Відважні

Стременний зняв шапку і, пропустивши повз себе санітарів, дивився їм услід, поки вони не зникли за рогом будинку. Потім рвучко відчинив важкі, обмерзлі внизу двері і ввійшов у госпіталь.

В обличчя йому вдарив знайомий теплий госпітальний запах недавно вимитих підлог, ефіру, сулеми. Тьмяно горіло кілька електричних ламп. У дальньому кутку коридора громадилися одна на одній шкільні парти. Двері класів, перетворених на палати, були широко відчинені. Там тісно, майже впритул одне до одного ліжка. Стояли вони і в коридорі. Лише одні двері були щільно зачинені. «Чи не тут часом кабінет Мединського?» — подумав Стременний і прочинив двері.

Він побачив стіни і шафи, завішані білими простирадлами, нікельовані столики для інструментів і на них — в яскравому світлі підвішеної до стелі прожекторної лампи — флакони, чашки, щипці, різної форми ножі і пилки.

Середину кімнати займав операційний стіл на високих ніжках, на ньому лежав поранений, по груди закритий простирадлом. Жінка в білому халаті і масці, злегка подавшись уперед, швидкими і точними рухами зашивала рану.

Почувши скрип дверей, вона повернула закрите до самих очей обличчя і запитально глянула на Стременного.

Він ніяково усміхнувся, махнув рукою і швидко зачинив двері.

Де ж все-таки Мединський? Куди він зник?

Саме в цю хвилину начальник госпіталю з'явився на верхній площадці сходів.

— Соколов не тут, товаришу підполковник, він нагорі — в палаті для легкопоранених, — сказав він, перегинаючись через перила. Мединський був уже без шинелі, у випрасуваному халаті з тасьмами, акуратно зав'язаними ззаду на шиї та біля кистей рук, і це надавало його вигляду якоїсь спокійної діловитості. — Я йому сказав, що ви зараз прийдете.

— І що ж він?

— Він аж загорівся від радості. Ви не можете собі уявити, яка змучена ця людина!

Мединський повів Стременного на другий поверх. Вони пройшли повз перев'язочну, з якої через щільно причинені двері долинали стогони пораненого і молодий жіночий голос: «Ну, миленький мій, хороший, потерпи! Ну хвилиночку ще потерпи, мій дорогий».

— Це що, Ганна Петрівна перев'язує? — запитав Стременний, прислухаючись.

— Так, вона. А що, одразу впізнали?

Стременний кивнув головою:

— Як не впізнати! Багато вона біля мене походила… На все життя запам'ятав її…

Вони пройшли в кінець довгого широкого коридора, в який виходили двері з п'яти класів. Біля останніх Мединський зупинився:

— Тут… Я вам потрібен?

— Ні, не турбуйтесь, займайтесь своїми справами, товаришу Мединський. Якщо потрібно буде, я попрошу вас зайти або зайду сам.

— Слухаю!

Мединський пішов, але Стременний не зразу відчинив двері. Він постояв трохи, держачись за залізну ручку, йому з надзвичайною ясністю згадалася раптом скуйовджена голова Єременка в глибині темних нар, а потім — глибоко запалі темні очі з майже чорними повіками… Яким же він побачить Соколова?

Стременний штовхнув двері і зайшов у палату.

Соколова він побачив зразу. Той лежав на крайньому ліжку біля вікна. В палаті голосно розмовляли і сміялися. Побачивши Стременного, всі враз затихли. З найближчого ліжка на нього дивилися великі сірі очі лейтенанта Федюніна, котрий учора потрапив під бомбування. Він залишився живий, але дістав три осколочних поранення в ноги. Стременний добре знав Федюніна і радів, що той легко відбувся.

— Здрастуй, Федюнін! — сказав він, проходячи. — Сподіваюся, недовго залежишся?

— Навіщо ж довго? За два тижні повернуся, — відповів Федюнін і широко посміхнувся.

Інших, крім Соколова, Стременний не знав — це були солдати з різних частин, але вони його зустріли, як давнього знайомого.

— Здрастуйте, товаришу підполковник! Провідати нас прийшли? — сказав вусатий немолодий солдат з перев'язаним плечем.

— Провідати, провідати…

— В палаті номер дев'ять все в порядку, товаришу начальник! Всі присутні. Нікого в самовільній відлучці немає, — жартома відрапортував солдат.

Стременний усміхнувся:

— Бачу, настрій тут бойовий.

— Ще й який бойовий, — подав з іншого кутка голос артилерист з широкою пов'язкою на голові. — Тут у нас цілковита взаємодія всіх родів військ, — від артилерії до похідної кухні. Хоч зараз у наступ!..

— От і добре, — відповів Стременний, з приємністю глянувши на його широке, вкрите ряботинням обличчя із сміливими, дуже чорними під білою пов'язкою очима. — Підремонтуйтеся тут, підкрутіть гайки — і вперед!..

Він минув ліжко артилериста і зупинився біля завішеного вікна, в тому кутку, де лежав колишній начфін.

— Здрастуйте, товаришу Соколов!

Соколов з зусиллям підвівся з подушок.

Його забинтована права рука була тісно притулена до грудей. Він подав Стременному ліву руку і міцно стиснув його долоню.

— Я такий радий, такий радий… — сказав він, задихаючись від хвилювання і не випускаючи руки Стременного із своєї. — Адже я втратив уже надію коли-небудь побачити вас усіх… Втратив надію залишитися живим…

По його блідих, неголених щоках котилися сльози радості. З того часу, як Стременний бачив його востаннє, Соколов, звичайно, дуже перемінився. Але ніяк не можна було зрозуміти, в чому ж ця переміна. Постарів, схуд? Так, звичайно… Але не в цьому справа. Бороди немає?.. Це, певна річ, дуже змінює людину, але знову ж таки не в цьому справа… Стременний напружено вдивлявся в якесь обважніле, наче набрякле обличчя Соколова. А той посміхався тремтячими губами, і, садовлячи Стременного у себе в ногах — у кімнаті, заставленій ліжками, не залишалося навіть місця для табуретки, — все говорив і говорив, поквапливо, радісно і схвильовано, наче побоюючись, що, коли він замовкне, гість його встане й піде.

— Ні, яка радість, яка радість, що я вас бачу!.. — Він доторкнувся тремтячими пальцями до ліктя Стременного. — Ви вже підполковник, а, пригадую, коли вас призначили до нас, ви ще майором були. Це яких-небудь вісім місяців тому… Або сім місяців… — Соколов відкинувся на подушку і затулив очі рукою. — А скільки за ці місяці пережито… Боже ти мій, скільки пережито!..

— Ви тільки не хвилюйтеся, товаришу Соколов, — сказав Стременний, намагаючись самим звуком голосу заспокоїти його. — Не треба вам зараз усе це згадувати.

— Та не можу я не згадувати! — майже закричав Соколов, і в горлі у нього хлипнуло. — Я зараз, негайно хочу розповісти вам, як потрапив у полон. Ви можете мене вислухати?

— Ну, добре, добре, розповідайте, — відповів Стременний, — тільки спокійніше. Прошу вас. Товариші вам не заважатимуть?

— Ні, ні, — гаряче сказав Соколов, — нехай слухають усі. Які в мене секрети!.. Ви пам'ятаєте, товаришу підполковник, за яких обставин я потрапив у полон?

Стременний кивнув головою.

— Ну от, — вів далі Соколов, — крім шофера, зі мною в машині їхали двоє автоматників — Березін і Єременко. Коли ми були вже на півдорозі до Семенівки — пригадуєте, там мав розташуватися штаб нашої дивізії, — з-за хмар вискочила ланка «юнкерсів». Вони стали бомбити дорогу… Ми зупинили машину і кинулися в канаву… Тут недалеко бахнула стокілограмова фугаска. Осколки так потрощили нашу машину, що їхати на ній було неможливо. Хіба що на собі тягнути… Що тут було робити?

— Ясна річ — брати машину на буксир і тягнути, — сказав сусід Соколова, шофер Гераскін, у якого від вибуху бака з бензином обсмалилося все обличчя. Зараз воно вже загоювалось і майже суцільно було вкрите густою зеленою маззю; від цього Гераскін здавався загримованим під лісовика.

— Легко сказати, — відізвався Соколов, швидко обертаючись до Гераскіна. — Ми разів із сто, мабуть, пробували зупинити машини, що проїжджали по дорозі. Куди там! Ніхто не зупинився, скільки ми не гукали…

— Що ж було мені робити, товаришу Стременний? — Соколов схопив підполковника за руку. — Ну, скажіть хоч ви! На машині в мене скриня з грішми, я відповідаю за них головою…

— Діло серйозне, — сказав вусатий солдат.

— В тім-то й справа, — Соколов на льоту піймав співчутливий погляд і відповів на нього кивком голови. — Дуже серйозне. Тоді я вирішив послати одного з автоматників, Єременка, пішки до штабу дивізії за допомогою, а сам з другим автоматником і шофером залишився схороняти грошовий ящик.