Звірослов

- Шизофренія?

- Ну да. Чоловік зі сну перекочує в реальність.

- Як це?

- Вона почне бачити його наживо - от як. Може, і вже бачить. Ви її спитайте.

- Ні-ні, - заперечує Григорівна, - Беллі він тільки сниться. Це точно. Але…

- Що «але»?

- Але вона хоче більшого.

Артьом Миколайович підводиться з крісла. Стає позаду Григорівни і кладе руки їй на плечі. Григорівна завмирає.

- Я от думаю, - шепоче вона, - може таке бути, що медицина не все знає. На рівні фізіології, я згодна, знає, але на рівні душевному? Адже це все дуже індивідуальні вєщі. Все залежить від психіки, від конкретної людини. Белла не приховує, що він їй подобається. Він їй подобається. Але Белла боїться зізнатися йому в цьому.

- Григорівна, - так само шепоче Артьом Миколайович, - ви робите ту саму помилку. Ви говорите про нього як про реальну особу.

- А раптом він десь є?! Навіть у цьому місті?! І треба тільки допомогти Беллі його знайти. Таке може бути. У світі часто стаються чуда. Я колись читала книжку з подібним сюжетом… Що жінці снився чоловік, а потім вона його знайшла…

Артьом Миколайович схиляється над Григорівною і цілує її у праве вушко. Григорівні запирає дих. Вона розуміє, що це треба припинити якомога швидше, але не зараз, не в ту ж хвилину. Може, у наступну.

- Люба, - Артьом Миколайович цілує згин її шиї, - мене не треба шукати. Я тут.

- Артьом…

- Белла. Так ти себе називаєш, коли фантазуєш?

Григорівна підривається з місця, ніби ошпарена.

- Я нічого не фантазую! Белла моя знайома! Я не Белла!

Артьом Миколайович ніяково засуває руки в кишені білого накрохмаленого халата.

- Мені вже пора. Я казала, я на хвилинку. Дякую, що вислухали, Артьом Миколайович.

- Нема за що.

Григорівна у дверях хірургічного кабінету ще раз обертається:

- І передавайте Аліні від мене вітання.

- Обов’язково передам.

Тепер він виглядає не таким всесильним, думає Григорівна, дивлячись на згорблену постать Артьома Миколайовича. Чоловіки стають безпорадними, коли несподівано в розмові згадуєш їхніх дружин.

- Чого ти не прийшла здати аналізи, як я тобі казала? - питає Григорівна в Белли.

Вони сидять на лавочці у скверику в оточенні ситих котів і псів.

- Не знаю, - відповідає Белла, - сумніваюся, що вони мені допоможуть.

- Не кажи так. Іноді самі лишень аналізи лікують. Я терапевт. Я знаю, що кажу. Таке часто буває. Здаш всі аналізи, і вже здорова.

- Але я не почуваю себе хворою. Я швидше нещасна. Це ж не хвороба - бути нещасною?

- Напевно, ні. Але мій знакомий хірург каже, що так і до шизофренії недалеко.

- Як?

- Ну, почнеш бачити свого чоловіка вживу, не тільки уві сні.

Белла мовчить, гладить облізлого кота, а той муркоче у відповідь.

- Адже ти ще не бачиш його в реальному житті, правда? - Григорівна стурбовано слідкує за Беллою.

- Мені цього не треба, - бурмоче та. - Мені вистачає сну.

- Ти дивися. Як побачиш, відразу мені скажи. Інакше можуть бути проблеми.

- Його ніде тут нема.

Неділя. Григорівна йде Хрещатиком. Рух автомобілів перекритий. Григорівна йде самим центром дороги, по роздільній смузі. Їй добре. Вона має тисячу гривень і збирається прикупити собі якусь одежу - светриків, може, навіть кілька коротких спідниць. Зайде на перший поверх Центрального універмагу, у косметичний відділ. Купить шампунь, гель для душу, дезодорант, бо вже все позакінчувалось. Григорівна дуже любить ходити по магазинах, коли має гроші. У такі моменти вона почуває себе впевненою. Гарною. Такою, яка ще належить до активної частини цього світу.

Григорівна в солодкому передчутті покупок. Уже уявляє собі, як повернеться додому, розкладе пакети з обновками на ліжко і по одному почне їх приміряти. І все так їй пасує (бо Григорівна вміє купувати речі, що пасують). Усе буде таких коричнево-зелено-салатових відтінків, якраз як Григорівна найбільше любить.

Як би жінці не було погано, думає Григорівна, у неї завжди залишаються її магазини.

Приміряти Григорівна буде значно більше, ніж у результаті купить. Вона робить так завжди. Міряє все, що подобається. Навіть те, що їй не по кишені.

Пообідня пора. До закриття магазинів ще багато часу.

Григорівна йде повільно, без поспіху. Вона знає, що передчуття - це найкраще. Можливо, вона плюне на все і купить у «Аптеці матері і дитини» біля Пасажу якийсь непристойно дорогущий крем у блідо-рожевому тюбику. І потім, з цим дорогущим кремом на обличчі їй буде легше висиджувати години терапевтичного чергування в поліклініці. Коли їй ставатиме тоскно, як то часто буває, вона згадуватиме про крем.

Такі речі, думає Григорівна, полегшують загалом занудне життя жінки.

На перехресті Хрещатика і Прорізної Григорівна помічає натовп людей. Їй відразу стає неспокійно. Звичайно, це може бути якийсь самодіяльний концерт, оточений усюдисущими роззявами. У неділю таке часто побачиш на Хрещатику. Але той натовп зовсім не виглядає щасливим. Навпаки, чим ближче Григорівна підходить, тим більше переконується, що там відбувається щось не дуже приємне. На лицях людей Григорівна читає розгубленість і страх.

Ноги Григорівни наливаються свинцем, у животі починає бурчати.

Ще не пізно, думає Григорівна, повертайся на майдан Незалежності і пірнай у підземку. Ще не пізно.

Однак невідома сила, можливо, інстинкт самознищення, тягне Григорівну все далі в епіцентр натовпу.

- Що сталося? - запитує в когось Григорівна.

Ніхто не відповідає. Люди тупцюють посеред вулиці, як сліпі кури. Вони не знають кудою тікати, бо не знають звідки саме насувається загроза.

- Нам всім піздєц! - вигукує довговолосий чоловік з гітарою. - Тікайте!

Люди з криком відчаю кидаються врозтіч.

О боже, думає Григорівна, знову нічого не вдасться купити.

Жіночка, яка продавала на Хрещатику механічних песиків, що вміють світитися і гавкати, кидає песиків разом з коробкою на асфальт і біжить кудись у бік Золотих воріт. Песики всі разом заходяться скавуліти в коробці, немов живі.

Бідні, думає Григорівна.

Їй теж треба тікати. Однак ноги приросли до роздільної смуги і відмовляються рухатися. Григорівна хоче закричати про допомогу і не може витиснути з себе жодного звуку.

Допоможіть, думає Григорівна, допоможіть мені! Не залишайте мене тут! Мені страшно! Візьміть мене на руки і віднесіть у безпечне місце. Заховайте мене під прилавком «Аптеки матері і дитини» - ця аптека зовсім поруч!

Хрещатик блискавично порожніє. Неприродна ворожа тиша заповнює Григорівну з голови до п’ят. Уся вона - тиша. Німота і немічність. Стоїть абсолютно сама посеред величезної і широчезної вулиці, з тисячею гривень у гаманці і, як засвічений автомобільними фарами кролик, чекає на свій кінець.

На балконах навколишніх будинків беззвучно, по одному, з’являються військові. Григорівна відразу впізнає в цих людях військових. Вона бачила їх по телевізору. Раніше Григорівна збрехала. «Дом, в катором ти живьош» - не єдиний воєнний фільм, який вона бачила. Був ще фільм «Бітва за Маскву». І там була війна. Там були танки, і бомби, і мертві солдати в окопах. Там був Гітлер і Сталін. І Жуков. І Зоя Космодем’янська.

«Панфілов пагіб», - проноситься в голові Григорівни цитата з фільму. - «Панфілов пагіб». «Таваріщ Ракассовскій, Красная Паляна далжна бить взята!»

Григорівна плаче. Військові на балконах дістають свої карабіни (чи як там називається їхня зброя) і прицілюються просто на Григорівну. Григорівна падає на землю, на розпечений полудневим сонцем асфальт Хрещатика, падає долілиць і накриває голову руками.

Вони мене не побачать, заспокоює себе Григорівна.

Ага, не побачать! Навіщо було вдягати цю салатову сукенку?! Зараз вони пристрелять мене.

З усіх сторін на Хрещатик з’їжджаються танки. Григорівна відчуває всім тілом, як дрижить земля. Григорівна теж дрижить.

«Рак-к-ка-с-совскій! - чомусь хоче щосили загорланити Григорівна, - Рак-к-ка-с-совскій!»