Звірослов

- Ні, я хочу, щоб ви переважили мандарини.

Продавщиця не слухає Капітоліну. Бере калькулятор, висуває його у віконце кіоску, так, щоб бачила і Капітоліна, і решта покупців, що стоять у черзі. Блискавично набирає цифри. Капітоліна нічого не встигає помітити.

- Бачите?! - кричить продавщиця, тикаючи калькулятором Капітоліні в груди. - Так, як я і сказала! Двадцять вісім гривень і сорок копійок. Ну тридцять вісім - я округлила на дві копійки. Але якщо вони вам так потрібні, то нате, візьміть!

Мандарини вибухають у Капітоліни в руках. Голова теж. Капітоліна стає червоною як буряк, боїться відірвати погляд від землі. Покупці в черзі з осудом і трохи з жалем спостерігають за тим, як Капітоліна принижено відступає.

Так мені й треба, думає Капітоліна, нащо було перечити? Якщо й обдурила, то нехай їй буде більше. Нехай всім людям буде більше.

- Три бананчика, пожалуста, - замовляє наступний покупець.

- Ні, почекайте! - Капітоліна втретє просувається до віконця. - Почекайте!

- Дєвушка, да успокойтесь ви! - бурчать у черзі.

- Ні-ні, почекайте!

Капітоліна виймає свій гаманець і викладає з нього всі гроші продавщиці.

- Нате, - збуджено тараторить Капітоліна, - візьміть усе! Мені не шкода! Раз ви обдурюєте, значить вам не вистачає. Візьміть усі гроші, прошу! У мене вдома є ще!

Продавщиця мне в руках Капітолінині гроші, не знаючи, як повестися.

У черзі западає мертва тиша.

- Мені не потрібні ваші гроші, - нарешті каже продавщиця. - Мені не треба більше. Я беру рівно стільки, на скільки обдурюю.

- Альберт Романович? - Капітоліна тихенько заходить у кабінет начальника. - Можна?

Альберт Романович, як завжди, елегантний і причепурений, сидить за своїм столом і перекладає папери з папки в папку. Мовчки киває Капітоліні на стілець.

- У мене до вас одна справа.

Альберт Романович ледь стримується, щоб не засміятися.

Яка ж вона дурна, думає він, дурна, але і забавна одночасно. Навіть мила.

- Що ти хочеш? - він прикидається, що сприймає її серйозно.

- Я хочу звільнитися.

Альберт Романович збитий з пантелику.

- Чому? Що сталося? Ти далі не можеш порозумітися зі своїм напарником?

- Ні, Коля тут ні при чому, - запевняє Капітоліна, - я просто хочу звільнитися.

Альберт Романович уявляє, що більше ніколи її не побачить, і йому раптом стає цього шкода.

- Може, ми якось вирішимо проблему, якщо така існує?

- Сумніваюся.

- Хочеш, я поставлю тебе на касу. Там більша зарплатня…

- Не треба на касу! - злякано вигукує Капітоліна. - Я не хочу на касу! І взагалі, я не можу у вас працювати.

- Чому, Капітоліна?

- Я… я не знаю таблички множення!

Альберт Романович заходиться сміхом.

- І тому ти хочеш звільнитися?

- Так.

Альберт Романович міг би зараз її обійняти, але стримується.

- Послухай, Капітоліна, правду не завжди треба говорити. Іноді треба бути хитрішою.

- Я не хочу бути хитрою.

- Уяви собі, що це така гра. Люди граються одне з одним у хитрість. Виграє той, про кого найменше знають.

Капітоліна нічого не розуміє.

- Ви так кажете, ніби щось про мене знаєте.

- Я знаю достатньо.

- Нічого ви не знаєте!

Альберт Романович підводиться з крісла. Стає поруч з Капітоліною. Дуже близько.

- Ну, я, наприклад, знаю, що подобаюся тобі.

- Неправда! - сахається Капітоліна.

- От бачиш, - Альберт Романович підходить ще ближче і торкає Капітоліну за плече, - ти хитруєш.

- Я не хитрую. Ви мені не подобаєтесь. Ви… пахнете конваліями!

Альберт Романович шарпається, як від удару в лице.

- Чоловік не може пахнути конваліями. Справжній чоловік не може.

Та пішла вона куди подалі, думає Альберт Романович, от ідіотка!

- Через два тижні можеш іти куди хочеш, - говорить Альберт Романович, повертаючись за свій стіл.

- Дякую.

Капітоліна простує до виходу.

- Останнє запитання, Капітоліна: а як ти збираєшся заробляти гроші?

Капітоліна ні секунди не вагається з відповіддю. Є речі, які вона просто знає.

- Ніяк. Жінка не повинна заробляти гроші.

Кінець січня. Усюди пахне весною, навіть у переході з «Хрещатика» на «Майдан Незалежності». Сьогодні неділя. Людей зовсім мало.

Не треба думати, що буде далі, думає Капітоліна, тримаючи в руках табличку «Гадаю по руці».

Оперна співачка і дідок з лупами теж на своїх місцях.

Головне бути впевненим, що ти робиш усе правильно.

Капітоліні страшно. Місто, яке спершу здавалося таким великим і добродушним, тепер по-драконячому сичить з усіх сторін.

Невже я зовсім не потрібна ТУТ?

- Зачєм ти тут стоїш? - раптом звертається до Капітоліни дідок з лупами.

У його голосі чується щось вороже.

- Правільно! - докидає оперна співачка. - Жени її, Алєксєй, в шию!

Капітоліна оторопіло дивиться на своїх сусідів.

- Чим я вам заважаю?

- Ти отвлікаєш нам клієнтів!

Дідок з лупами і оперна співачка підступають до Капітоліни.

- Пішла звідси вон! - кричать обоє. - Тоже мені, святоша!

П’ять луп в одній руці і п’ять в іншій погрозливо маячать у Капітоліни перед очима.

- Я вам ніяк не заважаю, - скиглить Капітоліна, - дайте мені спокій!

- Сказали тобі - пошла вон! Хіромантка нашлась!

Оперна співачка хапає Капітоліну за волосся і гне до землі. Капітоліна падає. Дідок з лупами копає її в живіт.

- Не бий її в живот, бий по почкам, - радить оперна співачка дідкові з лупами.

- Да вона крутиться! Не можу попасти!

Капітоліна не крутиться. Смиренно лежить на землі, у калюжі води, що завжди збирається в кінці переходу після вологого прибирання. Лампи на стінах мерехтять. Одинокі пасажири байдуже проходять повз, побрязкуючи сумками і рюкзаками.

Ось мені і прийшов амінь, думає Капітоліна, я нікому ТУТ не потрібна.

Нізвідки раптом з’являється чиясь гігантська тінь. Лунає один постріл - оперна співачка і дідок з лупами одночасно падають навзнак поруч з Капітоліною.

Хтось обережно підіймає Капітоліну на руки. Капітоліна розплющує очі.

- Коля? Що ти тут робиш?

Коля ніжно притискає Капітоліну до широких грудей.

- Відколи це такі молоді леді ходять самі, без лакеїв.

- Я не зобов’язана перед тобою звітувати, - хрипить Капітоліна, не маючи сили задерти носика, - ти мені не батько і не чоловік!

- Ну що ж, мені доведеться одружитися з тобою, щоб почути відповідь на своє запитання.

- Тільки через мій труп!

- Спокуслива пропозиція. Я думаю, ти будеш найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

Він схиляється і цілує Капітоліну в губи.

- Як ти смієш! - обурюється Капітоліна, однак не чинить жодного опору.

- А я не звик питати у жінки дозволу на поцілунок.

Капітоліна і Натаха підіймаються ліфтом на дев’ятий поверх.

- І що ти зараз скажеш, Капітоліна?

- Нічого. Подивлюся, хто там живе.

- Я не можу! Мені стидно!

- Не сци, Натаха.

Вони виходять на коридор дев’ятого поверху.

- Ось ця квартира, - Капітоліна тикає пальцем у старенькі дерев’яні двері і тисне на дзвінок.

- Боже, і чого я тебе слухаю! - молиться Натаха сама до себе. - Вічно куда-то з тобою встрягаю!

Двері відчиняються. На порозі - старенька бабця в поношеному вицвілому халаті.

- Що вам треба? - здивовано каже бабця. - Ви хто?

- Ми… ваші сусіди знизу, - Капітоліна ніяково потискає плечима. - Вибачте, що турбуємо вас.

Бабця опирається на палицю.

- Да пожалуста, - каже вона. - Що ви хочете?

- Скажіть, будь ласка, - Капітоліна запинається, - нащо ви… викидаєте черстві батони через балкон?

Бабця хвилину мовчить.

Зараз почне кричати, думає Капітоліна, однак бабця, судячи з усього, вже давно не може кричати.

- А що, упало комусь на голову, да?

Бабці соромно.