Годованці Сонця

Скажу одразу, що результати були невтішні. Наш зореплан рухався без керма і без вітрил довкола вашого Сонця, по еліпсу. Щоб подолати його тяжіння, було замало енергії. Тоді капітан прийняв ухвалу:

— Усі наявні запаси енергії ми перетворимо зараз в надпотужний пучок радіохвиль. Радіохвилі повинні долетіти до Зели і повідомити, що сталося. Передусім розповісти нашим вченим про незбагненне перетворення чорникію, хай знають про це. По-друге, ми мусили повідомити на Зелу координати цієї Сонячної системи і сповістити, що знайдено гарну планету. Потім будемо чекати допомоги. Власне, ми не можемо сидіти згорнувши руки, бо хто знає, чи ми справді дочекаємось її. А тим часом треба підлетіти до супутника сьомої планети і висипати над ним жовто-оранжевих киснетворців Бекута. Можливо, нас почують на Зелі, і ті, хто прилетить сюди після нас, застануть уже готову атмосферу. Це буде останній дарунок нашій батьківщині. За наших умов ми можемо послати лише одного члена екіпажу. Попереджаю, що шанси на повернення мінімальні. Хто?

— Я! — сказали всі в один голос.

— Піде Чимч, — вирішив капітан, і я тільки очима подякував йому за довіру.

У нас на борту було кілька космічних човників, як ми називали невеличкі ракети із мезонними двигунами. Ними користувались для польотів на близькі відстані — десь так до 40–50 мільйонів сюр.[6] Не більше. Кожна з ракеток була розрахована тільки на одного космонавта. Власне, разом зі мною на інших ракетках могли полетіти ще кілька моїх товаришів, але капітан вирішив інакше. Він мав на меті використати енергетичну сировину космічних човників тут, на космоплані, щоб забезпечити передачу інформації на Зелу.

Отже я мусив летіти один і почав лаштуватися в дорогу.

Тим часом машини обчислили мій шлях.

Завдання у мене було складне. Власне, його я міг виконати дуже легко, інша річ — повернутися на корабель. Орбіту спуску на супутник сьомої планети мені обчислять машини, а от щоб повернутись назад, я повинен був подбати сам. Це зробити було не так просто, бо хто міг гарантувати, що орбіта нашого зореплана не зміниться!

Смерті ніхто з нас не боявся, бо зеляни вміли, як я вже казав, просто й спокійно виходити з життя. Але страх розлуки з товаришами, з зорепланом, який являв собою частку нашої далекої Зели, — страшніший за десять смертей відразу. Я був вдячний Турему за те, що він не заспокоював мене і не вселяв у мене даремних надій.

Тим часом траєкторія мого польоту була готова, автомати мого човника запрограмовані. Залишалося взяти крібловий[7] контейнер з жовто-оранжевими киснетворцями.

В останню хвилину перед стартом Турем порадив мені взяти ще й кристалофон, який робот вміло вмонтував у контейнер. Я тоді не розумів Турема. Для чого мені кристалофон? Адже дані космічної розвідки точніше й повніше будуть записані автоматами й без цього, і якщо мені навіть доведеться вмерти на супутнику сьомої планети, то автомати вціліють, дочекаються нової експедиції зелян і розкажуть про все.

Та хоч я й не зразу оцінив поради Турема, проте якось інтуїтивно відчув, що, може, послугами кристалофон а доведеться скористатися не лише зелянам.

Настала хвилина прощання… Ми, зеляни, стримані й не даємо волі різним почуттям, але цю хвилину чомусь мені не хочеться згадувати, хоч послужливий мозок підсовує мені її знову й знову…

Я одягнув скафандр і в один з його ранців поклав крібловий контейнер, потім сів у ракету, й автомати загерметизували мене. Крізь прозорий шолом, крізь ілюмінатор я ще раз глянув на товаришів, і тієї ж миті потужна катапульта викинула мій човник у космос. Автоматично увімкнувся двигун.

На жаль, всі ми дуже звикли довіряти приладам, роботам і автоматам, і я не зра зу виявив, що мою траєкторію розраховано неточно. Похопився тоді, коли збагнув, що лечу до Землі. Мій космічний човник ставав її супутником.

Повільно минав час. Вже відчувалося могутнє тяжіння Землі. Прилади перед моїми очима замиготіли, даючи зрозуміти, що, коли ми увійдемо в щільні шари атмосфери, мій човник згорить.

Тепер вже годі було думати, щоб виправити становище. Яким бідним був мій човник, моя ракета в порівнянні з нашим зорепланом, скількох потрібних приладів мені бракувало!

А човник входив уже в щільні шари атмосфери, він почав нагріватися, били на сполох дзвінки, і тривожно блимали різноколірні лампочки. Прилади першої категорії попереджали мене… А я сидів, скований якоюсь дивною апатією…

Ось запрацювали прилади другої категорії. Вони перевірили герметичність мого скафандра і зробили спробу знизити температуру в кабіні. Спроба ця не дала ніяких наслідків. Автомати, щоб зменшити масу, викидали в космос цілі відсіки мого космічного човника. Тепер від нього залишився уламок носа, і в цьому уламку я. Разом зі мною лишилися найвірніші і найнеобхідніші прилади — прилади третьої категорії, що були на сторожі мого життя.

Крізь скафандр я відчув контейнер з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій. Власне, вони вже були мені не потрібні. Для чого тут створювати кисневу атмосферу, коли вона існувала?..

Заревіла сирена, попереджаючи, що моєю особою зараз займуться прилади третьої категорії. Це були мої останні охоронці. Їх цікавив тільки я, моє життя, бо вони відповідали за мене, а не за корабель. Він міг згоріти, міг розсипатися на порох — це їх не обходило.

Я був катапультований удруге. Цього разу лише з кабіною космічного човника. Тепер я вже по-справжньому залишився сам на сам з космосом. А втім, це було не зовсім точно. Я зостався сам на сам з вашою блакитно-зеленою планетою. Космос залишився у мене за спиною. Прилади третьої категорії, силові автомати, створили навколо мене пухир антигравітаційного поля, і я поволі спускався на планету. Ось море, синє, аж чорне, пропливло у мене під ногами і подалось кудись на південь. Тепер у мене не було майже ніяких сумнівів у тому, що я дістанусь суші, а могло бути й інакше, бо водяні пустелі не виключали значно гіршого варіанту.

Проте всі небезпеки, неприємності і нещастя передбачити важко. Приземлюючись, я обмацав ранець скафандра й похолов: контейнер з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій є, а продукаторів нема. Я забув про них, а мої рятівники, прилади третьої категорії, чомусь теж не подбали про те, щоб вони були зі мною. А без них мені не посміхалося довге життя. Аналіз планетної атмосфери, проведений нашими приладами, міг бути не тільки неточним, а й взагалі неправильним. Що, коли наші прилади й автомати почали припускатися помилок ще тоді, коли було розпочато дослідження вашої Сонячної системи?

Продукатора немає. Запас кисню у моєму скафандрі дуже обмежений, його вистачить ще на кільканадцять годин, щонайбільше на добу. Скафандр мав таку будову, що навіть коли б я хотів отруїтися, то не зміг би зняти шолома у недослідженій атмосфері. Нескінченні польоти в космос навчили наших вчених і космонавтів усього, бо різні були випадки. В сузір'ї Камінців Бонча[8] наші космонавти знайшли незаселену планету з кисневою атмосферою. Процент кисню в атмосфері, парціальний тиск були майже точнісінько такими, як на нашій Зелі. Найточніший аналіз повітря на планеті, зроблений після приземлення, навіть не натякав на яку-небудь небезпеку. І наші хлопці скинули шоломи скафандрів… Скинули, щоб більше вже ніколи їх не одягти… Що саме вбило наших космонавтів, так і не пощастило встановити, хоча там майже слідом побувала інша експедиція і все ретельно досліджувала та вивчала. Відтоді скафандр і шолом запрограмовувались так, що сам космонавт не міг їх зняти навіть тоді, коли був абсолютно певен у цілковитій придатності повітря невідомої планети для дихання.

Продукатора не було, кисню лишалися рештки… А піді мною пропливала незвичайної краси планета… Тепер я спустився так низько, що вже добре бачив місце, куди мав приземлитися.