Годованці Сонця

— Чому ж зупинятись?

— Ти ж казав, — втрутився Ігор Борисович, — що ми будемо летіти до Місяця скількись там днів, виходить, що вночі у нас буде перепочинок.

— Ми дві-три доби летітимемо, і ти, Сашко, даремно насміхаєшся.

— Та-ак, — зітхнув Ігор Борисович, — не близький світ, далеченька дорога.

— Ось коли б з субсвітловою швидкістю, — зітхнув Сашко.

Сергій тільки плечима знизав і з докором подивився спочатку на Ігоря Борисовича, потім на Сашка, але відповів самому тільки Сашкові:

— Багато ти тямиш! Яка потреба на Місяць летіти з субсвітловою? Це яких-небудь півтори секунди — і ми там. Роздивитися нічого б не встигли… А гальмувати коли? Субсвітлова! А що ти знаєш про субсвітлову?

— Що тут знати? Це така швидкість, коли космічний корабель летить майже із швидкістю світла…

— А яка швидкість світла? — вирішив перевірити їхні знання Ігор Борисович.

— Швидкість світла — це 300 000 кілометрів на годину! — бовкнув не подумавши Сашко.

— Ха-ха-ха! — аж зайшовся з реготу Сергій. — Не на годину, телепню, а на секунду!

— Я так і хотів сказати — на секунду, — почав виправдовуватись Сашко.

— А ти знаєш, скільки пального треба, щоб розігнати до субсвітлової швидкості космічний корабель вагою тільки в одну тонну? — професорським тоном запитав Сергій.

— Ну-у… — Сашкові більше не хотілося сідати в калюжу, і він став дуже обережним. — Думаю, що багато.

— Правильно думаєш, — зверхньо сказав Сергій, — бо якраз дуже багато. Сотні мільярдів тонн. Зверни увагу — не мільйонів, а мільярдів. А тепер прикинь, скільки важить наш космоплан і помнож його вагу на оті мільярди. Цікава у тебе цифра вийде. Може, хоч тоді ти збагнеш, чому ми не летимо з субсвітловою швидкістю.

Сашко тільки сопів. Ігор Борисович бачив, що вони зарає посваряться.

— Сергію, а Сурен Ашотович не розповів тобі про наші плазмові двигуни, як вони працюють? — поспитав він, щоб хоч цим запобігти аварці.

— Аякже! — пожвавішав Сергій. — Я й вам можу розповісти і навіть показати все на цій моделі. То дарма, що на ній усе таке маленьке. Є два види плазмових двигунів. У нас якраз першого виду.

Розпечені гази, які вилітають з сопла ракети, — це плазма. Вони утворюються при згорянні гасу або ще якого-небудь іншого ракетного палива. Але серцем нашого плазмового двигуна є реактор. І чому, я вам зараз розповім. Бачите, ось він і на моделі є. Зарз ми оцю покришечку знімемо, і ви побачите. О! Бачите? Він тут не більший за наперстка. Тут розщеплюється уран, тут скажена температура…

— Яка, яка? — перепитав Ігор Борисович.

— Скаж… тобто дуже висока.

— О, тепер я зрозумів, розповідай далі.

— Ну от. Я й кажу, тут дуже висока температура. А ось тут, бачите? Ось тут, у носовій частині нашого корабля, ще один наперсток, тільки насправді це цілий бак. Сюди залито таку спеціальну рідину, ну, вона зветься робочим тілом. А ось труби, бачите, вони тут як ниточки, а насправді це труби, я бачив їх, ця рідина, яку називають робочим тілом, поступає в реактор і там нагрівається до скаж… до високої температури. Ну, такої, що при ній вона… тобто воно… тобто робоче тіло перетворюється на плазму. Ну, плазма шукає собі вихід…

— А «нукаєш» ти для того, щоб плазма швидше цей вихід знайшла? — посміхнувся Ігор Борисович.

— Ні, — засоромився Сергій, — вона й так швидко рухається. Ну, тобто вихід вона зможе знайти тільки в хвості ракети, тобто космічного корабля… і туди вона рветься. Що швидше плазма буде вириватися з сопла, то швидше летітиме корабель. От Сурен Ашотович там і регулює, він може випускати її то швидше, то не дуже швидко. Але я ще не все вам розповів. Це тільки поверхово. Спершу мені так і Сурен Ашотович розповів, але я його попросив, щоб він розповів про все докланіше, і він пояснив. Плазма — це суміш електрично заряджених частинок уламків атомів. Значить, на неї можна впливати електричним полем. Ось тут, бачите, перед соплом поставлено чотири циліндрики, вони крихітні, але коли уважно придивитися, то побачимо, що на першому і на третьому стоять плюси, а на другому і на четвертому — мінуси. Як ви думаєте, для чого тут плюси й мінуси і що це має означати? — Ну-у… — почав дивитися на стелю Сашко.

— Тепер ти занукав, — зморщив носа Ігор Борисович.

— Мабуть, це має означати, — виправився Сашко, — що перший та третій циліндрики з'єднані з плюсовим полюсом генератора, а другий і четвертий — з мінусовим. Желєзно!

— Ну, так, — розчаровано буркнув Сергій, — а для чого?

Сашко, звичайно, не знав, і це дозволило Сергієві продовжити свою лекцію:

— Завдяки цьому йони плазми, які опинилися в першому циліндрі, підхоплюються електричними силами і летять далі, в бік другого циліндра. Розігнавшись, вони опиняються в третьому циліндрі, там електричні сили розганяють їх ще дужче, і вони через четвертий циліндр вилітають назовні.

— Тільки й усього? — скривився Сашко. — Так ото варто було перевантажувати корабель і будувати ще оці циліндри?

— Ти навіть не уявляєш, як збільшується тягове зусилля корабля завдяки їм. Ми можемо взяти менше пального. Власне, не пального, бо пальним у нас є уран, і його витрачається дуже мало. Я кажу «пальне», а думаю про робоче тіло, про цю рідину, що йде по трубах і перетворюється на плазму. Так от, цього робочого тіла на нашому кораблі в кільканадцять разів менше за об'ємом, ніж його займало б хімічне пальне, якби наші двигуни працювали на ньому.

— Переконав, переконав, Сергію, — обережно звівся на ноги Ігор Борисович, — тепер коли мені хто-небудь буде щось казати проти плазмових двигунів, то я того скептика відразу ж пошлю до тебе. Що ж, хлопці, дорога не близька, лекціями ми з вами обмінялися, тепер не завадило б що-небудь перекусити. Хто знає, чи є в цьому поїзді вагон-ресторан?

— Має бути, — пожвавішали хлопці, бо й вони були не від того, щоб заморити черв'ячка.

— А мені, — признався Ігор Борисович, — не так їсти хочеться, як цікавість не дає спокою, якою буде трапеза за невагомості. Начитався всього від Жюля Верна до Єфремова включно, а от як воно насправді, не уявляю. Будемо з тюбиків борщ їсти?

Сашко тільки слину ковтнув. Але не зробили вони й кроку до дверей, як мелодійний голос із динаміка сказав:

— Уклінно просимо прибути до кают-компанії на перший врочистий обід у космосі!

ЧАСТИНА ДРУГА

НА МІСЯЦІ

Валерій Холод і Оля Чуб стояли біля ілюмінатора.

Видовище, що розгорталося перед ними, було дивовижне й неповторне. В небі, в чорній порожнечі космосу, світило два місяці. Один блакитно-зеленавий, другий — срібний. І формою своєю і розмірами вони були однаковісінькі.

Оля дивилася як зачарована. Вона боялася ворухнутися, бо їй здавалося, що ця казкова чарівність відразу ж зникне.

— Розумію, що то наша Земля, розумію, що це Місяць, а от вірити в це якось не хочеться, — пошепки сказала вона.

Валерій Холод знизав плечима:

— Вірте не вірте, а подорож наша закінчується. Зараз Місяць і Земля поки що зрівнялись у своїх правах, а скоро поміняються обов'язками. По Місяцю ми будемо ходити, як по Землі, а Земля стане нашим Місяцем. І світитиме нам. І навіть яскравіше, ніж Місяць. Як-не-як у нас атмосфера…

— Скільки нам залишилося?

— Летіти? — зрозумів її Валерій. — Мало. Ми пролетіли чотири п'ятих всієї відстані, або сорок вісім земних радіусів.

— Ви знаєте це так точно? Вам казав хтось із членів екіпажу?

— Ні-і, — засміявся Валерій, — члени екіпажу, намагаються мене не помічати. Вони з великим задоволенням викинули б мою персону за борт. Просто не знаю, що їх утримує від цього цілком законного і справедливого акту.