Твори

Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що ці випадкові позапартійні дачниці так неохайно ставляться до його партії* Будучи, так би мовити, вічним опозиціонером, він у той же час був своєрідним фанатиком комунізму й, звичайно, не міг спокійно реагувати на це зовсім невипадкове нахабство.

Але розмову вже скінчили й умовлялись, де можна буде зустрітись завтра. Вже флоберівські дами зникли в темряві абрикосового дворика і товариш Вовчик щось захоплено розповідає про тьотю Клаву» Тоді Дмитрій раптом згадує Ганну і вже не відчуває до неї тієї злоби, що її пізнав увечері. Йому навіть трохи заболіло серце, і він сказав:

— Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганні, де й з ким ми блукали сьогодні.

— Чому це? — спитав лінгвіст: він уже забув вечірню розмову, коли сам радив приятелеві ховати від Ганни свої зустрічі з Аглаєю.

— Я так хочу! — сказав Карамазов.— Ти це мусиш зробити для мене.

Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрія, декілька разів здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

— Згоду я даю,— сказав він.— Але от що, друже: як це так трапилось, що московські дами зробились українками?

— Це питання і мене дуже цікавить.

— Цебто ти теж нічого не знаєш? — спитав здивований лінгвіст.

— Стільки знаю, скільки й ти.

— Дивно. Коли хочеш загадково. їй-бо... Ти як гадаєш?

— Я «еж так думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковість дами нарочито утворюють для, так би мовити, пікантності.

— Це мені, їй-богу, подобається! — скрикнув із задоволенням лінгвіст.— Чому не зробити з звичайної випадковості зустрічі інтересну пригоду? Інтрига не тільки в романі цікава річ, вона й в житті приємна розвага.

— Ти, я бачу, починаєш філософствувати,— усміхнувся Карамазов.

Товариш Вовчик звичайно не погодився з цим твердженням і сказав, що Дмитрій все-таки анальфабет і не розуміє, що таке філософія.

— А втім,— промовив він,— я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобі страшенно везе, і я, їй-богу, заздрю. Аглая й справді не дівчина, а прямо запашна клубничка. Смак у тебе зовсім непоганий.

— Ти не задоволений тьотьою Клавою?

— Боже борони. Навпаки, з тьотьою Клавою безперечно краще зв’язатися... Знаєш, із заміжньою жінкою багато безпечніш.

Товариш Вовчик зареготав од задоволення і заплигав, як молоде теля.

...Коли вони сходили на свій ганок, у північній частині заштатного городка вже кричали ранні провінціальні півні.

V

На другий день вони знову зустрілись: тепер вони зустрічались кожного вечора. На шостий день над дачним посьолком раптом розірвалась гроза. Хмари заволокли все небо, і цілий день ішов краплистий дощ. По вулицях стояли великі калюжі, й надзвичайно розмило дерев'яні тротуари. Тьотя Клава прислала до Карамазових дівчину з запискою й просила в ній друзів сьогодні не виходити. Лінгвіст перечитав листа й, передаючи його Дмйтрію, кинув:

— 5$ гадаю, що дівчата мають рацію саме так вирішити. Ти як на це дивишся?

— Як же тут дивитись,— сказав Карамазов.— Очевидно, краще не придумаєш.

Він,, звичайно, збрехав, бо на його погляд година була не така вже й погана, ш,об одмовитись від веселої гулянки. Мовляв, можна було в крайньому разі пороззуватись — це ж не город і не осіння пора.

— Але ти все-таки замислився? — сказав товариш Вовчик, провіряючи замки в своїй рушниці,

— І ке думаю замислюватись,— ще раз збрехав Карамазов 'і зробив -декілька нервових кроків по кімнаті.

Він ніяк не розуміє, чому це йому трохи заскеміло серце. Невже тому, що він сьогодні не побачиться з Аглаєю? Він же зустрічався з нею вчора й кожного дня зустрічається. Він, нарешті, побачиться з нею завтра й ще багато разів буде з нею бачитись. Як же розуміти цей несподіваний біль?

В коридорі раптом заговорили, і в кімнату ввійшла Ганна.

— Ну, що ми, хлопці, будемо сьогодні обідати? — спитала вона.

— Очевидно, котлети й пюре з сметаною,— поспішно відповів Дмитрій.

Ганна уважно подивилась на чоловіка: вона не знала, жартує він, чи й справді серйозно говорить.

— Чого ти витріщила на мене очі? — сказав Карамазов.— Я ж тобі говорю: котлети й пюре з сметаною.

— А я тобі говорю,— промовила Ганна,— що ти, Дімі, сьогодні в поганому настрої і починаєш негарно жартувати зі мною.

— А я от що говорю,— сказав Вовчик, кидаючи на ліжко свою рушницю,— що ви й сьогодні — я бачу — полаєтесь...

Це чортзна-що — не новий побут, а якась карикатура на нього.

Карамазов вимушено всміхнувся й простягнув свою руку лінгвістові.

— Дякую, друже7 за правду-матку і прошу пробачення,— сказав він.— Дякуй і ти, моя мила Ганнусю... Хіба тобі не приємно вислухувати це від безпартійної сволочі?

— Ти, будь ласка, не лайся,— пробурмотів товариш Вовчик.

— Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення і заявляю: я пожартував.

— Я знаю, що ти пожартував. Але все-таки, чому тобі таке зле обличчя?

— Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотів і пюре з сметаною.

Ганна зірвалась з свого місця і підійшла до столу.

— Дімі! — сказала вона з розпукою,— Ну, навіщо це? Навіщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

— Ах, Боже мій, яка трагедія! — поглузував Дмитрій.

Тоді товариш Вовчик підбіг до свого приятеля й замахав

руками.

— Слухай, друже...— ледве вимовив він від хвилювання,— Я... я думаю, що ти не комуніст, а деспот! І я... таки донесу на тебе в... контрольну комісію.

Карамазов зареготав. Він так неприємно зареготав, що лінгвіст навіть розгубився і подивився навкруги себе здивованими очима.

— Ти думаєш на мене доносити в контрольну комісію? — спитав Дмитрій.— Прекрасно! Тільки будь, друже, справедливою людиною і зразу донось на мільйон комуністів. Донось нарешті на всі сто п’ятдесят мільйонів будівників соціалізму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй, нарешті, в небесну канцелярію і донось на саму контрольну комісію.

— Дімі,— сказала Ганна,— ти себе не поважаєш і не поважаєш ту партію, до якої належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартійний.

— Ти гадаєш, що такі питання треба ставити на ком’-ячейці?

— Саме це я й хочу сказати, Дімі. Тільки це.

Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокійний тон

дружини вплинув на нього, чи щось інше.

— Я ще раз прошу у вас пробачення,— сказав він.— Я й справді трохи погарячився.

— Значить, ти визнаєш, що Ганна має раці*(; стримувати тебе?

Дмитрій нічого не відповів. Він несподівано застиг в одній позі серед кімнати й так стояв кілька хвилин. Ганні навіть

прийшла мисль, що він захворів. Вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.

— Дімі, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дімі?

— Нічого особливого, Ганнусю,— спокійно й серйозно промовив Карамазов.— Я думаю зараз про наше фарисейство і думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлети? Чому ми нарешті не соромимось проїдати тут народні гроші... саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться... Чому ми нарешті боїмось виносити гірку правду на люди (хоч її люди й без нас знають) і ховаємо по своїх ком’ячейках?

— Ну, це вже сльоза й ця карамелька зовсім не до діла,— сказав лінгвіст.— У всякому разі вони не можуть тебе характеризувати.

— І я думаю,— кинула Ганна,— що ти сьогодні йдеш проти самого себе. Хіба це не ти так відстоюєш гасло: «сильному дорогу»?

Дмитрій хотів щось відповісти, але в цей момент у кімнату зайшла Одарка й зупинилась на порозі.