Відважні

— Вони втекли, — відповів він на мовчазне запитання Мейєра.

— Втекли! — з люттю вигукнув Мейєр. — Слухайте, пане Блінов, що у вас за порядки! Хто відповідає за поліцію: я чи ви?

Схопивши із стільця кашкета і навіть не глянувши на пляшку коньяку, він швидко вийшов, грюкнувши дверима.

Тільки-но замовкли його кроки, Блінов підняв трубку внутрішнього телефону.

— Борзов, негайно до мене! — гукнув він.

Розділ дев'ятий

ВТЕЧА

Старий підвал міцного столітнього будинку здавався начальнику поліції найбільш надійним місцем для арештованих. І справді, досі ще нікому не щастило звідти втекти.

Товсті, оббиті залізом двері, маленьке віконце — дорослий в нього не пролізе. А дитина?.. Та хто міг би про це подумати?

Коли поліцай вивів Юренєва на допит, діди переглянулися і з полегшенням зітхнули.

— Хоч би ти не вернувся, волоцюго! — сказав рябий і сплюнув на підлогу.

Миколка образився за Михайла:

— Навіщо ви так? Що він вам зробив?..

— Ти ще дурненький, Миколко! Підростеш, тоді розумітимеш.

Майя підтримала Миколку:

— А чим же Михайло поганий, дідуню? Він веселий.

— Авжеж, надто навіть веселий, — обізвався другий дід, з розтріпаною рудою бородою; звали його Степаном Лукичем. — Від такої веселості люди кривавими сльозами плачуть.

Діди похмуро замовкли. За деякими ознаками вони зрозуміли, що Михайла навмисне підсадили до них поліцаї. Надто він спокійний, — багато спав, і не було в нього тривожного чекання. Навіть коли його викликали, він схопився з нар з таким виглядом, наче давно цього чекав. Поганий актор! Зіграти не міг як слід. Вони одразу побачили, що це за людина. І за ці дні він нічого від них не дізнався. А вся історія з його втечею, про яку розповів Миколка, не справила на дідів ніякого враження. Якщо він чесна людина, то треба ж бути просто ослом, щоб лізти в сарай помічника бургомістра! Довіритися такому — однаково, що піти і донести на самого себе.

Сидячи поруч з Майєю, Миколка розгублено думав про те, як усе складно в житті. Раніше все здавалося йому зовсім простим. Він грався у дворі з дітьми, а коли підріс, почав ходити до школи. Біля пам'ятника Леніну його прийняли в піонери. Він пам'ятає цей весняний день. Побачивши сина з червоним галстуком, батько весело підвів руку: «Миколко, будь напоготові!» — «Завжди напоготові!» — відповів Миколка. Тато працював, він учився, а мама теж працювала, але де б Миколка не був — на дитячому майданчику, в саду, на березі озера, — він часто чув її голос, що звучав з гучномовця: голос був спокійний, трохи незнайомий. Миколка пишався тим, що його мама виступає по радіо і її ім'я знає все місто. Те, що в нього є батько і мати, здавалося йому таким же сталим, як будинок, в якому він жив, як школа, в якій учився, як вулиця, де йому знайомий був кожен хлопчисько. Майбутнє життя уявлялося йому дуже виразно. Він виросте і стане кіномеханіком, а ще краще — машиністом паровоза. Далеко-далеко йдуть рейки, а по них мчить поїзд! І на паровозі, поруч з татом, — він, Миколка! Миготять стовпи, будки обхідників, повільно повертаються вдалині поля, білий дим клаптями чіпляється за кущі, що ростуть на схилах насипу… А паровоз мчить і мчить, набираючи швидкість!..

Так, ще недавно про Миколку піклувалася мати, вона оберігала його від небезпек і прикростей. А тепер він потрапив у вируючий потік. Чи зуміє вибратися з нього?.. Люди виявлялися зовсім не такими, якими він їх собі вважав, вони мінялися на очах. Миколка не любив дядька Микиту, але не знав, що він зрадник. Він боявся фотографа з базарної площі, а старий виявився добрим і навіть хотів його врятувати. Михайло потерпів від гітлерівців, а ці двоє дідів чомусь йому недовіряють.

Задумавшись, Миколка дивився у маленьке віконце. Крізь нього виднілася низька сіра хмара. Ось повільно пройшов вартовий. Тепер це вже не чорні черевики на товстій підошві, а ялові поношені чоботи.

В кутку зігнулася Майя. Вона, здається, спить. У неї сіре втомлене обличчя, кіски розтріпані, і від цього вся її невеличка постать має вигляд змученої, безпорадної.

Вранці поліцай приніс кожному по мисці юшки і по шматку глевкого хліба. Цього було мало, але Миколка все ж поділився з Майєю: дівчинка була дуже кволою. Він не помітив, як після цього потеплішали очі обох дідів; вони стали менш настороженими і більш говіркими…

Минуло вже кілька годин відтоді, як повели Михайла. Миколка занепокоївся. Ці діди можуть бурчати скільки завгодно. Їм просто скрізь ввижаються шпигуни.

Майя прокинулася і почала тонкими ручками заплітати свої кіски. Вся вона була дуже худою і слабою.

— Майє, а ти піонерка? — раптом запитав Миколка.

Діди в кутку посміхнулися. Майя здивовано глянула на хлопця.

— Звичайно, піонерка! Я навіть головою загону була. Восени мені в комсомол вступати треба, — сказала вона.

— Ви б тихше говорили, — зауважив рябий, — а то поліцай почує. Він вам покаже комсомол!

— Не почує, — відповів Миколка, — а почує, що йому з нас взяти?

— Знайде що! — буркнув рябий і замовк.

Він підсів до віконця й обережно позирав у вузький провулок, вздовж якого тяглася сіра кам'яна стіна. Потім покликав до себе рудобородого. Вони примостилися на нарах по обидва боки від віконця і про щось тихо перемовлялися. Коли віконце закривали ялові чоботи, діди відсувалися від нього далі, коли ялові чоботи віддалялися, вони знову присувалися ближче.

— Як ти гадаєш, що з нами буде? — спитав Миколка.

Дівчинка наморщила лоба.

— Не знаю. Мене, мабуть, пошлють у Німеччину.

— От якби мене послали в табір! — зітхнув Миколка. — Я був би разом з татом…

— Не пошлють, — з певністю сказала Майя, — ти ж не полонений.

— А куди ж вони мене дінуть?

— Подержать, подержать, а потім повернуть до дядька.

Миколка спалахнув:

— А я від нього все одно втечу!..

— Куди втечеш?

— До Якушкіна!.. А може, в Малинівку! — Він нахилився до Майї і по-змовницьки прошепотів: — Я таке слово знаю, мене одразу в партизани візьмуть.

— Яке? — зацікавилась Майя.

— Таке! Сказати не можу! Таємниця.

Рябий дід раптом запитав:

— А кого ти в Малинівці знаєш?

— Багатьох знаю! — хвалькувато мовив Миколка.

Знову ці діди лізуть не в своє діло!

— Кого, наприклад? — наполягав рябий.

— Ну, одну тітку, яка скраю живе.

— А як її звати?..

Миколка підозріло глянув на рябого:

— А ви чому мене, дідусю, запитуєте?

— Дуже просто — я сам з Малинівки. У мене там усі куми та свахи…

— Ну, а Полознєву знаєте? — обережно запитав Миколка; він і сам не був упевнений в тому, чи вірно запам'ятав це прізвище.

Діди перезирнулися. На їх поораних зморшками обличчях раптом з'явився якийсь новий вираз. Вони дивилися на Миколку з цікавістю і в той же час з недовір'ям. «Хто ж ти? — немовби казали їхні погляди. — Чи знаєш ти, що мелеш своїм язиком?»

— Чув про таку, — сказав Степан Лукич. — Тільки вона з села давно пішла…

— Куди пішла? — стрепенувся Миколка.

— От іще! Скажи йому куди! — похмуро кинув дід. — Пішла і все. А ти ким їй доводишся?

Миколка промовчав.

— Ну, а ще кого в селі знаєш? — допитував далі рябий.

— Нікого більше не знаю, — огризнувся Миколка.

Він повернувся до цікавих дідів спиною і почав розмовляти з Майєю. Вона вже заплела коси і мовчки сиділа, втомлено привалившись до сірої стіни.

— На вулиці дощ, — мрійливо сказала вона.

— А я люблю, коли дощик, — відповів Миколка. — Після нього гриби ростуть.

Майя пожвавішала:

— Люблю ходити лісом! йдеш, а під ногами суниці! Багато-багато. Ти їх збираєш, а тобі здається, що з-за куща ведмідь вийде!.. Ти ведмедів боїшся?

— Чого їх боятися, — посміхнувся Миколка. — Я не те що ведмедів, я й вовків не боюся!.. Вовку свиснеш, а він до тебе біжить, мов собака…

Рябий засміявся дрібним сміхом: