Годованці Сонця

Оля засміялася. Вона, як і всі учасники експедиції, вже знала, за яких обставин він потрапив на корабель.

— Ну, для чого ви приписуєте їм такі антигромадські вчинки? Викинути в космос представника преси? У глибині душі кожен з них сподівається, що ви змалюєте в своїх майбутніх нарисах їхні образи, образи скромних трудівників космосу. Але справді, звідки ви знаєте, що ми пролетіли чотири п'ятих відстані?

— Зараз вже навіть трохи більше. Бачите, на відстані сорок вісім земних радіусів, що дорівнює чотирьом п'ятих відстані від Землі до Місяця, Місяць і Земля Космічному подорожному, як оце ми з вами, здаються однаковісінькими за розмірами.

— Заздрю людям, які все знають! — щиро сказала Оля.

— А я заздрю Омельченкові, — ще щиріше вихопилося у Валерія.

— Чому? — не зрозуміла спершу Оля.

— Чому? Тому, що він за родом своєї діяльності завжди біля вас.

— А може, я біля нього? — хитро сказала Оля, намагаючись усе перекинути на жарт.

— Це все одно, — якось розгублено промимрив Валерій, — це все одно… І ще я заздрю вам, ви побуваєте на Місяці…

— Отакої! А ви хіба на Марс летите?!!

— Бачите, це різні речі, просидіти весь час, доки триватиме експедиція, в космоплані чи самому працювати в складі експедиції. Орлик поклявся на штурвалі корабля і закликав увесь антисвіт у свідки, що на Місяці він уже мене не прогавить.

— Як то? — все ще не зрозуміла Оля.

— А так. Орлик сказав мені буквально таке: «Мене можна ошукати лише один раз. Вам це пощастило на Землі, але не пощастить на Місяці. На Землі ви непомітно пробралися в корабель, але на Місяці непомітно вийти з корабля вам не вдасться». А що я такого натворив?

Оля засміялася дзвінко-дзвінко.

— Вам, мабуть, здається, що школяр, який катається без квитка на трамваї, і ви — злочинці одного кшталту. Справді, що ви такого натворили? Але не вболівайте так, я вблагаю як-небудь Омельченка, і він вам бодай раз позичить свого скафандра.

— Не знаю, не знаю, — зітхнув Валерій.

Але він був не з тих людей, що довго сумують. Професійний інтерес до всього навколишнього переборював будь-який сум.

— Скажіть, Олю, — за хвилину звернувся до аспірантки Валерій, — ви сподіваєтесь знайти тут щось цікаве для себе, для своєї галузі?

— Не знаю, — чесно призналася вона. — Але що значить — знайти чи не знайти? Не знайти — це ще не означає зазнати невдачі. Не знайти будь-яких слідів цивілізації — це значить довести ще раз, що на Місяці її ніколи не було.

— А-а, он ви з якого боку! Мені ж, по правді кажучи, весь час здавалося, що ви мрієте знайти черепок якоїсь тарілки, розбитої селеніткою[10] на голові свого невдахи чоловіка. От тільки не знаю, чи на Місяці билися коли-небудь тарілки, бо там же все у шість разів легше.

У цей час репродуктор заговорив голосом Віталія Андрійовича Орлика:

— Увага! Увага! Всім пасажирам зайняти місця в гамаках-амортизаторах! Всім пасажирам зайняти місця в гамаках-амортизаторах! Корабель починає здійснювати маневр! Корабель починає здійснювати маневр! Бортінженерові Чайчяну простежити за тим, щоб усі пасажири були на своїх місцях! Увага!

Увага!

— Ходімо, — сказав Валерій, — скоро будемо на Місяці. Зараз почнемо спуск.

Справді, з цієї хвилини все знову мінялося. «Микола Кибальчич» уже не був між Місяцем і Землею, він опинився над Місяцем і, здавалося, падав униз, а Земля була високо вгорі над кораблем.

Штурман Аркадій Сергійович Соколов поклав на командирський пульт аркуш ватману, покреслений кривими лініями. Для Орлика міліметри на папері ставали сотнями і тисячами кілометрів у космосі, всі ці криві, виписані лекалами і циркулем штурмана, корабель зараз мав виписати своїм корпусом на чорному аркуші космосу.

Так перегорталася ще одна сторінка незвичайної книги космічних відкриттів. Починався найвідповідальніший період — період маневрування і посадки.

Про все це Сергій, Сашко та Ігор Борисович могли тільки здогадуватися по тому, що стеля, стіни і підлога знову міняли свої місця. Спочатку було незвично та й неприємно після відчуття невагомості брати на свої плечі тягар перевантаження, потім неприємне відчуття минуло, але невагомість не повернулася.

— Батечко Місяць прийняв нас у свої обійми, — сказав Ігор Борисович. — Обійми ці, правда, в шість разів слабші, ніж у матінки Землі, але хоч як би там було, ми знову маємо яку-не-яку вагу. Приємно, знаєте, відчувати, що ти маєш вагу.

А корабель націлювався, де найкраще торкнутися йому своїм хвостом місячної поверхні.

Орлик закляк над приладами. Численні стрілки загойдалися, червоні й зелені очка індикаторів заклопотано почали моргати. Обчислювальна машина виплюхувала перфострічку, пропонуючи найоптимальніші варіанти для посадки.

— Гадаю, що південний берег Моря Хмар або північний берег Океану Бур нам підійдуть найбільше, — сказав Віталій Андрійович, змотуючи перфострічку лічильної машини.

— Що ж, — усміхнувся астроштурман Соколов, — великому кораблеві — велике плавання по великих морях. Правильно, там найрівніше. Зараз пройдемо над цим районом ще раз і примісячимося на всі три точки, як колись любили говорити в авіації.

Вони пролетіли ще раз — ще раз обчислювальна машина виплеснула ще кілька метрів перфострічки. І ось на якусь ледве вловиму мить «Микола Кибальчич» зупинився, завис у чорному місячному небі, а потім почав повільно падати хвостовою частиною донизу. І що ближче було до Місяця, то довший і пишніший хвіст висувався з його сопел. Тієї миті, коли хвіст торкнувся місячної поверхні, знову здалося, що корабель завис нерухомо. А там ще мить — і він осів на безмежній рівнині. Дорогу в один кінець було закінчено.

Мабуть, не всі збагнули, що корабель стоїть уже на місячному грунті, але тієї ж миті в каютах почули голос Віталія Андрійовича:

— Дорогі товариші! Дозвольте привітати вас із щасливим прибуттям на Місяць! Переліт завершено успішно, хочу вірити, що такою ж успішною буде наша експедиція. Хочу вірити, що ми не тільки візьмемо у Місяця його таємниці і його скарби, але й йому дещо подаруємо, і цим подарунком буде блакитне небо.

Дуже стриманою людиною був командир ракетоплана. Говорив він дуже врочисто і дуже значимі слова, але так спокійно, ніби оголошував про прибуття чергової електрички де-небудь на станцію Ірпінь чи Боярку.

Сашко і Сергій ще не встигли отямитися, коли до їхньої каюти зайшов Сурен Ашотович.

— Ай, Серго-джан, ай, Сандро-джан, ай, джан Ігор Борисович, вітаю з щасливим прибуттям! Як доїхали? Як дорога? Чому не писали з дороги? А-я-яй!

— Тож-то що доїхали, — буркнув Сергій, — так, ніби ми їхали де-небудь в метро. Ніяких пригод. Нецікаво. Що ж ми будемо хлопцям розповідати?

— Ого! Чимало чого можна розповідати! Розповіси, наприклад, як на корабель насувалася хмара метеоритів, а ти перший помітив їх і навіть сачком впіймав кілька. Або можеш закрутити, як ми збилися з дороги і мало не потрапили на Марс, — порадив бортінженер. — Ну, а зараз — до командира корабля!

… Коли вони зайшли в рубку, Орлик закінчував розмову з Валерієм Холодом. Хлопці не могли не помітити, що Валерій Федорович був не дуже вдоволений з цієї розмови.

— Ну, припустимо, — говорив Орлик, — що зайвий скафандр у мене знайдеться… А кисень де ви візьмете? Майте на увазі, у нас на обліку кожен грам кисню, він потрібен не для прогулянок, а для роботи. Між іншим, можете зв'язатися з редакцією своєї газети і попросити, щоб вам прислали два-три балончики кисню.

— Як зв'язатися? — здивувався Валерій.

— Як? Запитайте у Сурена Ашотовича. Він відповідає за радіогосподарство корабля, і, мабуть, знає, як зв'язуватися з редакціями по радіо, потураючи всяким фітильним майстрам.

Що таке «фітиль», хлопці знали. Не знали вони тільки, чому у Сурена Ашотовича раптом трохи порожевіли вуха. А звідки було їм знати, що Валерій Холод своїм вмінням знаходити спільну мову з людьми будь-якого віку, будь-якої професії, будь-якого характеру і виховання зачарував бортінженера, і той аж двічі дозволив Валерієві зв'язатися по радіо з редакцією. Вони нічого цього не знали. Щодо Валерія, то він, вдаючи, ніби не зрозумів Орликового натяку, вийшов з каюти.