Відважні

Раптом Мейєр зменшив швидкість і обернувся до Блінова:

— Я хочу сказати вам кілька слів, Ілля Ілліч.

На обличчі Блінова з'явилася чемна посмішка.

— Мені здається, що у нас є всі підстави дружити з вами, дорогий бургомістре!.. — промовив Мейєр.

— Безумовно! — відгукнувся Блінов. — Я інакше й не уявляю собі наших взаємин.

— Хочу бути цілком одвертим, — вів далі Мейєр, немовби пускаючи його слова повз вуха. — У вас великі зв'язки в Берліні, і мені не хотілося, щоб ви вдавалися до них часто.

Блінов здивовано глянув на нього:

— Що ви маєте на увазі, дорогий Мейєр?

— Не прикидайтеся! — Мейєр круто повернув машину, щоб не зіткнутися з великим «круппом», навантаженим ящиками.

Блінова відкинуло до дверцят, і він схопився за ручку.

— Держіться міцніше, — сказав Мейєр зло, — на крутих поворотах може викинути… — Він знову вирівняв машину. — От що, пане Блінов, наша розмова не відбудеться, якщо ви будете її вести як дипломат. Я прихильник чесної гри, але вмію грати і з шулерами…

Блінов густо почервонів.

— Яку ж гру ви зараз ведете, Мейєр? — він не зміг приховати роздратування.

— Я вам уже сказав — хочу говорити чесно.

— Слухаю, — мовив Блінов.

— Казатиму коротко. Вважаю за помилку, що поліз у ваш музей. Признаюся, деякі картини мені сподобалися. Зрештою, так само як і вам… — він лукаво глянув на Блінова, — але готовий більше не виявляти до них інтересу.

— Умови? — кинув Блінов.

— Вони дуже прості. Ви перестанете проявляти інтерес до моїх справ. Перестанете загравати з підпіллям. Це ж і в ваших інтересах. Усе може закінчитися тим, що нам обом знімуть голови. Давайте краще працювати разом…

— Я подумаю, Мейєр! — серйозно сказав Блінов.

Мейєр глянув у дзеркальце, прикріплене до вітрового скла, — в ньому відбилася верхня половина обличчя бургомістра: зосереджено зведені брови і потемнілі очі.

— Якщо вирішите прийняти мої умови, — обізвався Мейєр, гальмуючи біля входу в міську управу, — приходьте увечері, є чудовий коньяк.

Блінов мовчки кивнув і вийшов з машини. Мейєр дав газ, і машина помчала далі.

Розділ сімнадцятий

ВАЖКИЙ ПОХІД

Так, Т-А-87 мав точну інформацію: запаси хліба у партизанів вичерпувались. Колесник і Геннадій Андрійович довго думали, яких вжити заходів. У найближчих селах розжитися хліба не можна. Останнім часом не пощастило відбити жодного обозу з продовольством. Через три-чотири дні доведеться зменшити і без того обмежений пайок.

Нарешті штаб прийняв рішення вирядити експедицію по хліб. Колесник настояв, щоб загін по дорозі зайшов у село Стрижевці і розправився із зрадником-старостою. Можливо, станеться й так, що, перелякавшись, староста сам віддасть прихований хліб. Геннадію Андрійовичу хотілося заглянути і до старого Харитонова. Цю пропозицію також було прийнято. Особлива увага приділялася основному завданню. Група повинна напасти на склад з борошном поблизу млина і вивезти стільки, скільки вміститься на підводі, запряженій двома кіньми.

Вирішили, що до групи увійде п'ятнадцять партизанів і очолить її Стременний.

Геннадій Андрійович без слів визнав Колесника за свого керівника і виконував усі його вказівки. Він любив чітко поставлені і сформульовані завдання, а вже по якій формулі їх вирішувати, це повинно залежати від нього. Колесник повірив у Геннадія Андрійовича.

Радіючи з того, що він нарешті одержав важливу і самостійну справу, Геннадій Андрійович вносив у неї ту метушню, яка йому так не подобалася, коли він помічав її в інших, йому здавалося, що партизани збираються повільно, що коней вибрали невдало — один кінь надто високий, другий дуже худий, і в парі їм важко буде тягнути воза, — що малувато зброї…

Геннадій Андрійович, звичайно, знав усі підходи до села і до млина, йому добре відоме розташування складу, але у бойових справах він не мав достатнього досвіду. Колесник, розуміючи це, викликав до себе в бліндаж того партизана, якого найбільше лаяв і саме тому більше за всіх цінував, — Федора Куликова, і суворо наказав йому триматися ближче до командира групи й допомагати йому порадами.

Насамперед Куликов підібрав десяток надійних хлопців, з якими не раз бував у небезпечних операціях. Коли він вишикував їх на галявині перед бліндажем командира, Геннадій Андрійович з першого ж погляду зрозумів, що це люди перевірені і досвідчені.

На велике здивування, він помітив на лівому фланзі дві невисокі постаті. Озброєні автоматами, Миколка і Вітя стояли поряд, стараючись набрати того дещо байдужого вигляду, з яким, вважали вони, повинні йти на небезпечне завдання бувалі партизани.

— А ви, хлопчики, куди? — суворо запитав Стременний, підходячи до них. — Хто вас сюди поставив?

Хлоп'ята зніяковіли, трохи навіть знітилися; Миколка хотів щось сказати, але його випередив Куликов.

— Я поставив, товаришу командир, — доповів він. — Розпорядження Колесника — мати двох зв'язкових.

— Ну, гаразд. Нехай ідуть в другому ешелоні…

Куликов посміхнувся. Одразу видно, що людина вивчала тактику на ящику з піском. Ну нічого, скоро зрозуміє, скільки «ешелонів» у партизанській війні.

Він зиркнув на хлоп'ят і не міг стримати усмішку. Миколка і Вітя стояли зовсім як бувалі бійці, недбало збивши набакир шапки, і автомати в їхніх руках здавалися не дуже великими.

Після того, як хлопці підпалили ешелон з танками і були зараховані в загін, ставлення партизанів до них змінилося. Правду кажучи, спершу їхня поява багатьох здивувала. Навіщо брати сюди підлітків та ще й дівчинку з кісками? І без них стільки турбот і труднощів.

Тепер усім стало ясно, що до них прийшли сміливі хлоп'ята, які можуть стати в пригоді. Навіть до Майї, котра ще нічим себе не проявила і тільки старанно допомагала фельдшеру доглядати поранених, прала бинти і прибирала санітарний бліндаж, почали ставитися тепліше і уважніше. Дівчинку немовби осявали промені слави її приятелів.

Миколка постійно думав про свого батька. Він уявляв собі, як хитрощами проникне в концтабір, зустрінеться з батьком і врятує його. В голові хлопця виникали десятки різних планів, він ділився ними з Вітею, але той негайно їх бракував.

Вітя теж помітно змужнів за останні дні. Синець під лівим оком нагадував про недавню пригоду, і Вітя вважав його наочним і почесним свідченням своєї участі в серйозній справі, навіть шкодував, що синець поступово зникає.

Вони стільки разів і все з новими й новими подробицями розповідали Майї історію свого походу, що дівчинка зрештою звернулася до Михєєва з вимогою, щоб її взяли в розвідники. Фельдшер терпляче її вислухав, важко зітхнув, а потім несподівано тицьнув їй в руки великий жмуток бинтів і наказав негайно випрати. «І викинь з голови ці дурниці! — пробурчав він. — Тобі й тут діла вистачить».

Хлоп'ята любили Геннадія Андрійовича, але він залишався для них учителем, а молодий партизан Федір Куликов одразу став їхнім товаришем. Він поводився з ними як рівний. Це була людина смілива і винахідлива. Коли вони їхали до станції, кінь, на якому сидів Миколка, оступився, метнувся від стежки вбік і провалився по саме черево в трясовину. Миколка дуже перелякався, схопився обома руками за гриву, не знаючи, що йому робити. Федір швидко зіскочив із свого коня, гострою лопаткою, що висіла у нього на поясі, зрубав кілька тонких дерев і кинув їх під ноги коню, який бив копитами, марно намагаючись знайти опору. Ця своєчасна допомога врятувала і коня, і, можливо, самого Миколку. Підім'явши під себе деревця, кінь вибрався на стежку.

Відтоді Миколка міцно прив'язався до свого рятівника.

Хлопців приваблювали у Федорі Куликові сила, постійна готовність іти туди, куди йому накажуть. Подобалося їм і те, як він ходив — швидко і легко, попихкуючи самокруткою, як охоче брався він за найважчі справи і ніколи не втрачав бадьорості.

Федору Куликову недавно сповнилося двадцять років. У Білгороді в нього залишилося двоє молодших братиків, про долю яких він нічого не знав. Батько його пропав безвісти, а мати загинула від сліпої кулі, коли поліцаї на вулиці, побачивши якогось чоловіка, раптом відкрили по ньому стрілянину. Всю невитрачену ніжність, яку носив у своєму серці Федя, він віддавав Миколці і Віті. Вони теж втратили близьких і залишилися самі.