Звірослов

- Ізвінітє раді бога, - лепече вона, - я викидаю хліб посеред ночі спеціально, щоб нікого не поранити. А тут, видно, оплошала. Ізвінітє!

- Ні-ні, ви нікого не поранили, не переживайте так. Нам просто цікаво, навіщо ви це робите?

Бабця усміхається беззубою посмішкою.

- Да викидаю, щоб твар якась з’їла. Понімаєте, ноги вже не носять. Тяжко спускатися вниз. От я і придумала викидати через балкон. Як є якийсь черствий батон - так і викидаю. Воно ж, бєдніньке, голодне там всюди бігає, чекає, щоб хтось покормив. Я й подкормлюю. Мені много не треба, а діти постоянно приносять. Тільки ви дітям не кажіть, а то ругатися будуть.

Сanis lupus familiaris (собака)

Ельвіра Володимирівна сидить у кабінеті № 17. Щоб знайти цей кабінет, треба піднятися дерев’яними східцями на другий поверх і пройти в кінець темного коридору.

Ельвіру Володимирівну всі бояться, бо вона дуже принципова. Тому до її кабінету потрапляють, як правило, ті, що ніколи раніше Ельвіру не знали. Або помилково. Або з цікавості - щоб на власні очі побачити найпринциповішу жінку у світі.

Ззовні Ельвіра Володимирівна - сіренька жіночка, вибілена пергідролем. Маленьке суворе лице, що не знає милосердя. Маленькі фіолетові губки, складені бантиком - з тих бантиків, які чіпляють на похоронні вінки. Нігті залаковані в акуратний червоний колір артеріальної крові. Спідничка - трохи нижче колін, у вузьку елегантну смужку. Такий же елегантно смугастий піджак. Мінімум прикрас: ланцюжок на шиї, сережки у вухах, перстень зі штучним польським янтарем на середньому пальці правої руки, - і все золото. Іноді Ельвіра Володимирівна одягає окуляри - «ЩОБ КРАЩЕ ТЕБЕ БАЧИТИ».

Ти приходиш до Ельвіри Володимирівни в понеділок, наприклад.

Понеділок - єдиний прийомний день.

Ти впевнений у собі громадянин України. Ти двічі бував за кордоном. Ти вільно володієш розмовною англійською. Ти знаєш, що чиновники є, бо ти дав на це згоду. Ти платиш їм зарплату. Ти їх годуєш. Словом, ти вриваєшся до кабінету Ельвіри Володимирівни з усією гордістю країни, яку через 20 років, можливо, візьмуть до ЄС.

Ельвіра Володимирівна сидить у цей час за столом. Вона ні на мить не дивується твоїй появі. Вона, можна сказати, чекала на тебе.

Ретельно оглядає прибульця з голови до п’ят і скрипучим терпким голоском каже:

- Зачекайте, будь ласка, за дверима.

- Чому?! - обурюєшся ти. - Чому це я маю чекати за дверима?! У вас нікого нема, ви не говорите по телефону, нічого не пишете, зараз не обідня пора… Чому це я маю чекати за дверима?? Прошу, майте до мене повагу!

Ельвіра Володимирівна не відповідає, а просто на тебе дивиться, і ти, хоч продовжуєш обурюватися, чомусь усе одно виходиш за двері і чекаєш. Твоя громадянська гідність похитнулась. Ти мимоволі тупишся в ідіотські стенди, розвішені довкола в коридорі, ти дізнаєшся, що АЛКОГОЛЬ + СИГАРЕТИ = ПОЖЕЖА, а СЕКС - ПРЕЗЕРВАТИВ = СНІД, без сенсу бурмочеш собі під ніс дитячу лічилку «стоп-калі-ка-тошка-чорная-кошка», але лічилка не приносить заспокоєння.

Та що таке?! - зриваєшся ти. Скільки можна це терпіти?!

Удруге вриваєшся до кабінету № 17, розпашілий і злий. Твоя опущена громадянська гідність за секунду піднялася на три щаблі догори. Ти зараз їй покажеш! Вона зараз буде на колінах благати вибачення!

Ельвіра Володимирівна сидить у цей час за столом. Вона не дивується. Вона чекає на тебе. Вона знала, на що ти здатний, і готова прийняти бій.

- Скажіть мені, - починаєш кричати ти, - хто дав вам право тримати мене за дверима?! Я вам не пахолок! Я громадянин України, який справно платить податки і дотримується законів. Я прийшов до вас, бо в мене є проблема, яку маєте вирішувати ви! І ваша робота - допомогти мені, а не сидіти за столом і лакувати нігті в жахливий червоний колір! Ви маєте всміхатися мені, щебетати навколо мене, безперервно вибачатися і… і… лизати мені зад!

- Ви цього справді хочете? - терпко і мелодійно запитує Ельвіра Володимирівна, а ти раптом знову стаєш крихітним-крихітним жабенятком у великому болоті.

- Слухайте, - говориш уже спокійніше, - я мешкаю по вулиці Фрунзе, у будинку тридцять дріб тринадцять. За цей будинок відповідаєте ви. Ваш ЖЕК, я хотів сказати. І в ньому, цьому будинку, уже третій місяць не працює ліфт. Моя квартира на дев’ятому поверсі. Уже три місяці я бігаю сходами, як п’ятнадцятирічний юнак. 162 сходинки. Ніби не багато, якщо ходити ними день-два. Але три місяці?! Чому ви нічого не зробили за три місяці?!

Ельвіра Володимирівна підводиться з-за столу й усміхається. Але якось так страшенно дивно. Як усміхаються дуже голодні люди над повною тарілкою смачної їжі.

Ти не хочеш, щоб вона відповідала. Ти взагалі шкодуєш, що сюди прийшов. Біс із ним, з ліфтом. Ходив сходами три місяці - походиш ще три. Теж мені - соціально активний знайшовся! Нехай хтось інший скаржиться. У великому будинку завжди знайдеться той, кому треба більше.

- Що ви робили три місяці? - шепочеш ти і задкуєш у бік прочинених дверей. - Що ви зробили за три місяці?

Ельвіра Володимирівна стає навпроти тебе, і так здається, ніби її сміх зараз зміниться на сльози.

- А ти? - каже вона. - ЩО ТИ ЗРОБИВ?!!

- Я? - ти показуєш на себе пальцем, з останніх сил сподіваючись, що в кабінеті є ще хтось. - Я?

- Ти! Що ти зробив за ці три місяці, поки не працював ліфт?

Тобі йде обертом голова. Ти хочеш сховати цю голову в теплий вологий торф. Ти хочеш, щоб у тебе не було голови - тільки стовбур. Що ти зробив? Ти не можеш відповісти на це запитання. Бо все залежить, з якого боку підійти, як на все подивитися.

- Що конкретно ви хочете знати? - белькочеш. - Що я зробив де? Ви про ліфт?

Ельвіра Володимирівна мовчить.

- Але я не повинен був ремонтувати ліфт… Це не в моїй компетенції… Це не мій обов’язок…

Мовчанка.

- Чи ви про роботу? Мою власну роботу? Чи про мій дім, так? Що я зробив вдома? Поясніть, про що ви, бо я нічого не розумію!

Ти бачиш, як на суворому сухому лиці Ельвіри Володимирівни з’являється гігантська сльоза. Сльоза тече по запалій щоці, згідно із законами земного тяжіння, вбирає шматочки жеківської пилюки, чорної туші і дешевого тонального крему, а потім з гуркотом падає на підлогу кабінету № 17. І ти здригаєшся. Тупцюєш до дверей. Хочеш дременути звідси на свій затишний дев’ятий поверх, бо з тебе вже досить. Досить. Ти не на Страшному суді. Ти не перед священиком.

- Усі чоловіки - собаки, - каже Ельвіра Володимирівна і повертається за свій стіл. - Пішов геть звідси!

І ти йдеш геть, ледь стримуючись, щоб не заскавуліти.

Мучишся. Кілька днів після того не можеш знайти собі місця. Не спиш уночі. Нервуєш.

Що вона, ця всрана бюрократка хотіла сказати? Що вона собі дозволяє? Ліфт не ремонтований уже три місяці. 162 сходинки зранку і ввечері. Вниз - вгору, вниз - вгору. А ти, хоч і не їздиш ліфтом, платиш за ліфт податок. Так-так. Щомісяця по гривні з копійками. І тобі не шкода гривні з копійками. Просто з принципу. За що платиш? Як в’ючний осел дряпаєшся щодня сходами і ще й платиш ЖЕКові за це гроші. Таке може бути тільки тут, у цій всраній країні, яку, можливо, за 20 років візьмуть в ЄС.

Треба комусь на неї поскаржитись, думаєш ти. Комусь вищому. Чиновники зазвичай люблять, коли крапають на їхніх підлеглих. У цьому суть ієрархічної піраміди. Кожен її член одночасно є і начальником, і підлеглим. Його дрючать згори, він дрючить знизу. І всі задоволені. Найгірше, напевно, тому, хто на самісінькому дні.

Ти кілька днів не виходиш з дому. Обдумуєш плани помсти і по черзі їх відхиляєш. Я її наб’ю, думаєш ти. Фарбована шавка. Прийду і відразу без розмов заціджу їй в її нахабну розмальовану морду.

Ти перекладаєш у шафі светри і сорочки. Сортуєш шкарпетки. Чистиш туфлі. Розглядаєш себе у дзеркалі і здаєшся собі мудрим і статечним. Ти людина, чиїй думці можна довіряти. Яку поважають.