Годованці Сонця

Розлогий зелений степ, від горизонту до горизонту перетятий блакитною річкою із золотою піщаною торочкою по обидва боки, а над цим усім якесь густе і тепле небаченого досі синього кольору небо. Такого неба не має Зела. Штучне небо Зели не таке красиве, блідіше, рідше, холодніше. Тут і сонце було якимось ласкавим, хорошим, теплим, рідним, а не палючим і загрозливим.

Все говорило про те, що кисню в повітрі досить. Але хто міг мені сказати, скільки в повітрі вуглекислоти? І що, крім вуглекислоти, ще є тут? І яке воно, те «ще»? Може, досить його вдихнути один раз, щоб потім більше ніколи цього не робити?

Кисню залишалося на лічені години. Але думати було ніколи. Я впав у високу, густу траву, спробував підвестися і тут по-справжньому відчув, наскільки я став важчим. Земля владно пригортала мене до своїх грудей, ніби випробовувала міцність моїх кісток. З великими зусиллями я сів… Адже тепер я важив значно більше, ніж на Зелі. Але я примусив себе сидіти, примусив себе думати про те, що мені доведеться ще й устати. А вставши — йти…

Куди? Падаючи з неба, я весь час бачив праворуч від себе річку, і вона мусила бути десь недалеко. Мене тягнуло до води, хоч я не мав би як навіть напитися, бо не міг зняти скафандра. Я розумів, що у воді мені буде легше переносити перевантаження, і я швидше призвичаюсь до нього. Трохи посидівши, я встав. Мушу сказати, що вставав я порівняно легко. Це тому, що підготував себе психологічно і затратив на те, щоб встати, може, навіть більше зусиль, ніж було треба. Вставши, спробував іти в тому напрямку, де, на мою думку, мала бути річка.

Перші кроки на новій планеті завжди врочисті, але для мене вони були кроками великих зусиль і мук. Я ніби вчився ходити знову. Все переді мною пливло, як у тумані, гарячий піт заливав очі, а я йшов крок за кроком, далі й далі, підминаючи під себе високі трави. Ви бачите мій зріст, я майже удвічі вищий за ваших предків, але трави, що росли тоді у ваших степах, навіть мені сягали до пояса.

Кругом буяло життя… Якась, мабуть, ніколи ніким не лякана пташка все намагалася сісти на вусик моєї антени, а небачена досі повзуча істота ледве встигла втекти з-під моїх ніг — я мало не розчавив її. Вибігла з трави та закам'яніла від несподіванки якась вища тварина, дуже граціозна, на довгих високих ногах. Мене дивувало, як ваш тваринний світ загалом схожий на тваринний світ нашої Зели. Тепер у мене майже не було сумніву, що і я зміг би дихати повітрям вашої планети… Але скафандр і шолом, покликані рятувати мене від смерті, тепер наближали її. Вони були такі міцні, що я ніяк не зміг би ні зняти, ні розірвати їх. Мені залишалось тільки глянути на прилад, що стежив за тиском кисню в балонах. Прилад нічого втішного не сказав…

Та ось я побачив таке, чого не судилося бачити жодному зелянинові за всю нашу багатовікову історію і що змусило мене забути всі злигодні. Переді мною постав витвір розумних істот, продукт іншої цивілізації. Спочатку я не повірив своїм очам. Просто очі зупинилися на якійсь сірувато-білій плямі, що так яскраво вирізнялася серед безмежного моря зелені. Більше душею, ніж розумом, я осягнув, що пляма ця щось нагадує, цей невиразний силует був чимось мені знайомий. Я примружив очі, вдивляючись у видиво, і мало не скрикнув… У степу, на горбочку, стояла людина… Я сам не знаю чому, але мені здалося, що це може бути фігура тільки мислячої істоти. Я майже біг до неї, забувши про все на світі, бо мені страшно було помилитися, хоч був чомусь певен, що не помиляюсь.

І я не помилився… На горбочку справді стояла фігура кам'яної жінки. Я не звертав уваги на деталі, на примітивно-грубе виконання цієї скульптури, бо загальна схожість її з нашими жінками заступила для мене все на світі. Який би низький був рівень культури тих, до кого я вимушено потрапив у гості, але зрозуміло було одне — я потрапив до розумних істот.

Тут від хвилювання, стомлений, остаточно знеможений, я втратив свідомість і звалився до ніг кам'яної жінки…

Опритомнів я від того, що хтось намагався зняти з моєї голови шолома. Шолом не давався, і його чимось підважували знизу. Це були ваші далекі предки, люди нової, невідомої мені цивілізації. Вони були дуже допитливими, їм не терпілося дізнатись, що ж це за, істота така, ніби й схожа на них, але з подвійною головою і чому ця зовнішня голова у неї прозора.

Не буду розповідати, які почуття оволоділи мною при цій зустрічі. У мене залишається дуже мало часу для того, щоб розповідати про почуття. Скажу тільки, що ці люди у гостроверхих шапках вміли ламати значно краще, ніж я і мої колеги. Я глянув на прилад, який показував, скільки залишилося кисню, і щиро побажав їм удачі. Коли б вони зняли з мене шолом, я мав би змогу дихати тим, чим дихають вони, вони ж, безперечно, дихали киснем, а значить…

А значить… я не подумав про парціальний тиск, з яким повітря почало надходити в мої легені після того, як люди в гостроверхих шапках таки зняли з мене шолома.

Уявіть собі, що ви дихаєте водою, дуже насиченою киснем. Вода надходить до ваших легень і виходить, як повітря. Теоретично ви не задихнетесь, бо ваша кров буде одержувати кисню стільки, скільки треба, але практично тонка тканина легенів не зможе довго опиратися такому натискові. Альвеола за альвеолою легені почнуть руйнуватися…

Додам до того всього, що ваше повітря, як на мої легені, було ще й перенасичене киснем, і за такого великого парціального тиску, за такого достатку кисню легені мої буквально горіли.

Я подумав про те, що зміг би трохи довше прожити, коли б приземлився де-небудь високо в горах. Там має бути не така густа атмосфера, може, навіть підхожа для моїх легенів. Але мріяти про гори і про довге життя не доводиться, тепер моїм легеням навряд чи допомогло б що отут у вас, на Землі, хіба що на Зелі…

Про Зелу намагаюсь не думати… Я підрахував, що з того дня, як я приземлився у ваших зелених степах, тридцять п'ять разів ніч змінювалася днем, це, згідно положенню зір, здається, складає одну десяту часу, який потрібен вашій Землі для того, щоб обернутися навколо Сонця. За цей час я не почув по радіо навіть натяку на те, що наш зореплан ще існує і жде допомоги. Можливо, з ним трапилось щось фатальне і мої товариші загинули. Не знаю, на скільки мені пощастить їх пережити.

Слухайте мене уважно: в другій половині контейнера загерметизовано шість ампул з жовто-оранжевими киснетворцями Бекута. Скористайтесь ними! Візьміть їх як дарунок далекої Зели і створіть своєму супутникові атмосферу. Мій контейнер з кристалофоном і культурою бактерій зроблено просто, але добротно. Він не боїться ні вогню, ні води, ні будь-яких випромінювань. Не зашкодять йому ні струси, ні сильні удари, але при порівняно легкому ударі, в центр ваги контейнера, він розчиниться.

Це зроблено для зручності. Для чого складні системи замків на контейнері, коли його добре пригнані і відшліфовані стінки служитимуть краще будь-якого замка? Тепер залишається сказати зовсім мало…

Не відкривайте контейнера з культурою Бекута завчасно, коли в цьому нема потреби. Я не певен, чи ви зможете створити ідеальні умови для збереження культури жовто-оранжевих бактерій, як те пощастило нам. Контейнер можна буде відкрити вже на самому супутнику, і звідти культуру бактерій висіяти за допомогою ракет на висоті шість-вісім тисяч сюр.

Поясню, чому в контейнері шість ампул. Наші вчені мають певний досвід у створенні бактерійних плівок над безатмосферними планетами й дійшли висновку, що найкращого ефекту можна досягти тоді, коли закинути по одній ампулі з полюсів і чотири з різних, протилежних точок екватора. Тоді плівка утворюється досить швидко.

Здається, все… Так, вдається, я розповів вам усе. А коли що-небудь і забув, не передбачив, даруйте мені. Мозок мій затуманений болем, самотністю і передсмертною тугою. За бактерії не бійтеся, ви знайдете їх живими навіть через мільйон років, вони в глибокому анабіозі і прокинуться лише тоді, коли до них торкнеться сонячний промінь. Він їх оживить, нагодує… Вони — годованці Сонця. Прощавайте… Хай вам щастить…»