Вир

Хома опустив очі, махнув рукою:

— Хай йому тямиться, таким балачкам! Балакали б про що-небудь друге.

А ти хвостом не крути і за чужі спини не ховайся, — засвітив на нього оком Латочка. — Як Оксена не було — до гурту підпрягався, а побачив — зараз тобі язик у петлю скрутило.

— Оце тобі на та радуйсяі — спалахнув лицем Хома і ще нижче опустив голову. — Буцімто я говорив більше за вас.

— Не в тім діло скільки, а в тім — про що. Як тебе гут не було, Оксене, то ми про дещо говорили поміж собою. Може б, ми комусь іншому і не сказали, а тобі скажемо. Ти — людина партійна, з нашого-таки й села, так що з тобою можна без шапкування, а по-простому. Оце ми тут говорили, що вийшла така постанова: достроково закінчується сівба — бригадирові видається премія: патефон, самокатка або годинник; портрет того бригадира висить на червоній дошці. А нам, рядовим, що? Анічогісінько.

«Так ось хто тут здіймає шарварок», — подумав Ок-сен, вдивляючись у сухеньку постать Латочки.

— Бачите, товаришу голова, — спалахнув Сергій Золотаренко. — Вони й досі на ті місця моляться, де колись їхні клуні стояли. А ви скажіть просто: не хочете сіяти — ми організуємо молодіжну бригаду — і без вас обійдемося. Без ваших шкурницьких інтересів.

— Еге, ти, блате, розумний, та в один бік, — загарячився Латочка. — Хай на тобі власні діти штани та сорочку обірвуть — і ти зробишся шкурником.

— Ніколи цього не буде!

Іч, який комісар виськався. Моню витри.

— І витру. А у вас тут одна ватага. А де ваш отаман.

— Яка ватага? — насурмачився Бовдюг. Ми по-твоєму, — банда?

— Ні, ви просто саботажники.

Сергій звівся на ноги і легко поніс по полю своє м'язисте і легке тіло.

Біля казана запала неприємна мовчанка.

— Таке, як на дощик збирається, — одізвався Хома.

— Треба, — погодився з ним Бовдюг.

Латочка нічого не сказав на цю пусту розмову, затягши шию у комір сірячини, прислонивсд: ^а спиною до колеса, щоб трохи подрімати після обіду. З-під гарби долітав один і той же звук, який дражнив. Охрім дишкрібав ложкою казанок.

— А ніяк не накладешсяі — вилаяв його   Латочка, але Охрім не слухав його, продовжував своє ... дід.

Після обіду Оксен знову сіяв разом із бовдюгом.

В глухому кінці він, подалі від людей, зупинився на перекур.

— Скажи, Бовдюг, що ти про мене думає — тихо сказав Оксен, згортаючи цигарку.

— А ти не розгніваєшся?

— За що? Адже сам на рожен лізу. Бовдюг поворушив вусами, поправив на голові шапурину, сказав через силу:

— Добрий ти дуже. На твоєму місці суворішим треба бути.

— Гнат суворий, а ви про нього що говоріли?

— Що не говоримо, а боїмося.

— Хіба людей боятися треба, їх треба доважати.

— Воно ж і повага від того, що боїшся, —-закінчив розмову Бовдюг і пішов до сівалки.

В другій половині дня вітер стих. Із-за обрива стали накочуватися хмари, що громадилися все більше, з білих робилися попелястими; потім становими; нарешті завирували, закипіли і тягли вперед, підминаючи під себе небо, опускают все нижче і нижче, так, що на землі ставало все важче і важче дихати людям. Птахи, вириваючись у присмерки степу, не могли залітати дуже Далаеко і високо, бо крила їх робилися зволоженими, і вони опускалися зовсім низько, майже до самої землі. Від бузинової хмари степом рухалася широка чорна тінь, яка вже покрила степові могили і довжанські ліси, і їх уже зовсім не було видно. Вона повільно наближалася і до сівачів, дихаючи на них свіжістю близького дощу і фарбуючи все в чорну зловісну фарбу. Потім хмари застигли, перестали рухатися, і сторожке мовчання оволоділо небом і землею, і так продовжувалося хвилину-дві, потім кілька важких і лапатих дощових капель упали на круп коня, з ляскотом розбилися на ньому і покотилися вниз по сухій шерсті, і раптом вони заскакали скрізь — по людях, по конях, по ріллі; прострочили раз, вдруге, згортаючи в груддя пилок, і линув дощ, рясний, веселий, благодатний, покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, і цей веселий шум освіжив і обновив степ і людей і викликав у них дитячий радісний настрій.

— Дощик. Та, далебі, й гарненький, — радів Хома, сяючи очима, і навіть не покривав себе шматочком брезенту. Краплі дощу дріботіли йому по картузику, потрапляючи іноді й за шию, від чого Хома розніжено повискував і, сміючись, приказував: — А щоб тебе дощик намочив!

Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п'янку, — таке було в нього страдницьке обличчя і понурі очі. Йому теж було весело, але свою веселість він проявляв тим, що корчив смішні міни.

Бовдюг дивився на заслону дощу чисто з господарської сторони і теж радів, що після цієї зливи добре підуть рости посіви; Сергій жирував із Гараськом та виштовхував його з-під гарби на дощовицю. Гараськові тільки того й треба було. Він вискочив на дощ, і, кумедно присівши, поляпав себе руками по стегнах, і, зробивши дурнувате обличчя, закричав: «Ку-ку-рі-ку!»

— На дощ, чи що? — засміялися з-під воза. В цей час в тумані водяних полотен майнуло щось на коні, і Джмелик, весь мокрий до нитки, шмигнув під воза. Сорочка його збрижилась на животі, волосся мокрими пасмами спадало на лоба.

— Мабуть, від самої Трояйівки тебе прало?

— На Гострому горбі застав мене дощ.

— Чого не сховався та не перечекав?

— Де? У ховраховій норі? — засміявся Джмелик і трусонув мокрим чубом.

— Сівалку справив?

— Привіз он сошники.

Дощ лив як із відра, небо закаламутилося і зробилося глиняного кольору; раптом біле сліпуче світло різонуло по очах людей і почувся сухий тріск; люди під мажарою затихли, коні стояли, піднявши вгору морди, прищуливши вуха, і враз загоготіло по всіх небесах, покотило каміння, загриміло, віддаляючись і затихаючи.

— Раз косарики забули поприбирати коси під час грози та й повстромляли їх кіссячками в землю...

— Та й що ж із ними сталося? — насмішкувато запитав Сергій, дивлячись на Хому.

— А те, — відповів Хома, уважно прислухавшись, чи не гуркоче грім, і опасливо відсуваючись від металевої шини, якою було обкуто колесо, — а те, що спалило їх на вугіллячко. І на свіжий вітерець носили, і в земельку закопували — нічого не пособило.

— А в Пасядах одна жінка труби не закрила, — втрутився й собі Охрім, висуваючи обличчя з мішка, — так воно як улетіло — горшки поперекидало, заслінкою шпурнуло аж до дверей, а тоді вискочило у вікно, а біля вікна якраз бочка з водою стояла, в тій бочці викупалося, а тоді — шар-рах у берестокі — і до пенька спалило. Я знаю, де той і дядько живе. У нього на вербі чорногуз гніздо намостив.

— Бреше й не скривиться, — засміявся Сергій.

— А ти запліши губу та слухай, — сердито обізвався Джмелик, поглибше забираючись під гарбу, бо дощ хльоскав його по колінах і по руках.

— А то ще така бувальщина, — продовжував Охрім під тихий шум дощу. — Построїла одна жінка хату, хрести на сволоках повипалювала, а жити — не вживе. Цілу ніч на горищі щось гурчить, як ото на прядці пряде або на бубні бубонить. Вона і до знахарів, і до шептух — не допомагав. Це, кажуть, у тебе прокляте місце, треба перенести хату на другу садибу. От одного разу проситься до неї щіткар ночувати, отой, значить, чоловік, що гребінці та серги на свинячу щетину міняє. Ліг він спати — тут зробилося чудо: на горищі ні загуркотить, ні шелесне, тихо, як у погребі...

— А вони разом спали чи окремо? — поцікавився Латочка.

— Піди їх поспитай, — розсердився Охрім за те, що його перебивають. — От вранці вдова й каже: «Що мені, чоловіче добрий, робити, така і така в мене нечисть завелася на горищі, спати не дає, жити заважає, змучила мене, заморочила, хоч із хати тікай». Подумав щіткар, подумав та й каже: «Потрапило десь у вашу хату громове дерево...»

— Яке це «громове»? — запитав Сергій.

— Ну, значить, грім у нього вдарив, — пояснив Охрім. — «Так-от, — каже щіткар, — треба тев дерево знайти і викинути, а якщо викинути не вдасться, то прочитати біля нього молитву і написати на ньому крейдою хрест». — «Як же те дерево відшукати?» — питає жінка. Щіткар відповідає: «Треба, — говорить, — залізти опівночі на горище і, як тільки проспівають перші півні, прикласти вухо до деревини. Котра загуде, то й громова». — «А чого ж, — питається жінка, — прокляте дерево цієї ночі ані звуком не обізвалося?» — «А того, — відповідає щіткар, — що сила хоч і громова, а чоловічого духу боїться. І коли буде в хаті чоловік — мовчатиме громове дерево». — «Де ж я того чоловічого духу дістану? — журиться вдова. — Вдівець не трапляється, а жонатого приманювати бог не велить. А вже коли б був у моїй хаті мужчина, як дитину, його б доглядала, на подушки спати клала, в чорні вуса цілувала». Подумав щіткар, подумав та й каже: «Ех ви, щітки, гребінці, мабуть, вам прийшли кінці. Десять років вас тягав, щастя-доленьки не мав». Жбурнув свій ящик під лаву та й пристав у прийми до вдови. З того часу затихло громове дерево і більше ніхто ніколи про нього не чув.