Вир

— Як був я на Донщині, так спересердя одному козакові двері вилами пробив. Повіриш, як садонув, так і загнались по держак... Н-я-а-а.

Гаврило взяв лопату і побрів до свого двору, а Павло сидів пеньком, пускав дим під чужу стріху. Уляна, що вийшла з хати вилити помиї, сказала, проходячи мимо:

— Ішов би ти, Павле, додому, а то ще хлів спалиш.

— Не спалю, — ліниво обізвався Павло, не рухаючись із місця.

Як тільки Уляна зайшла в сіни, із хліва виринув Тимко.

— Дядьку, дайте закурити.

Павло вийняв кисет і мовчки передав його Тимкові.

— Ти, парубче, свого не попускай. Так-то. Тимко мовчки кивнув головою і довго ворушив у задумі густими бровами, потім перестрибнув через тин і пішов городами до Ташані.

Верби кидали на леваду широкі тіні, біля потічка горобці пили воду, мережали, лапками густу грязючку. Тимко кинув на них палицю, і вони з шумом злетіли, густо обсівши осокір. Петляючи поміж лозами, Тимко вийшов у горішній кінець села. Марка застав вдома. Він сидів за столом і сьорбав борщ. Руде волосся на голові горіло мідним дроттям.

— Пішли зі мною. Діло е, — похмуро сказав Тимко, сідаючи на лаву.

Марко, здавалося, не розчув його наказу, бо дістав із мисника стрючок перцю і заходився м'яти його ложкою.

— Кажуть, перець кров розбиває. А я його змалечку їм. Може, через те й рудий?

Тимко вирвав із його руки ложку, швиргонув під стіл.

— Ти чув, що я тобі сказав?

— О, диви! — наїжачився Марко. — Сказ на тебе напав, чи що? — і, витерши губи, поліз під стіл за ложкою.

— Ти йдеш чи ні?

Марко заблимав повіками і деякий час здивовано дивився на Тимка. Побачивши холодну каламуть у очах товариша, зрозумів, що трапилося щось надзвичайне, і якимось несмілим, мученицьким тоном, в якому почувалася вся гіркота відданого рабства, сказав:

— Іду вже, чого кричиш? — і, згрібши зі столу крихти, вийшов надвір. — Дурна голова що не приду-ма, а ногам робота. І куди ти мене оце ведеш? — допитувався Марко.

Тимко не відповідав. Швидко пройшли через Марків город, спустилися до Ташані. На них війнуло запахом ряски, тихим шелестом очеретів. На Горобцевій кладці жінки, виставивши напоказ голі литки, дружно гупали праниками, і те гупання гарматними пострілами віддавалося за Ташанню. Тимко, жадібними приладами досмоктуючи цигарку, поп'явся стежечкою, що вела до Прокопа Тетері. Маркові відібрало ноги, руде волосся підняло картуз.

— Що ти задумав?

Тимко не відповів. З деяким острахом відкрили хворостяні ворітця, зайшли в двір. Червоний півень, схожий на сердитого турка в чалмі, побачивши незнайомих людей, сердито затрусив сергами і, високо піднявши голову, щось тривожне крикнув на курячий гарем; кури перестали гребтися в гною, попіднімали голови.

Зайшли в сіни. Тимко топтався попереду і ніяк не міг знайти клямку від дверей. Марко переминався з ноги на ногу, як лис у капкані: раптом він почув, як щось капнуло йому на картуз. Він зняв його з голови і побачив руде п'ятенце: угорі на драбині сиділа курка і насмішкувато дивилася вниз.

«Кепська приміта. Чи його крутнуть назад, доки не пізно?» Але в цей час Тимко відкриває двері і каже голосно:

— Здрастуйте!

— З п'ятницею будьте здорові, — підпрягається й собі Марко, ховаючи за спину картуза.

Тимко сідає на лаву, а Марко ліпиться до одвірка. За столом саме обідають: Прокіп Тетеря, червоний і спітнілий, не встигши донести ложку до рота, дивиться на хлопців такими виряченими очима, ніби перед ним не сільські парубки, а сатанинське навож-дення; Одарка, як різала ножем хлібину, притисши до грудей, так і держить її, отетерівши; Орися, бліда і злякана, побачивши Тимка, рвучко встала з-за столу, відкрила рот, ніби хотіла щось сказати чи крикнути, потім затулила його фартушиною і не сказала нічого, а мовчки опустилася на лаву, похнюпивши голову. Нарешті секунда загального оціпеніння пройшла. Прокіп доніс до рота борщ, проковтнув його і зупинив на Тимкові шорсткі очі:

— В чужій хаті питаються, чи можна сісти, а не лізуть на покуття по-свинячому.

— Нічого, ми й непрошені сядемо. Тимко кладе біля себе на лаві картуз, трусить кучерями, а вони — блискучі, смоляні, шовкові — так і розкочуються по голові пружними кільцями. Смугле лице його незалежне, дихає завзяттям і нахабством.

Западає гнітюча мовчанка. Всім стає незручно, і кожен не знає, як себе поводити, що говорити. Тетеря знов бере в руки ложку і починає сьорбати борщ, тяжко рухаючи щелепами; Одарка із страхом і покірністю на обличчі крае хліб; Орися сидить принишкло, нервово перебирає пальцями оборочку фартушка, блідість поволі зникає з її обличчя, щоки рожевіють, вушка її з золотими сережками горять, як пелюстки троянди.

— Ну, чого прийшли? — питає Прокіп, витираючи рушником спітнілого лоба.

— Дільце в нас є невеличке. Ви, дядьку, хочте сердіться, хочте ні — а Орисі я нікому не віддам. І якщо ваше слово, то й женився б.

Тетеря встає з-за столу, важкою ходою іде в хатину і повертається звідти з макогоном в руці.

— Ану, вискакуйте по одному! Марко хватається за клямку. Тимко говорить тихо:

— Силою нічого не вийде. Давайте краще по-доброму.

— Чула? — кидається раптом до жінки Прокіп. — Та щоб отакий бандитюга був моїм зятем? Та ніколи в світії Краще в труну ляжу!

— Заспокойся, Прокошо, не гарячись, — сокорить біля нього Одарка. — Тимко парубок, мо', й гарячий, але роботящий. Любов та совіт, житимуть не гірше других.

— Що-о? — кричить Прокіп і зозла швиргає макогін у кочерги, так що вони торохтять там, як кості мерців. — Затули собі рота і не пащекуй! Ніколи цього не буде!

Орися зіскакує з лави, очі її туманяться слізьми, лице горить, як у вогні, груди напинають кофтинку. Вона швидко підходить до Тимка, хапає його за руку і, змивши віями сльози, своїми голубими очима, в яких горить нескорена рішучість, як роздратована кішечка, вставляється на батька:

— Хоч і трісни, хоч і лопни, бий, виганяй, а Тимко любий мені — і все тут! З ним хоч на край світу піду, скориночку хліба їстиму, аби з ним, аби вдвох! Оце тобі моє слово.

— Геть, проклята, геть! — заревів на всю хату Прокіп і, вчепившись Орисі в коси, смикнув її до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але Тимко спокійно виступив наперед, одірвав Прокопові руки од густих кіс коханої, сказав, посіпуючи губами:

— Не чіпайте дівчини. Вона хоч і ваша дочка, а бити її не дозволю.

Потім надів картуз і ступив до дверей, біля яких завмер від страху Марко.

— Що ж, дорогий тестечку, — сказав Тимко, затримуючись у дверях. — Не хочеш по-доброму, візьму силою, — і, переступивши поріг, гримнув дверима. Вслід йому гарячим молотом ударив у серце повний жалю і розпуки крик Орисі.

IX

В контору артілі вбіг Прокіп: картуз на потилиці, черемхове пужално так і в'ється в руках, обличчя розгублене, піт очі заливає.

— Посівматеріад вийшов, — видихнув він за один раз і важко сів на стілець.

Оксен, що саме розмовляв із рахівником, затих, очі його зробилися суворими.

— Як нема? Тобі ж давано!

— Що ж, що давано! Висіяли!

— В тебе завжди не так, як у людей. Скільки не засіяно?

— Гектарів десять.

Гуртом стали радитися, що робити. В артілі посів-матеріал вийшов, з району позичали два рази і сказали, що більше не дадуть. Як бути? Оксен, похмурий і сердитий, поїхав у сільраду ще раз дзвонити у район.

Гнат сидів за столом і, порипуючи стільцем, перечитував телефонограми, прислані з району за ніч.

— Чого прибіг? — запитав він, не відриваючись від паперів.

— Зерна просити.

— Дохазяйнувався. Сажать вас за такі штуки... Океен, не вступаючи в розмову, став сердито крутити ручку телефону. Головний агроном відізвався не скоро, потім, коли його нарешті викликали, довго мекав щось невиразне і під кінець сказав, що не дасть ні зернини. Оксен, скрипнувши зубами, повісив трубку.