Страница 114 из 122
Але їй судилося безперестанно переходити від надії до відчаю.
— Якби грати зламав візок, то прути вдавилися б усередину, а вони вигнуті назовні,— зауважив перший стрілець.
— Хе! Хе! — звернувся Трістан до стрільця. — Нюх у тебе, як у слідчого Шатле. Ну, що ти на це скажеш, стара?
— Боже мій! — вигукнула тремтячим від сліз голосом доведена до відчаю Гудула. — Клянуся вам, монсеньйоре, що ці прути зламав візок. Ви ж бо чули, що он той чоловік сам бачив, та, зрештою, до чого тут циганка?
— Гм!.. — пробурчав Трістан.
— Хай його чорт візьме! — вигукнув стрілець, потішений похвалою начальника. — А надлам на залізі зовсім свіжий!..
Трістан похитав головою, Гудула зблідла.
— Коли, кажете ви, проїжджав тут візок?
— Та ніби з місяць тому, а може, тижнів зо два, монсеньйоре. Я добре не пам'ятаю!
— А спочатку вона казала, що рік, — зауважив стрілець.
— Це вже підозріло, — сказав Трістан.
— Монсеньйоре! — закричала вона, ще міцніше притискаючись до вікна і тремтячи від думки, що підозра може спонукати їх заглянути до келії.— Монсеньйоре, клянуся, ці грати зламав візок. Клянуся вам усіма небесними ангелами. А якщо я брешу, то нехай я буду навіки проклята й забута богом!
— Щось дуже вже ти палко клянешся, — промовив Трістан, оглядаючи її інквізиторським поглядом.
Бідна жінка відчувала, що все більше і більше втрачає самовладання, починає робити промахи, і з жахом розуміла, що вона говорить не так, як треба.
Саме в цю хвилину прибіг стрілець і вигукнув:
— Монсеньйоре, стара відьма все бреше. Чаклунка не могла бігти Овечою вулицею, бо загороджувальний ланцюг не знімали цілу ніч, і сторож каже, що ніхто не проходив.
Трістан, обличчя якого з кожною хвилиною ставало все зловіснішим, зажадав пояснень від затворниці.
— Ну, а на це що ти скажеш?
Вона спробувала дати відсіч і цим новим підозрам.
— Звідки я знаю, монсеньйоре, може, я й помилилась. Здається, вона переправилась через річку.
— Але ж це у протилежному боці,— сказав Трістан, — та й мало вірогідно, щоб вона захотіла повернутися в Сіте, де її шукають. Ти брешеш, стара!
— І крім того, — додав перший стрілець, — ні з цього, ні з другого берега немає ніяких човнів.
— Вона, мабуть, перепливла, — сказала затворниця, відстоюючи п'ядь за п'яддю свої позиції.
— А хіба жінки плавають? — спитав стрілець.
— Хай йому чорт! Стара, ти брешеш! Ти брешеш! — гнівно крикнув Трістан. — Мені так і кортить плюнути на ту чаклунку й схопити тебе замість неї. Чверть години в катівні вирвуть правду з твоєї пельки! Гайда! Іди за нами!
Вона жадібно вхопилася за ці слова.
— Як хочете, монсеньйоре. Хай буде по-вашому! Допит? Я готова! Ведіть мене! Скоріше, скоріше! Ходімте негайно! «А тим часом, — думала вона, — моя донька встигне сховатись».
— Хай йому чорт! — промовив Трістан. — Вона так і рветься на дибу! Зовсім не розумію цієї божевільної!
Із загону виступив сивий сержант нічного дозору і, звернувшись до нього, сказав:
— Вона справді божевільна, монсеньйоре. І якщо вона випустила циганку, то не з своєї волі. Вона їх ненавидить. Ось уже п'ятнадцять років я в нічному дозорі і щовечора чую, як вона проклинає циганок на всі заставки. Якщо та, котру ми шукаємо, мала танцюристка з козою, то її вона найбільше ненавидить.
Гудула зробила над собою зусилля і сказала:
— О так, ту найбільше!
Решта стрільців одностайно підтвердила слова старого сержанта. Це переконало Трістана-Самітника. Втративши надію чогось домогтися від затворниці, він повернувся до неї спиною, і вона з невимовним хвилюванням дивилась, як він повільно йшов до свого коня.
— Ну, рушай! — промовив він крізь зуби. — Вперед! Треба продовжувати розшуки. Я не засну, поки циганку не буде повішено.
Однак, перш ніж скочити на коня, він ще трохи затримався. Гудула ні жива ні мертва стежила за тим, як він неспокійно оглядав майдан, немов мисливський пес, що чує дичину й не хоче піти геть. Нарешті він струсонув головою і скочив у сідло. Стиснуте жахом серце Гудули знову забилося, і вона прошепотіла, обернувшись до доньки, на яку до цього часу жодного разу не зважилася глянути:
— Врятована!
Бідолашна дівчина увесь цей час просиділа в своєму кутку, боячись зітхнути, боячись поворушитися, з однією лише думкою про смерть, що стояла перед нею.
Вона не пропустила жодного слова з усієї розмови між матір'ю і Трі-
станом, і всі муки матері озивалися в її серці. Вона відчувала, як потроху розривалася нитка, що тримала її над безоднею, двадцять разів їй здавалося, що ось-ось ця нитка розірветься, і тільки тепер вона зітхнула вільніше, нарешті відчувши під ногами твердий грунт. У цю хвилину до неї долинув голос, що промовляв до Трістана.
— Роги диявола! Пане начальнику, я людина військова, і не моя справа вішати чаклунок. З черню ми покінчили, а щодо решти — займіться самі. Якщо ви дозволите, то я повернуся до свого загону, який залишився без ротмістра.
Це був голос Феба де Шатопер. Важко описати, що сталося в душі циганки. Виходить, він тут, її друг, її захисник, її підпора, її притулок, її Феб! Вона скочила з місця і, перш ніж мати встигла стримати її, кинулася до віконця, вигукуючи:
— Фебе! До мене, мій Фебе!
Але Феба вже не було. Він галопом завертав за ріг вулиці Ножівників. Зате Трістан ще був тут.
Затворниця з диким ревом кинулася на дочку. Вона швидко відтягла її назад, вп'явши в її шию нігті. Бо матері-тигриці не відзначаються особливою обережністю. Але було вже пізно. Трістан її побачив.
— Хе! Хе! — вигукнув він із сміхом, що відкрив до ясен його зуби і зробив його обличчя схожим на вовчу морду. — У мишоловці виявилося дві миші!
— Я так і думав, — промовив стрілець. Трістан поплескав його по плечу й сказав:
— У тебе нюх, як у кішки. Ану ж бо, де тут Анріє Кузен?
Чоловік, не схожий ні виглядом, ні одягом на стрільця, виступив із рядів. Його вбрання було напівкоричневе, напівсіре, з шкіряними рукавами; волосся гладенько зачесане; у кремезній руці він тримав жмут мотузків. Цей чоловік завжди супроводив Трістана, як Трістан — Людовіка XI.
— Слухай, приятелю, — звернувся до нього Трістан-Самітник, — мені здається, що це та сама чаклунка, яку ми шукаємо. Повісь-но її! Є в тебе драбина?
— Вона в сараї «Будинку з колонами», — відповів той. — Чи на оцьому правосудді зробимо діло? — спитав він, показуючи на кам'яну шибеницю.
— Так!
— Хо! Хо! — ще брутальніше й ще більш по-звірячому, ніж його начальник, зареготав кат. — Ходити далеко не доведеться!
— Ну, жвавіше! Потім нарегочешся! — вигукнув Трістан.
З тієї хвилини, як Трістан помітив циганку і всяка надія на врятування була втрачена, затворниця не вимовила ні слова. Вона кинула нещасну, напівмертву дівчину в куток склепу й стала перед віконцем, вчепившись пальцями обох рук, мов пазурами, у підвіконня. У цій позі вона безстрашно водила по солдатах очима, що знову стали дикими і божевільними.
Коли Анріє Кузен наблизився до келії, обличчя Гудули набрало такого несамовитого виразу, що він позадкував.
— Монсеньйоре, — спитав він, підійшовши до Трістана, — яку з них узяти?
— Молоду.
— Тим краще! Із старою, здається, важкувато було б упоратись.
— Бідна маленька танцівниця з кізкою, — сказав старий сержант нічного дозору.
Анріє Кузен знову підійшов до віконця. Погляд нещасної матері примусив його опустити очі. Він промовив досить боязко:
— Пані…
Вона перебила його лютим шепотом: — Чого тобі треба?
— Я не по вас, — відповів він, — по ту, другу.
— Яку другу?
— Ту, молоду.
Вона захитала головою, вигукуючи:
— Тут немає нікого! Немає нікого! Немає нікого!
— Є! — заперечив їй кат. — Ви самі це добре знаєте. Дозвольте мені взяти молоду. Вам я не хочу заподіяти ніякого лиха.
Вона заговорила з дивною посмішкою:
— Он воно що! Ти мені не хочеш заподіяти ніякого лиха!