Твори

Словом, поки що ніхто не переконав, що азіатський ренесанс в нашій концепції не відповідає справжньому марксизму. Коли,, нарешті, нас питають: «Як знайти різницю у поглядах старих слов’янофілів 111 і ваших», то й тут ми відповідаємо: «Для цього треба взяти якийсь том історії слов'янофільства й добре його перечитати». Коли ж тоді наша концепція буде незрозумілою, то тут залишається тільки безпорадно махнути рукою і вдаритись у філософію «недоросля». Бо й справді: найкращий вигляд це той, що його французи називають не інакше '[пропуск.— Ред.].

Чим характеризується*: слов’янофільство? Перш за все, як говорить елементарна пдлітграмота,— філософсько-історичною теорією національної самобутності. Але оскільки ця теорія утворилася під впливом філософської системи" напів-містичного Шеллінга 112 й ідеалізму Гегеля пз, остільки її «самобутність» була одірвана від соціально-історичних процесів й вона мусила виродитись в «мракобєсіє» Леонтьева. Панславізм привів до «самобутнього» Сходу і ідеалістичного месіанізму. Але хіба ми говоримо про «самобутність» Азії? Справа ж іде про Маркса і принцип каузальності. Треба ж відрізняти самовар від чижика і знати, що слов’янофільство є одна з варіацій того ж таки ідеалістичного інтуїтивізму *.

Отже, азіатський ренесанс і надалі залишається прекрасною поезією наших днів. Ми й надалі віримо й переконані, що тільки конквістадори Великого Сходу утворять четвертий культурно-історичний тип, що тільки вони виведуть людськість на шлях комуністичних революцій.

Але треба кінчати. Марксизм завжди був живою теорією, і він ніколи не цурався здорової романтики. Найлютішим своїм ворогом він вважав сухий ревізіонізм. Колись робили спроби використати марксизм для оформлення ідеології великого капіталу («легальний марксизм»), тепер намагаються зробити з нього під прапором безграмотних фраз народницький сахарин. Ця остання спроба реакційніша за першу, бо об’єктивно — повторюємо ще раз і ще раз — грає на руку столипінського отрубу. В вульгарному марксизмі шукають собі підпори, з одного боку (ще раз і ще раз), безсмертний куркуль, з другого — міське міщанство. Саме тут і йде кристалізація їхнього світогляду.

Отже, очевидно, боротьба тільки починається, і коли взяти до уваги, що в українській літературі марксизм почав розгортати поки що свої дитячі крильця, що його кроки плутаються в лабіринті найскладнішої ситуації, яку знала коли історія, то з певністю можна кваліфікувати нашу боротьбу, як боротьбу «не на життя, а на смерть». Від рефрену Катона Старшого — «Беїепсіа СагШа^о» * ми не одмовляємось, і наш соціальний фанатизм ніколи не погасне0 До зачеплених питань ще не раз доведеться повертатись, але ми знаємо, що «крапля довбе й камінь». У всякому разі, безпримірна поразка масовізму має

МОЖЛИВІСТЬ Нашій ДИСКУСІЇ рОЗГОрнуТИСЬ. Це Перший ПЛЮСо Другим плюсом ми примусили суспільство хоч трохи поважати письменника (Хвиля в рахунок не йде). Третій плюс — найбільший — це той, що наша література вже відчуває вітерці доброго повітря* В ньому ми й розгорнемо свої могутні відродженеькі крила. Інакше і не могло бути, бо за нас життя, бо наш молодий клас — пролетаріат — упевнено сходить на історичну арену.

Почали ми свою статтю критикою спроб найти в історії відповідні аналогії до нашого сьогоднішнього руху. Систематичні провали наших супротивників в цьому сенсі ми з’ясовуємо, з одного боку, національною обмеженістю, з другого — літературною безграмотністю.

Навіть т. Коряк, який нещодавно кинув нам «рукавичку» і викликає нас на бій,— навіть він не здібний підвестись вище заяложеної схеми («хатянство — радянство») і зробити

з марксизму живу теорію. Справа в тому, що логіка соціальних процесів нашої дійсності ні в якому разі не може припустити відриву від цих процесів пролетарських ідеологічних надбудов, Всяка спроба в цьому сенсі обов’язково несе за собою невдачу. В часи військового комунізму пролетарське мистецтво не тільки могло, але й повинно було обособлятись. Тепер, в час органічного будівництва, коли пролетаріат іде в союзі з дрібною буржуазією і вкупі з нею простує до соціалізму тепер всяке обособления логічно веде до самогубства фізичного чи морального, все одно. Володимир Коряк весь час намагався стати осторонь, зайняти позиції, так би мовити, третьої особи (стати), так би мовити, «чистим» марксистом і (дивитися — ?) на життя зі свого мудрого «висока». Він не симпатизував ані плужанській просвітянщині, ані «хатянщині Вапліте»„ Але такої позиції життя не терпить, і наш колишній вчитель відчув, що його особиста трагедія логічно мусить стати за один із епізодів того соціального фарсу, який ще й досі розігрують наші ультраліві комуністи. Внаслідок такого розв’язання особистої трагедії маємо вступ т. Коряка до складу співробітників плужанського органу. І хоч скільки б колишній вчитель «паплюжив» містечковий масовізм «Плуга», хоч які б він будував химерні ілюзії щодо своєї чистої безсторонності,— Пилипенко завжди з охотою буде друкувати його, завжди буде виставляти його за докладчика за своїх «маломістечково-просвітянських» з’їздах. Дядько прекрасно розуміє, що в особі Коряка він придбав собі вірного, хоч, можливо, й химерного, союзника. Словом, життя, примусивши нашого колишнього вчителя вийти з ілюзорного стану безстрашності, ще раз підтвердило наше припущення неможливості нашого відриву від живих соціальних процесів. Т [овариш] Коряк мусив стати на бік чи то тих сил, які грунтуються навколо «Вільної Академії», чи то тих, які визначаються «маломістечковим просвітянством». І він став. І прекрасно зробив. Краще бути безперспективним і об’єктивно-реакційним плужанином, ніж сидіти десь на морально спустошених левадах своїх розбитих ідеалів. Що не говори — а плужанізм своїм ясно окресленим дрібнобуржуазним світоглядом являється тією тичкою на історичному роздоріжжі, що завжди буде попереджати і одганяти від себе молодь.

Отже, силою залізних законів історії наші ідеологічні надбудови вливаються в загальне річище української громадської думки. Але зібравшись в чужий монастир, вони, ці надбудови, мусять забути про свій «устав». Коли українська громадська думка розвивалась по лінії «хатянства» й «радянства», то й мільйони Хвильових не зможуть звернути її з цього шляху. Нам залишається тільки вибирати більш вигідну позицію і оволодіти одним з цих процесів. На цей шлях і пішли всі пролетарські письменники. Іншими словами, коли ми «хатяни», то той, хто не з нами, обов’язково попадає в лабети просвітянства. Що таке останнє,— всі, здається, знають, Але що таке «хатяни» — це й досі «загадка». Коли ми всяку спробу притягти до нас «хатянство» як «хатянство» завжди відкидаємо, то не тому, що ми не хочемо вбачати в ньому одного з своїх попередників, а . тому, що наші опоненти не здібні поставити «хатянство» в план ретроспекції. Ми вже говорили — «хатянство» не тому прийшло до «європейського фрака», що воно ставило останній за свій ідеал, а тому, що тодішня соціально-економічна ситуація не відповідала «хатянським» «гаслам». Бо що таке «хатянство»? Чи не було воно потенціальним західництвом? Отже, в цьому сенсі ми дійсно вбачаємо в ньому свого предка. Коли ви здорову красиву людину називаєте мавпою — вона, очевидно, не повірить вам і буде вас вважати принаймні за дурня. Але зовсім не значить, що ця людина, коли вона має більш-менш широкий світогляд, не добачає в цій же мавпі свого попередника.

Отже, ми, азіатські конквістадори, є, хоч як це й дивно, перш за все «західники». І протиставляємо себе, з одного боку, «енкам», а з другого — «європейкам». Діалектика навчила нас нести світло з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення Європи минулого. Іншого путі, на наш погляд, нема для пролетарського мистецтва. Тільки установка на «західництво» передає нам командні висоти. Волею історії ми перешиковуємось ав інший план, але з такою ж непохитною вірою в здійснення своїх ідеалів, що їх ми мали, випускаючи літературний універсал 21-го року. 114 Коли брати історичні аналогії, то наш час відповідає двом історичним моментам: ХѴІІІ-у віку в німецькій літературі і ХІХ-у в російській. Це епоха «Зіигт иті Бгап§’у» 115, епоха «бурі й натиску». Росіяни 40—50-х років, здається, не називали свій час цим терміном. Але західники — Бєлінські, Грановські 116, Герцени — по суті, теж були творцями золотого віку своєї національної культури.