Піца «Гімалаї»

Вони встигли якраз під кінець вечірньої служби-пуджі. Вже через прочинені вікна Редька помітила, скільки тут хлопчаків у червоних ризах. Від зовсім крихітних, років, певно, по шість-сім, до вже цілком сформованих юнаків. Всі вони хором читали мантри з розкладених звитків-назва, відтак, як наставав час, брали до рук інструменти — труби, рондонги — і зчиняли неймовірний галас, що миттю заворожував слухача й фактично прибивав до місця. Десь так, здавалося Редьці в дитинстві, мав би звучати славнозвісний «трубний глас» перед кінцем світу.

Послушникам такі асоціації були невідомі — малеча й взагалі собі нишком гиготіла, чимсь кидалася й ловила ґав, поки її не навертав на шлях істини калорійний потиличник від когось зі старших. Кому особливо мало пощастити, міг розраховувати й на патерицю самого настоятеля.

— Одна моя знайома, — згадалося чогось Редьці, — колись була волонтеркою в монастирі в Непалі. Вчила тих малих англійській, а сама вчилась основ буддизму. А потім, казала, лавочку прикрили — перестали пускати білих волонтерок-тьотьок, після того, як котрийсь із монахів одружився і втік з однією такою.

— Буває, — знизав плечима Дордже. — Почекай, не заходь, дай докурю. Тут білі волонтерки не часто мелькають, так що дай дітям спокійно закінчити їх робочий день.

— Добре, — знизала плечима Редька. — Не буду фактором роздратування.

— Та то не так навіть їхнє роздратування, як урядова заборона говорити з іноземцями без призначеного гіда. І байдуже, монах ти чи селянин. Все жорстко. І жорстоко. А малі тільки й мріють, щоб до них якісь гості забрели.

Невдовзі все затихло. З монастиря з двома відрами вийшов молодий послушник і, поки не набрав води повні відра, й оком не повів убік прибульців. Наче то сиділи дві ворони на подвір’ї — таких тут часто бачили. Відтак, коли вже Дордже сам зробив до нього кілька кроків, монах нехотячи підняв на нього очі. Редьці здалося, він не одразу второпав, що з ним говорять не англійською. А коли второпав, на його ідеально круглому лиці почали з космічною швидкістю чергуватися подив, захоплення і недовіра. Зрештою він, так і не впустивши ні на секунду свої відра, пішов всередину.

— Шо каже? — поцікавилася Редька. — Палатєц на городі розкладати?

Про город, то вона не придумала. На акуратних грядках тут вирощувався скупий гірський харч. Що то були за овочі й злаки, Редька сказати не могла, настільки кволим усе було. Мирно спав на купі соломи чорний кудлатий пес, трохи шолудивий нащадок тибетського мастифа (Редька читала, що вони давно вивелися — але пес вам, у прямому сенсі).

— Пішли? — Дордже вже слідував за іншим молодим монахом, худим і дещо зависоким для цих країв.

Вхід був одразу до храму. Коли очі звикли до темряви, Редька все одно не змогла роздивитися, кудою звідти щезли дітлахи і куди саме носилася вода. Все наче виринало нізвідки й поринало в нікуди. Так само раптом розчинився і монах, що їх завів. Певний час Редька думала, вони тут одні, і знов їм слід чекати наступного за ієрархією провідника, коли раптом зліва в кутку щось рухнулося. Те, що Редька спершу вважала за купу складеної тканини, підвелося, кашлянуло і виявилося старим, як світ, настоятелем. Скупе світло, що проникало сюди крізь щілину між одвірком і важкою портьєрою, котра затуляла вхід, ліпило рельєф його зморшкуватого лиця, наганяючи повільним коливанням додаткової містичності.

Дордже простягнувся коло ніг монаха. Редька незграбно спробувала зробити те саме, на півдорозі збагнувши, що вдягла якогось дива на себе наплічник перед входом.

«Нічо, тут темно… — заспокоювала себе вона, — може, не дуже видно, як я облажалася». Як почервоніла, не видно точно.

Дордже тихо заговорив до старого. У відповідь — ні слова. Дордже задумався. Старий посміхнувся. Дордже заговорив знову.

— Глухий, чи шо? — прошепотіла Редька. — Підемо?..

— Ти геній, — ляснув себе по лобі Дордже. І заговорив десь у п’ять разів голосніше.

Тут старий засміявся і ляснув Дордже по плечі.

Тепер вже, певно, зашарівся Дордже.

— Нє, — знічено пояснив він Редьці, — каже, що не глухий, як пень. Але говорити треба трошки голосніше.

Настоятель знаком запросив їх слідувати за ним до його скромного низького столика й подушок для сидіння. Редька встигла розгледіти дещицю різьби і розпису, наскільки можна було щось розгледіти у майже монохромній напівтемряві.

Нізвідки виринув послушник — той самий, що їх сюди завів — приніс на столик свічки й ароматну лампу. Лампу, правда, відразу ж забрав і запалив під котримсь із образів. Редьку більше цікавило, куди він зараз зникне, ніж особливості місцевої іконографії. Монах нечутно ковзнув у куток, відхилив край довгого, до підлоги, розпису, і зник у темряві за ним.

— Старезні танка, — сказав англійською, але доволі голосно, Дордже.

Редька аж здригнулася.

— Га? Що? Ікони? Да. Ага.

— Танка, — м’яко повторив Дордже, — так це мистецтво називається.

Хвилин зо десять всі мовчали. Це страшенно гнітило Редьку і, здається, анітрохи не чіпало інших. Аж коли повернувся монах, несучи в руках тацю з начинням для приготування чаю.

Розклав він його непросто. Як зрозуміла за мить Редька, слідуючи певній ієрархії. Чашечки з тонкої порцеляни наче були всі три однакові. Тільки от перед Дордже поставлено чашечку на срібне блюдечко й накрито срібною кришечкою з бірюзово-кораловою інкрустацією. Перед настоятелем стояла чашка на блюдці без кришечки, а їй і взагалі на підлогу чай подався без блюдця і кришки. «Зато так зручніше», — Редька не образилася й голосно сьорбнула, тільки тепер помітивши, що і в Дордже з настоятелем не один стіл на двох, а окремі, трохи різні за висотою. В Дордже чогось вищий. «Певно, того, що він гість, а я — малчі-женщіна», — збагнула Редька.

Старий настоятель підпалив велику, дещо незграбну цигарку. Запахло якимось смутно знайомим листям. Чи просто здалося. Принаймні дим не дратував. Дордже і собі закурив із дідом.

Монах-прислужник підлив усім блідо-брунатного чаю. Редька сьорбнула:

— Ой мамо.

Солоний, жирнуватий. На воду, в якій пельмені у бабці варились, подібний. В дитинстві Редька тільки так їх і їла — виловлюючи, як синхронних плавчих, із великої супової миски. Навіть перше її сформоване речення було реакцією праведного обурення на нестачу столового прибору до тарілки, що безсовісно парувала: «Баба, дай льозьку!» І бабця тоді веселилась і тупотіла ногами від щастя за нову лінгвістично оформлену свідомість, а Соня тільки байдуже знизала плечима, і спокійно продовжувала їсти: їй-бо ложку принесли. Ну от. А тут — чай.

Ні за що б Редька не сказала, що згодом заливатиметься цим солоним, вареним на маслі чаєм, як турист із голодного краю, бо ніщо так добре не зігрівало на тутешньому вітрі й не втамовувало спраги незрозумілим чином.

Дордже з настоятелем почали розмову. Не дивлячись на те, що говорили голосно, незнана мова звично заколисувала Редьку. Вона вже майже вся сповзла на тверді подушки, як тихий дзюркіт знову привів її до тями: їй налили чаю. Старий монах пильно дивився на Дордже. Дордже дзенькнув ложечкою об порцеляну. Враження було таке, що між ними зависло якесь напруження. Редька все проспала.

Аж тут старий випустив дим — чітко в бік виходу — і повагом мовив:

— Якби Далай Лама мав доста сили, хіба б дозволив він китайцям забрати собі Тибет? Він би за секунду одним подихом знищив усі війська окупантів. Чи просто оточив би державу невидимою стіною…

Не ясно, що здивувало Редьку більше. Те, що настоятель зненацька заговорив англійською, чи те, з яким спокоєм виголосив він свою аж надто радикальну тираду.

Редька з Дордже мовчали. Редька мало що знала про Далай Ламу, але завжди поважала його, він був симпатичним, бо часто на фотографіях посміхався, висловлювався просто і сонячно, а ще бігав електричною біговою доріжкою і спокійно сам сушив свої шкарпетки на мотузці. Це все Редька взнала була з виставки своєї улюбленої фотографки Лесі Мальської ще колись у Києві, в галереї «Лавра». Редька все тоді була озиралася на вхід, чи не набіжить раптом войовничих бабусьок із УПЦ МП (ФСБ) боронити ісконноє православіє від захланних «сектантів», по дорозі вкотре забіливши назву вулиці Мазепи фарбою для батарей і повернувши «історичну справедливість» — хай ліпше буде уліца Январского Васстанія.