Твори

Але, хоч як хоче «показати себе» «з розмахом» наш ««■штор» — все-таки треба його попередити:

— Не поспішай, друже, а то захекаєшся! Скандинавці годі завоювали Європу, коли дали «Вікторію», «Пана», «Голод» і т. д. Одним «дайош Європу» не візьмеш, брате! «Своєрідна дифузія» виллється в ту саму «дифузію», яка підстерегла жабу, що уподоблялась волові. Пам’ятаєш цю байку?

Звичайно, «утворити міжнародне товариство друзів української культури» завжди можна, але тоді четвертий період буде характеризуватись перекладами на європейські мови письменників попередніх «періодів»... і, можливо, перекладами... межи-гірських творів. От у чому сіль!

Словом, перше завдання «на міжнародний терен» і «дайош Європу» — тотожне завдання деяких інтелектуально пересічних «хатян» 17о Недарма В. Поліщук, як справжній звульгаризований «неохатянин», привіз із Європи «котелок і джимі».

В своїх статтях ми вже говорили, як ми розуміємо Європу. До чого ж убого звучить тепер ця неписьменна трактовка Заходу. Коли вірити «ахтанабілёві» сучасності, що ми переживаємо четвертий період, то, наперекір хлестаковщині, він буде характеризуватись учобою, поглибленням, утворенням своєрідних зв’язків із культурно-революційними традиціями українського та європейського минулого. Передостаннє покоління українських письменників мало не вийшло на Захід. Наше покоління, в силу багатьох причин, навряд чи вийде. Наступна генерація мусить вийти й саме з ідеями пролетарської революції. Але для цього треба негайно покінчити і з хлестаковщиною, яка, по суті, являється елементом модернізованої просвіти.

Словом, коли б «гарячий воїн революційних битв Октября» (тіїіїапі: агсіепі еіс.), замість писати триаршинні поеми та розкидати «революційну» «тріску», почитав хоч трохи Леніна, то він би вичитав із нього чимало корисних для себе думок.

II '

Але яке ж друге завдання? — Друге?.. Звичайно, «машинізація». Тут Поліщук виступає в ролі, так би мовити, машиніста. Тут «сельдяной буян» намагається доказати, що «другою основою нашого існування є базування на енергетиці України та справі машинізації нашого життя».

Що ж, думка непогана. Читали ми її не раз хоч би в тому ж «Українському економісті» 1Й. Але при чому тут Поліщук?

— Як при чому? «Хіба не панує думка, що українська культура — це село, а місто — це російська культура?» От коли ми цієї думки позбудемось, тоді й «машинізуємо життя».

Боже мій, який абсурд! Яка трьохетажна галімаття! Тільки «гарячий воїн» і здібний так мислити. І справді, оскільки українське місто завжди було за садибу русифікації, остільки населення знало його тільки за такого. Тепер же, коли воно взяло на себе роль провідника українізації, і населення почало придивлятись до нашої культури.

— Але коли ж люди скажуть (галасує Поліщук), що українське місто — це українська культура?

— Очевидно, тоді, друже, коли ми в цьому місті збудуємо цю культуру. Поява в Харкові, припустимо, таких культурних очагів, як держдрама або державна опера, все більш і більш переконує населення, що город — це вже.не російська культура.

Перехід таких відомих артистів, як Петіпа 19, з російської на українську сцену є тому один із яскравих доказів.

Але «ахтанабіль» сучасності все-таки страшенно хвилюється і далі сперечається з вітряками: «у нас, мовляв, робітники не росіяни». Щоби яскравіш підкреслити свій талмуд, він навіть приплів сюди Донцова«лягнувши» його ніжкою... через кордон.

В чому справа? Донцов гадає, що українська інтелігенція «могла б одбудувати свою ідеологію тільки на селянстві»? І хай собі гадає! Так гадає дехто і з наших радянців? На здоров'ячко! А ми от думаємо, як би цьому робітництву прищепити українську культуру, і гадаємо, що її за кілька років прищепимо, бо так наказує нам наша партія. Очевидно, тоді ніхто й не наважиться говорити, що «робітництво в нас російське».

Отже, такі недалекі розмови нагадують, нам порожнє белькотіння (ти не ображайся, Валер’яце, «ми тебе не хочемо підозрювати в цьому»), і в наші ділові будні розраховані куркам на сміх... і емігрантам на розвагу. І коли цю галіматтю слухає молодь із комуністичного університету, то ми тільки здивовано підводимо брови.

Словом, «енергетику України», що її вичитано з популярної брошури, ніяк не можна зв’язати з ісданськими вітряками. І коли хто-небудь ще й досі сумнівається в політичній безграмотності нашого «автора», то хай ще послухає такого пустодзвону:

«Українська культура може й повинна (підкреслення його ж) спиратись уже й зараз на робітництво важкої і легкої індустрії».

В чому річ? Як це «спиратися»? Що має на увазі «сельдяной буян»? Пролетарську ідеологію? Так тоді навіщо такі страшні слова? Навіщо цей спеціальний розділ про машинізацію? Навіщо так голосно заявляти:

«Українська культура, нового часу повинна бути не польовою, а індустріальною».

Ви питаєте навіщо?.. Та треба ж форс ну ти «неохатянсь-кою»... чи то пак просвітянською мудрістю. Треба ж «пущати» словечки високого штибу, щоби сховати свою політичну й поетичну неписьменність. Бо і справді, далі виясняється така «сторія»: вся голосна завірюха про «індустрію, машинізацію та енергетику» зводиться до того, що треба... «віддати частку свого творчого хисту шахтареві» та «змальовувати'цукроварні». Мовляв, чому ж нам не взятись за цю справу? Отже, «Черняв-ський 21, Винниченко, Черкасенко 22 писали про робітника?».

Словом, синиця хотіла запалити море, а вийшов — пшик... у квадраті «пшикх= А; значить, А2».

І коли потім «гарячий воїн» галасує, що «волошкові поети щезнуть незабаром», то ми його «яхидно» запитуємо: та невже? Чи не йде тут справа про «Косинку, Осьмачку 23 й навіть Тичину», які стоять тобі Іна дорозі? Правда, Поліщук згадує потім, що й він грішить (саме грішить, а не творить) «волошками» («Дума про Бармашиху» 24 та різні «Жита»), але то він, бачите, писав «свідомо, зрідка, для менту».4'Словом, «дайош» «Нову Асканію» і «майовий дощик із божого неба»! 25

Ая-я-я-я-я-я! І це пише та людина, яка в свій час подавала надії стати не останнім пересічним поетом? До чого може довести відсутність почуття міри й самокритики! Ая-я-я-я-я-я!

Такі от двоє перших завдань. На цьому ми власне, і закінчимо огляд вступної статті, і от чому: третє «завдання» ми, щоб не повторюватись, однесемо в кінець, а на четвертому й п’ятому не доводиться зупинятись: для п’ятого нема розділу (так би мовити, «красне» слівце), а четверте є слабенький переказ Доленгової 26 розвідки.

III

Далі йде «полемічний» екскурс у сучасність. Тут верлібрист «криє» Хвильового, Зерова й Дорошкевича. «Криє» — треба віддати йому справедливість — добре. Борзописець із нього для жовтої преси вийшов би не зовсім поганий. Шкода тільки, що він так і не вияснив, «що ж то за передовий Зеров». Бо ж форсити сйоєю задрипанською поінформованістю — це ще не є доказ. А задрипанки от де: «на чолі Європи стоять не неокласики, а верлібристи». Далі ми будемо говорити, який із В. Поліщука верлібрист, а зараз дозвольте поінформувати:

— На чолі сучасної поетичної Європи стоїть поетичне (віршоване) бездоріжжя. Що ж до верлібру, то він там, не розцвівши, одцвітає, доживає свої останні дні. Таким чином, тягнути до нього (навіть у «неохатянських» «смислах») — значить страждати на епігонізм... чи то пак на «ахтанабіля». Наш «сельдяной буян», не знаючи чужоземних мов (ти не ображайся, Валер’яне, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»), і досі користується старими російськими джерелами.

Отже, «приятелю милий», покинь свої претензії! Не можна говорити цього в Харкові, а тим паче в Києві. Наливати можна на задрипанках, а не тут. Тобі не подобається «азіатський ренесанс»? Добре! Але ж не форси своєю малокультуриістю. Тебе посилала Наркомосвіта в Європу? Прекрасно! Але, подивившись на неї одним, оком, не вподобляйся «петербурзькому писареві» із відомої тобі п’єси 27, який думав, що на провінції «вопче нет абразованих людей».