Твори

— Так то ж,— вирвалось несподівано Карамазову,— во ім’я великої ддеї.

— А хіба тепер ти без ідеї залишився? Хіба тебе не захоплює сьогодні хоч би та ж ідея відродження тврєї нації?

— Звичайно, захоплює,— непевним голосом сказав він.— Але...

— Без усяких «але»,— рішуче одрубала Аглая.— Щось одне: або це ідея, або це нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як і та, що во ім’я її ти розстрілював своїх ближніх.

Карамазов раптом зареготав.

— І справді,— сказав він,— мені іноді така глупота приходить у голову, що потім, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається мені іноді, що Богоматір корегує в мені, так би мовити, людину. Ближній, мовляв, не тільки Іван Іванович, але й я сам. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Іван Іванович, це значить наступив момент, коли я мушу ненавидіти Дмитрія Карамазова, цебто себе.

— Що ти мусиш сам себе ненавидіти, коли тебе покоряє Іван Іванович,— це так. Але Щодо коректи, то вона й справді глупота і звичайний собі бред.

— А то навіть,— продовжував він говорити,— здається іноді, що сама ненависть мусить носити в собі Богоматір»

— Це ще більший абсурд, бо ненависть і Богоматір є два зовсім протилежних полюси,

— Так і я полемізую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть — давно вже відомо — є найбільша любов. І значить справжня ненависть — це є прекрасна людська усмішка.

— Це вже софістика для шарлатанів і боягузів. Богоматір не може не стояти на дорозі до справжньої ненависті і, значить, до мужнього вчинку.

— Цілком справедливо! — погодився Карамазов.— Але мені от здається, що Богоматір не може стояти на дорозі, і що тільки відсутність її робить ненависть недоноском.

— Яким же це чином?

— А таким чином, що супутником справжньої ненависті є завжди радісні й до того молитовні перебої серця, ніби зустрічаєш світле Христове воскресіння.

Аглая ще ближче підійшла до кручі.

— Я гадаю,— сказала вона, що тут справа багато простіша. Не Богоматір тебе турбує, а звичайна невпевненість. Під радісні перебої серця розстрілюють, скажемо, тоді, коли жодного сумніву не залишилось.

— Хто його знає,— надтріснутим голосом сказав Карамазов,,— Можливо, я й помиляюсь.

Він раптом відчув, як ним запановує якась страшна туга. Він уже не бачить перед собою ні Аглаї, ні Дніпра, ні прекрасної південної ночі. Він уже забув, як він високо ставить себе за відвагу й волю, і відчуває себе зараз страшенно нікчемною людиною: він навіть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя — і плював довго, настирливо й образливо.

Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником і тому поспішила йому на допомогу.

— Ти, друже, безперечно, помиляєшся,— сказала вона.— Ти глибоко помиляєшся.

— Ти говориш про Богоматір?

• 1— Я говорю про тебе... Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити непевненість. Це — коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.

Вона підвелась, знову сіла на траву і його примусила сісти біля неї

— Так от, мій хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собі невпевненість,— сказала вона й положила свою руку на його голову.

Вже стояла глибока південна ніч. На Славуті кожної хвилини прокидались якісь неясні звуки* Десь ревів пароплав, і дале-, ко на півдні пливли його привабливі вогні. Раз у раз фуркали й падали аероліти і тривожили очі загадковим світлом свого ярко-срібного горіння.

— Так,— раптом промовив Дмитрій»— Хто хоче бути вольовою людйною, той не може не побороти в собі невпевненість. І ти правду говориш, що я вже її поборов» Я не можу ке по.бороти, бо майбутнє за моєю молодою надією 14 і за моїм молодим класом.

Він узяв її руку й міцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нім, і він ще раз перетворювався. Він навіть не помітив, як Аглая іронічно посміхнулась, коли він майбутнє своєї нації зв’язував з «якимось там» класом.

— Я іноді буквально задихаюсь од щастя,— говорив він далі, скидаючи з кручі камінці й зовсім не помічаючи, що його розмові бракує елементарної послідовності.— Темні сторони нашої дійсності тоді зовсім зникають із моїх очей, і я починаю рости і виростаю у велетня. Бо й справді: в суспільстві не може бути такої ситуації, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, тОі.. як усе-таки весело жити «на етом свєтє, господа»... Ти не можеш і уявити, як я полюбив це заяложене слово «прогрес». Прогрес — це ж по суті якір спасіння. Це ж вихід із того становища, що в нього зайшла революція.

— Але ти говориш зовсім як учень першої групи,— сказала . Аглая.

— Цілком справедливо! — гаряче підхопив Дмитрій.-^- Я і єсть учень першої групи й маю мужність визнати це. Така вже логіка подій: хто хоче жити в наші дні, той обов’язково мусить починати з абетки...

— І витягувати з архіву старі гасла?

— А хоч би й так. Хіба революційні гасла сьогоднішнього дня завтра не можуть стати реакційними? Хіба ми не маємо прикладів? І навпаки, хіба лозунги якогось 1917 року сьогодні не стали фарисейством і матеріалом для спекуляції? Це не значить, що ми збанкротували, а це значить, що треба бути діалектиком. Сьогодні масу можна повести тільки під тим стягом, що на ньому буде чітко написано: «прогрес».

— Навряд тільки вона піде за тобою, бо маса не терпить абстракції. А прогрес — це для неї абстракція.

— Цілком погоджуюсь,— сказав Карамазов.— Але я далеко стою від вульгарного тлумачення маси. Революцію маса творить через свою інтелігенцію, бо всякий масовий вибух тільки тоді робиться революцією, коли ним починають керувати Дантони, Леніни чи то Троцькі.

— З тебе вийшов би не зовсім поганий агітатор-прогре-сист,— кинула Аглая і демонстративно засвистіла якусь шансонетку.

— Ти мені робиш багато честі своєю заявою.

— МиІГетепІ:,— промовила дівчина.— Оп пе ѵоіХ раз іош 1е§ ]оиг§ ип таіайе сотше ѵош еіез *.

— Ти мене вважаєш за хворого? — образився Дмитрій.

— Боже борони,— сказала Аглая.— Мені тільки неприємно, що твоїй розмові бракує логіки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумні думки, а з другого — плутаєшся в Ленінах, у класах тощо.

— Ну от, знову стара історія,— незадоволено промовив Карамазов.— Чи не думаєш ти вплинути на мою ідеологію? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж відродження моєї нації. Я його інакше не можу мислити, як засіб, не як мету, як фактор, що допомагає мені роз’язати основну соціальну проблему. Відродження моєї нації — це є шлях до чіткої диференціації в нашому суспільстві* й, значить, крок до соціалізму. Інакше на це відродження я дивитись не маю охоти.

— Значить, із твого відродження ні чорта й не вийде! — грубо кинула Аглая і, зробивши із долонь рупора, покликала тьотю Клаву.

Карамазов поглядом переможця подивився на дівчину. Він не тільки не образився — йому навіть приємно було, що вона зірвалась із спокійного тону. Її самовпевненість і захоплювала, і в той же час нервувала його, бо що ближче він сходився з нею, то сильніш відчував її вплив на свій світогляд.

— А Вовчик не зовсім поганий співбесідник,— підходячи, сказала тьотя Клава.— І виявляється... зовсім не комунар.

— Дозвольте,— заметушився лінгвіст.— Хіба ви не знаєте, що Дмитрій член компартії?

— Не турбуйтесь! — сказала Аглая.— Знаємо... і думаємо, що він не буде гніватись на тьотю Клаву за одвертість.

— Цебто ти хочеш сказати,— промовив Карамазов,— що тьотя Клава мене образила?

— Ми хочемо сказати,— кинула Аглая,— що комуністи, хоч і непогані люди, але в більшості страшенно нудні... Ну, словом, світорозуміння їхнє — можна напешо твердити — не сягає далі Чемберлена 15 з моноклем і чергової партячейки..* Правда, цікавляться ще китайськими справами.