Звірослов

- Взагалі не вмію.

Вона таки божевільна, думає Григорівна.

- Він торкається до вас? - чомусь запитує.

- Ніколи. Тільки стоїть поруч і каже, що робити.

- Дивно.

- Нічого дивного. Мені вистачає того, що він каже. Я вже майже навчилась плавати.

Пси і коти вилизали свої мисочки і повлягалися відпочивати неподалік. Найбільший пес, рудий, з білим кінчиком на хвості, лежить біля Григорівни. Ніби сторожує.

- Може, коли ви навчитеся плавати, усе зміниться.

- Зміниться?

- Ну, може, він якось змінить своє ставлення до вас. Ви ж його, ну… адже він вам подобається?

Белла густо шаріється.

- Він гарний, - каже вона. - Дуже гарний. Але, розумієте, я його зовсім не знаю. Ми з ним ніколи не говорили про щось інше, тільки про плавання. Нічого особисто. Він вчить мене плавати, і все. І невідомо, що він за один. Може, він страшенно дурний. Усе якось так безглуздо.

- І ви точно ніколи не зустрічали його в реальному житті?

- Ні, не зустрічала. Якби зустрічала, то запам’ятала б.

- Дивно.

Григорівні раптом здалося, що вона в одному з тих хороших заплутаних детективів, які так любила читати підлітком.

- Розумієте, Белла, ви мусили десь його бачити. Ваш мозок не зміг би вигадати його просто так.

- Чого це мій мозок не зміг би?…

Белла стискає долоні в кулак.

Ого, думає Григорівна.

Вони деякий час сидять мовчки.

- А про що ви хотіли поговорити з лікарем? ЩО ВАС ВЗАГАЛІ ТУРБУЄ, БЕЛЛА?

Белла не знає, як відповісти. Йорзає на лавці, кусає нігті.

- Чесно кажучи, - продовжує Григорівна, - можна було б і попробувати полікуватися. Прийдіть знову, здайте аналізи - я випишу направлення. А потім будемо думати. Подивимося потім. Може, проблема лежить на поверхні. Але мені треба все знати. Ну, Белла? Що ви хотіли ще сказати мені?

Белла мало не плаче.

Тільки цього не хватало, думає Григорівна, зараз влаштує істерику нещасної любві, мені того треба?

- Я хочу більшого, - говорить Белла.

- Але, люба, це неможливо. Він вам сниться! Він несправжній!

- Чого це несправжній?! - Белла тре почервонілі очі. - Він просто соромиться. Він нерішучий.

- Він вам сниться, Белла. Він у вашій голові. Він - це ви.

- Не може такого бути, - і Белла починає тихенько схлипувати, - він зовсім інший.

Белла заходить по пояс у воду і чекає. Вода голуба і тепла. Белла бачить крізь неї свої пальці на ногах і крихітних мальків форелі. Вони крутяться довкола Беллиних ніг, ледь чутно дзьобаються, однак Беллі це приємно.

- Ви готові? - раптом чує його голос десь позаду.

- Так, - відповідає.

- Як сьогодні будемо плавати? Кролем чи собачкою?

- Якщо можна - собачкою… Я, знаєте, більше люблю собак.

Він ледь помітно всміхається. Але йому не можна всміхатися. Він вчитель. Серйозний вчитель.

Знову я сказала дурницю, думає Белла.

- Йдемо на глибшу воду, - каже він.

- Я боюся.

- Не треба боятися. У мілкій воді ви ніколи не навчитеся плавати. Завжди будете боятися. Ходімо.

Белла ступає крок уперед. Вода вже по груди. Ще один крок - по шию.

- Я боюся. Я не піду далі.

- Ви не втопитеся. Я поруч.

- Я не боюся втопитися.

- А чого ви боїтеся?

Вас, думає Белла, але вголос нічого не промовляє.

- Ну ж бо!

Белла робить ще один крок і безпомічно зависає у воді. Вона бачить свої хаотично розведені ноги і вже дорослу форель на галявинах підводних лук. Здивовані очі риб час до часу зблискують проти сонця.

- Я не можу плисти. Мене засліплюють очі риб, - у паніці шепоче Белла.

- Що?

- Нічого.

- Рухайте руками. Забудьте, що ваше тіло має вагу. Рухайте руками і ногами. Розсікайте ними воду.

- Я топлюся, - Белла набирає повне горло води.

- Я вас тримаю. Ви не топитесь, ви пливете.

Беллу обпікають його долоні на талії.

- Залиште! Не торкайтеся до мене! - кричить Белла.

- Вибачте, але я думав, вам потрібна допомога.

- Мені не потрібна ваша допомога. Мені вистачає вашого голосу.

Белла панічно розвертається у воді, щоб дістатися мілководдя.

- Куди ви?

- Я вже поплавала.

- Боягузка.

- Що ви сказали?

Белла вже стоїть і тяжко віддихується. Випльовує з рота воду.

- Собачкою тяжко, - каже вона.

- Так, собачкою тяжко. Вам треба навчитися плавати по-людському. Люди вміють плавати по-своєму.

- Я не вмію.

Він зітхає. Я вже обридла йому, думає Белла. Він втомився від мене.

- Я вам співчуваю, - каже Белла.

- Чому?

- Ви мусите панькатися зі мною, хоча цього не хочете.

- Хто вам сказав?

- Я бачу.

- Це моя робота. Вона мені подобається.

Белла коротку мить дивиться на нього. Думає: «Йому подобається робота, але не подобаюся я. Так і повинно бути. Я хочу забагато».

- Ви дуже гарний, - раптом каже Белла.

- Дякую.

- Ви мені вибачте. Я народилася з каменем у грудях. Я ніколи не навчуся плавати.

- Вам здається. Я мав таких, як ви, сотні. І всі навчилися. Це не тяжко. Просто треба позбутися страху води.

- Я не боюся води.

- А чого ви боїтеся?

«Вас».

Григорівна не знаходить собі місця.

- Сьогодні так багато людей, - каже вона до Аллочки.

- Хочете, я їх усіх відправлю? Скажу, що ви захворіли.

- Ні-ні. Скажи, що в мене перерив. Я піду куплю собі якийсь пончик. Я голодна.

Григорівна виходить у коридор поліклініки і швидким кроком, щоб не чути обурливих реплік пацієнтів, виходить на сходи. На сходах Григорівна зупиняється. Роздумує.

«Я тільки на хвилинку. Я по ділу».

Вибігає на третій поверх і прочиняє найближчі до сходової клітки двері з табличкою «Хірург».

- Можна?

- Григорівна? Можна, звичайно!

Сивуватий чоловік, теж у білому халаті, підводиться з-за столу.

- Артьом Миколайович, я на хвилинку. По ділу.

Артьом Миколайович жестом припрошує Григорівну сісти. При цьому він умисне торкається її руки, і Григорівна знову це відчуває - холодок, але десь зовсім в іншій частині тіла.

- Григорівна, ви можете і не по ділу, а просто.

- Я по ділу, - бурмоче Григорівна. - Ну, це не дуже важливо, але, я думала, може, ви щось порадите.

- Цукерку? - Артьом Миколайович виймає із шухляди столу коробку «Вечірнього Києва».

- У вас завжди найлуччі, - каже Григорівна.

- Для вас - всьо найлучче!

- Артьом Миколайович, ви фліртуєте зі мною?

- З такою прекрасною жінкою гріх не пофліртувати, - Артьом Миколайович широко усміхається, а Григорівна бере з коробки одну цукерку. - Григорівна, я весь вніманіє.

Григорівна відкашлюється.

- Така справа, - каже вона. - Одна моя знакома… ну, їй сниться мужчина. Уже два роки. Незнакомий мужчина.

Артьом Миколайович, здається, зовсім не здивувався тому, що почув.

- Обичне діло. У женщіни без чоловіка актівізірується фантазія. Григорівна, - голос Артьома Миколайовича стає інтимнішим, - я вам давно казав: вам треба мужчину.

- Ви мене не поняли, - скрикує Григорівна, відсуваючись разом зі стільцем ближче до дверей, - я не про себе говорю!

- Не встидайтеся мене, я ваш друг, - каже Артьом Миколайович.

- Я не встидаюся. І тому прийшла вам розказати про цю знакому. Може, ви щось порадите.

- А в чому проблема вообщє?! Сниться, то й сниться. Всім харашо.

- Беллі не харашо.

- Кому?

- Знакомій. Беллі. Мою знакому звати Белла.

- Странне ім’я. Вона угорка?

- Ні, але два рази там була.

- Де?

- В Угорщині.

Артьом Миколайович задумано відкидається на спинку крісла.

Він імпозантний мужчина, думає Григорівна, і вольовий. За його спиною почуваєшся у безпеці. Він такий, що вирішить усі проблеми.

- Григорівна, - нарешті озивається Артьом Миколайович, - все одно суть проблеми лишається тою самою. Цій женщіні, Беллі, як ви її називаєте, їй потрібен чоловік. Іншого лікарства нема. Причому чим швидше, тим краще. На почві сексуального нєудовлєтворєнія може розвинутися шизофренія.