Відважні

— Можливо, Якушкін? — сказав Миколка.

— Мабуть, він, — погодився Вітя. — А ти помітив, як він старався швидше нас звідси випровадити?

І тут Миколка враз пригадав свою зустріч із старим фотографом на вулиці, коли Якушкін, дізнавшись, що він утік від дядька Микити, повів його до себе… Пригадав він і те, як дядько Микита вдерся тоді в дім Якушкіна, силоміць забрав від нього Миколку і, мов арештованого, зачинив у підвалі… Він нізащо не хотів, щоб Миколка залишився, у Якушкіна. Чому? Можливо, він знав щось про старого?.. Та й майор із штабу армії, котрий приходив у дитячий будинок після того, як вони знайшли Мейєра, докладно розпитував їх з Вітею про фотографа, коли вони сказали, що зустріли його біля руїн елеватора. Дивні підозри закралися в душу Миколки.

Зненацька нагорі, біля входу, хруснув камінь, загупали кроки, під склепінням підвалу забігав тонкий промінь ліхтаря, і хлопці почули чиїсь голоси.

— Ідіть за мною! Сюди, вниз! — долинув голос.

Хлопці смикнулись тікати, але зрозуміли, що пізно, вихід їм відрізано. Не змовляючись, обидва метнулися під нари і причаїлися.

— Тут хтось є! — почули вони знову той самий голос.

— Навряд. Це, мабуть, щури, — відповів йому інший голос.

Кроки наближалися. Дзвякнули об підлогу приклади гвинтівок. Прибулі зупинилися.

— Ну, швидше показуйте, куди ви їх заховали! — знову почули хлопці.

І тут у відповідь пролунав тремтячий голос Якушкіна:

— Та ви що! Не я заховав! Я їх знайшов ось тут, під нарами…

Промінь ліхтаря метнувся сюди й туди й застиг на рулонах, що лежали на підлозі.

— Чому під нарами? — посміхнувся чоловік з ліхтарем. — Ось вони, на підлозі!..

Миколка, завмерши, дивився, як промінь освітив руки чоловіка, що перебирав згортки.

— Один, другий, третій, — став рахувати Якушкін. — Повинно бути десять, а тут всього дев'ять.

— Можливо, ви помилилися?

— Ні! — заперечив Якушкін. — Одного бракує.

— Ну що ж, складемо акт, — сказав чоловік.

Хляпнула шкіряна кришка польової сумки, на якийсь час у підвалі запала тиша, тільки шелестів папір.

— Яка досада, зламався олівець! — промовив той самий голос. — Чи немає у вас ножика?

— Є, — з готовністю відповів Якушкін. — Будь ласка, візьміть.

— Лукін, подержи-но ліхтар.

Промінь ліхтаря перемістився. Хлопці почули, як ножик шкребе по олівцю.

— Ну й зазублини на вашому ножі! — сердито сказав чоловік. — Зовсім не ріже. І до того ж він зламаний… Візьміть його. — І після невеликої паузи запитав: — Чи немає в кого олівця?

— У мене є, товаришу сержант, — відгукнувся голос, якого хлопці ще не чули.

Виходить, разом з Якушкіним їх тут четверо! І одного називають сержантом. У них із собою гвинтівки. Дивно, чому, це Якушкіна супроводжують озброєні люди? Голос фотографа звучить невпевнено, наче він дуже переляканий.

Що робити? Вилізти з-під нар? Але ті, хто прийшов сюди з Якушкіним, можуть подумати, що вони заодно з фотографом…

— Отже, ви запевняєте, що картин всього було десять, — промовив той, кого назвали сержантом.

— Десять, — ствердив Якушкін. — Так я товаришу Морозову і сказав: знайшов десять картин.

— І вони були під нарами?

— Так! Під нарами.

Сержант помовчав.

— Ай справді! — сказав він. — Вони були під нарами! Хто ж їх звідти витягнув? І однієї не вистачає…

Миколка відчув, що Вітя тихенько штовхає його в бік чимось твердим. Простягнув руку, і пальці сковзнули по щільно згорнутій шершавій тканині. Десятий рулон! Тепер їхні справи безнадійні. Зараз сержант посвітить під нарами, і тоді…

Але життєвий досвід — велика справа. Миколка вихопив з Вітиних рук згорток і навмисне голосно чхнув.

— Хто тут?! — крикнув сержант, і в ту ж мить дзвякнули два приклади: мабуть, солдати приготувалися стріляти.

— Це ми! — відповів Миколка з-під нар. — Те, що ви шукаєте, лежить тут!..

В цю ж мить його засліпив промінь ліхтаря.

— Ану, вилазьте! — грізно сказав сержант, нахиляючись до нар. — Та швидше!.. Скільки вас там?

— Двоє! — відповів Миколка.

Віктор на цей раз виявився значно спритнішим. Поки Миколка виповз, він уже стояв на ногах.

— Більше нікого? — перепитав сержант.

— Нікого! — підтвердив Вітя.

Промінь ліхтаря застиг на їхніх обличчях. Хлопці мружились — очі боліли від яскравого світла.

— Так! Пізнаю! — обізвався сержант. — Ви обидва з дитбудинку?

Миколка кивнув. Сержант перекинув промінь на обличчя Якушкіна, і, вихоплене з темряви, воно здалося хлопцям особливо виснаженим. Різкі тіні спотворювали його, оточені синявою очі позападали, а тонкий ніс загострився.

— Це ви їх фотографували? — запитав сержант.

— Так, я! Чого це ви ще не спите, дітки? — мовив Якушкін. — Дістанеться вам від Клавдії Федорівни.

Сержант враз нахилився і, взявши один із рулонів, обережно розгорнув його на підлозі.

Всі завмерли від несподіванки. Солдати, що стояли в дверях, подалися вперед. Хлопці опустилися на коліна — вони хотіли краще роздивитися те дивне, що відкрилося їхнім очам.

В миготливому світлі ліхтаря блищали фарби старовинного портрета молодої дівчини в широкій білій, оздобленій перлами сукні. Обличчя дівчини було не дуже вродливе, але усмішка, спокійна і водночас мудра, робила його прекрасним. Здавалося, дівчина через віки зверталася до людей з якимсь дуже важливим словом.

Потім сержант згорнув полотно, і зачарування миттю зникло. І темрява стала ще густішою в цьому холодному, вогкому підвалі.

— То чого ж ви, хлопці, знову сюди забрели? — спитав сержант вже не так сердито.

— Ми напис один хотіли прочитати, — сказав Вітя.

Сержант виявив дивну обізнаність:

— Під нарами?

— Он там, унизу, — відповів Миколка.

— Ну, і прочитали?

— Одне слово розібрали, а друге хтось стер.

Сержант більше не розпитував хлопців.

— Ну, от що, — сказав він, — допоможіть-но нам. Забирайте рулони, хлопці… Та несіть обережно!.. Йдіть попереду, а ми за вами. — Він обернувся до Якушкіна: — А вам раджу йти спокійно. Ви мене зрозуміли? Ви заарештовані!

— Я буду скаржитись! — глухо мовив Якушкін. — Я чесна людина!.. Це може підтвердити сам товариш Морозов. Він сказав, що мене повинні нагородити.

Хлопці взяли в руки рулони, нести які було не дуже й легко. Але ніколи в житті ні Миколка, ні Вітя не переживали такого складного почуття і радості, і відповідальності. Вони знайшли картини, які шукало все місто. Кожна з цих картин — чудо! Хлопці тепер були в цьому переконані.

А позаду, човгаючи ногами, по-старечому кашляв чоловік, якого вели конвоїри…

Розділ сорок сьомий

ГЕРОЇ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ

Коли Стременний зайшов у особливий відділ, Воронцов мовчки підвівся, кинув цигарку і, ні про що не питаючи, провів його в сусідню невелику кімнатку.

Там, присунута до стіни, стояла на підлозі знаменита кована скриня.

— А я думав, що ви вже про неї забули, — сказав Воронцов.

— Майже забув, — посміхнувся Стременний, — але тут, бачте, така обставина… Випадково прочитав один запис у щоденнику Курта Мейєра і захотів глянути на скриню ще раз. Та ось прочитайте самі! — І він простягнув Воронцову аркуш, на якому синім олівцем було підкреслено слова: «Велика Ведмедиця»… «Мала Ведмедиця»…

Воронцов повагом і зосереджено прочитав списаний густими рядками аркуш.

— Та-ак, можливо, можливо… — сказав він. — Ну що ж, ворожіть. Не заважатиму вам.

Він присів на підвіконня, запалив і, мружачи від диму одне око, спостерігав здалеку за Стременним.

Стременний схилився над скринею.

Він відчинив її звичайним, знайомим йому способом. Третя кнопка в першому ряду, шоста — в другому, п'ята — в третьому… Поворот ромашки, черепашки, і все готово. Віко легко піднімається. Він заглянув усередину. Ніщо не змінилося. Гладеньке поліроване дно блищить, як дзеркало. Ніхто й не подумає, що його можна підняти. Він знову опустив віко і, звіряючись із схемою сузір'я, намальованою метеорологом на аркуші паперу, став обережно, неквапливо підбирати кнопки так, як розташовані зірки Малої Ведмедиці.