

— Не твоє діло. Ми тобі не підотчотні.

— Ми тобі також...

Гнат порипів шкірянкою, посвистів, похвоськав себе нагайкою по халявах і, бачачи, що Оксен з ним говорити не хоче, вийшов надвір. Оксен знову зупинився біля вікна і задумався. «Да, треба будувати нові конюшні, бо старі вже зовсім валяться. Та як їм і не валитися, коли в них ще стояли коні пана Горонецького. А коли це було?.. А Кузько неправий. Він дивиться на життя, як півень на тік: можна дзьобнути зернинку на дурничку — добре. Не можна — треба йти в інше місце. Натурально...»

Думки в Оксена обірвалися: в кабінет зайшов завгосп артілі Григір Тетеря.

— Підводи готові. Можна їхати, — сказав він і сів на стілець. Говорив смирним, тихим голосом, як паламар у церкві. Якусь мить він мовчав, потім розправив долонею вуса, і лице зробилося змовницьким:

— У Власівці ліс хороший, та тільки як би нам не переплатити. Коли б свої гроші, то нічого, а то ж людські.

Оксен усміхнувся і заспокоїв старого, що переплатити не повинні, тому що по других місцях ще дорожче.

Григір ніби заспокоївся, але ще довго прикидає в умі, скільки воно буде коштувати отой ліс на конюшню.

Скнарість Григора як завгоспа була всезвісною не тільки в Троянівці, а й по навколишніх селах та хуторах; не раз траплялося так, що Григір вичитував хуторянам, які їхали через Троянівку на базар до Зінькова, за всякі дрібниці: за дьоготь, що по-безгоспо-дарському плюхав з мазниці, за те, що коняка не так запряжена і вже, напевно, їй натерло холку хомутом і т.д. і т.п. А в артілі він був ще вибагливіший, ще нещадніший: скіпався до свинарів, що не бережуть відер, корит, що на тому, мовляв, тижневі зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбивані лежать, бо ніхто за ними не дивиться, нікому вони не потрібні. До конюхів він присікувався, що в них «збруя горить, як у тих циган». Учора посадив двох лимарів, так розказують, що реміння вже к лихій годині перетліло. Ще б пакі Як вони хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пірчить.

Особливо похмурий та незадоволений ходив Григір у жнива. Бозна-коли він тоді їв і коли спав. Кожного ранку, схиливши набік заклопотану голову, являвся до Оксена і, вийнявши з кишені жменю зерна, скаржився:

— Оце за комбайном назбирав. Де ж таке видано, щоб отак хліб марнувати? Ні, ти звільни мене від завгоспа, бо не видержу я: печінка розірветься, на отаке дивлячись.

Або приходив і заявляв:

— Кавунів молотникам не даватиму.

— Чому? — дивувався Оксен.

— А того, що від самісінького табору і до Троянівки — скрізь по степу жеврів.

— Що жевріє? — ніяк не міг второпати Оксен.

— Скибки жевріють. Якби ж вигризали так як слід, то не жевріло б, а то раз-два вкусить — кидав на дорогу. Денис Кошара — то не хлопець, а якась, прости господи, прірва: від Крикливої балки і до Вишневого — все його скибки валяються.

— А звідки ти знаєш, що то його, а не чиїсь інші?

— У нього зуби рідкі, як на пилці, — прооре ними, відразу видно, чия робота.

— Ет, дурниці, — відмахувався Оксен. — На скибках грошей не зекономиш.

—Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун — то наш піт і наша праця, а він вибере, сучий син, якнайбільшого, хряп об коліно, середину виїсть, а решту в бур'ян. Хоч би товаришу віддав, як сам не подужає.

У контору Григір ніколи не приходив із пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало і подзенькувало: або гайки, знайдені десь на подвір'ї, або гвіздки, або якісь іржаві старі ключі.

Сказавши тепер Оксенові, що підводи вже стоять готові до виїзду, Григір вийняв з кишені якесь мотуззя і, доки Оксен закривав шафу та вкладав папери, заходився в'язати його.

— Хіба немає нових вірьовок, що ти дрантя докупи в'яжеш?