Відважні

— Так довго! — (Вернер хотів сказати «далеко»). — А твій камераде?..

— Це Вітя… Ми йдемо до його тітки.

Вернер помовчав, підбираючи слова.

— Хочеш жити до мене? І камераде. Я буду годувати!..

Миколка і Вітя переглянулися. Вітя швидко кивнув — погоджуйся.

— Добре! — сказав Миколка.

Вернер відчинив задні дверцята, хлопці залізли всередину, і машина рушила. За всю дорогу до села Вернер жодного разу не обернувся. Він мовчав, думаючи про щось своє.

Вернер повертався сюди без особливого бажання, йому обіцяли призначення в Німеччину. Коли ж були виявлені серйозні хиби в будівництві укріпрайону, йому сказали, що це останнє відрядження. Зараз він об'їжджав споруджені доти і бачив, що всяких недоробок сила-силенна. Дот, захований під клунею, чомусь пристосовано тільки для кулеметів, хоч його належало обладнати і під гармату. А для нових змін потрібно багато часу. Це означає, що він затримається ще на місяць. Хто може гарантувати, що за цей місяць кому-небудь не спаде на думку знову повторити те, від чого він недавно мало не опинився на тому світі?

Сидячи позаду Вернера, Миколка і Вітя пригнічено мовчали. Що чекає їх там, куди вони їдуть з німецьким офіцером? Чи не заманив він їх у пастку?

У селі Вернер підвіз хлопців до невеликої хатки, що була його житлом. Він щось швидко сказав своєму ординарцю, котрий вибіг йому назустріч. Той здивовано глянув на хлопців, поморгав своїми білястими віями, а потім швидким рухом руки наказав іти за ним. Ординарець привів хлопців у невеличку хижку, що, очевидно, була колись комірчиною: тут тхнуло мишами і прілою вовною. Зате було порівняно тепло, а головне, дах над головою.

Хлопці наносили з сусіднього хліва старої соломи, постелили, і їм здалося, що ніколи ще вони не влаштовувалися так добре. Трохи згодом ординарець, який сказав, що його звуть Ріхардом, приніс відкриту банку м'ясних консервів і два шматки хліба.

До ранку про них ніхто не згадував. А вранці Вернер сказав їм, що Миколка допомагатиме Ріхарду, а Віктор піде працювати в табірну кухню. Але ночувати може тут. Вітя тільки зітхнув. Така вже, видно, його доля — йти по кулінарній лінії.

Вернер був похмурий. Неприємності сипалися одна за одною. Вночі він одержав телеграму, що призначається начальником будівництва, а колишній начальник залишається в його розпорядженні. Звичайно, це справа рук Мейєра. його інтриги. Але нічого не зробиш, треба підкоритися. Єдина можливість швидше вибратися звідси — примусити всіх працювати з подвійною енергією. Нікому не потурати. Роботи не припинятимуться ні вдень, ні вночі. Нехай передохнуть усі, але він не затримається тут жодної зайвої хвилини.

Ріхард повів Вітю в цегляний будинок, що стояв у центрі села; там була кухня, де варили юшку для полонених.

Миколка ж, озброївшись ножем, взявся чистити картоплю.

Коли повернувся Ріхард, всю картоплю було акуратно складено в казанок і залито водою. Ординарець схвально кивнув головою, щось весело промовив і показав на двері. Миколка зрозумів, що він поки що не потрібен.

Хлопець вийшов на вулицю. Сніг, що йшов цілу ніч, розтанув, і тільки де-не-де вздовж тинів світилися білі смужки, наче там, розплатавшись, лежали зайці. За будинками у два ряди тяглися дротяні загородження. Від цього похмурий пейзаж села здавався ще сумнішим. На вулиці майже нікого не було; розбризкуючи чобітьми грязюку, пробіг німецький солдат, проїхала машина, переповнена людьми, — тут були і полонені, і мобілізовані жителі міста. Всі вони, потрапивши в табір, підлягали однаковому режиму.

Лише з кількох коминів курівся дим — це були будинки, в яких жили офіцери і поліцаї. Миколка вже знав, де містилася табірна кухня, і попростував туди, щоб подивитися, як влаштувався Вітя.

Саме тут і сталося те, чого він так прагнув і заради чого йшов назустріч усім небезпекам. Ще здалеку він побачив довгу чергу полонених. Кожен з них держав у руках невеликий залізний бачок. Один за одним вони пропихали порожні бачки у віконце кухні і зразу ж переходили до сусіднього віконця, щоб одержати бачок з юшкою і кількома шматками хліба, покладеними на кришку. Потім відходили, міцно тримаючи бачок обома руками і пильнуючи, щоб не посковзнутися і не впасти в липку грязюку, що розповзалася під ногами. Обережно і напружено переставляючи ноги, вони прямували до виходу із села.

Високий чоловік щойно одержав бачок і, відступивши на крок од віконця, мало не розхлюпав усе, що було в ньому. Миколка одразу впізнав цього чоловіка. Батько!

Миколка був уже досвідченим партизаном і тому не підбіг до нього і нічим не виказав своїх почуттів. Він зрозумів одне: йому треба наздогнати батька раніше, ніж той мине ворота табору. Поки батько йде селом, їхня зустріч може видатися випадковою, а за ворітьми вона вже приверне увагу охорони.

Миколка наддав ходи і перейшов на інший бік вулиці, щоб випередити батька, не підходячи до нього зовсім близько. Батько ступав повільно, несучи бачок, як дорогоцінність. Упади він зараз — десять чоловік, і без того виснажених, залишаться голодними на цілу добу. Краще йти помалу. І він йшов, щоразу обережно вибираючи місце, куди поставити ногу. Та, хоч як він старався, від слабості його хилитало з боку на бік.

Миколка бачив ці муки, йому до болю стало жаль батька, такого змарнілого і на вигляд старого. Ось, щоб трохи перепочити, батько поставив бачок біля тину і рукавом витер з обличчя піт.

Цієї хвилини Миколка наздогнав його.

— Тату! — тихо покликав він, не зупиняючись.

Батько повернув голову і судорожно схопився рукою за тин. Він дивився на Миколку радісно і здивовано, але в очах його майнула й велика тривога. Як міг Миколка опинитися в цьому заклятому місці?.. Що він тут робить?..

Миколка уповільнив крок, але в цей час попереду з'явилися два офіцери. Вони йшли повагом і нарешті зупинилися біля ближніх воріт. Розмова в них була довга, серйозна, і вони не поспішали розходитися.

При них Миколка не наважився підійти до батька. Він тільки моргнув, усміхнувся і, пройшовши ще кілька кроків, звернув у провулок.

Він довго дивився з-за тину, як батько йшов усе далі й далі…

Так, важко, дуже важко було сюди добутися, але ще важче виконати те, що наказав Колесник…

Розділ двадцять шостий

СЕКРЕТ КОВАНОЇ СКРИНІ

Микита Борзов уже кілька днів не знаходив собі місця. Зв'язковий доставив йому розпорядження Колесника будь-що добути відомості про укріпрайон. Але як це зробити? Борзов на власні очі бачив, що бургомістр, повернувшись з поїздки, вийняв карту з планшета і заховав її у свою скриню.

Коли Блінов порався біля скрині, Микита Кузьмич пильно стежив за його руками — де він натискує, які черепашки повертає, — але ніяк не міг запам'ятати, в якому порядку і в який бік — направо чи наліво — їх треба крутити і по скільки разів.

Якби тільки заволодіти цією картою! Ну хоча б на одну годину!

Зв'язковий розповів йому про те, що Колесник послав Миколку і Вітю в район будівництва з завданням знайти Олексія Охотникова і встановити з ним зв'язок.

Микита Кузьмич добре знав Олексія. Це людина дії. Коли б йому допомогти хоч трохи, він багато зробить.

З великими труднощами, стараючись не викликати підозри Блінова, Борзов добився, щоб йому дозволили супроводжувати нову групу городян, мобілізованих на будівництво.

Три дні він безуспішно шукав нагоди непомітно поговорити з Олексієм. Полонених водили строєм, а по обід посилали Юренєва. його й побачив Микита Кузьмич у черзі перед кухнею. Вони зустрілися поглядами, і Юренєв одвернувся.

— А, давній приятель! — посміхнувся Борзов, підступивши близько до нього. — Я бачу, ти ніде не губишся. Мій пес досі ночами виє, все про тебе згадує. Скаржиться, що не дали йому штани з тебе здерти…

Мабуть, ніхто, крім самого Микити Кузьмича, не зрозумів значення цих слів. Юренєв був переконаний, що Борзов вважає його потерпілим від переслідування гестапо, а інші, що стояли поруч, так звикли до знущань, що не звернули уваги на його слова.