Піца «Гімалаї»

— Подарунок. Від твого знайомого. З-під храму Махакали. Ти знати не хотіла, шо в мішечку, а він от і пригодився. Кресало у комплекті.

— Гм.

Редька задумалася. Все-таки дивні передбачення і збіжності. Блаженний із голкою в потороченому одязі, чорний храм і чорний же камінь для здобуття вогню як порятунок від темряви й холоду. До чого би це все?

— Ну, відповідно, він твою запальничку і свиснув, — завершив пафос її роздумів Дордже.

Вогонь на сухих дровах розгорівся швидко. Вони запарили собі швидких макаронів із муляжними овочами й м’ясом, фасованими в пакетик 3 на 2 сантиметри, разом відмовившись від ідеї поцупити в будинку ще й рису. Напилися зеленого чаю з імбиром (корінець знайшли напівзатоптаним у кутку, й вирішили, що це не крадіжка вже, а утилізація), нагріли у великому алюмінієвому чайнику води для купелі.

Лазничка була тут же, являючи собою бетонний куб із діркою для стоку води в Невідомість.

— Осьо тут ще й відро у них, і ковш! — з перебільшеним ентузіазмом виявила Редька.

У відрі Дордже приніс холодної води знадвору.

— Ну шо — хто перший?

— М-м… Ну давай я. — Редька почувалася героєм.

І якщо середньостатистична дівчина її віку знає, як слід повільно й красиво роздягатися і яких незалежних й спокусливих водночас поз слід набувати, коли на неї ллється вода, то Редьці було на це начхати. Точніше не до спокусливих, а швидше до скоцюблених поз вдається переважна більшість людства, коли стоїть гола-боса (шльопанці не рахуються) в холодному бетонному приміщенні, а на неї з не вельми гігієнічного дірявого пластмасового ковшика ллють невеликими дозами воду. Менш за все в ці миті Редьку турбувало, як виглядає її тіло і як на нього дивиться Дордже. До того ж очі її майже весь час були в милі, а мозок волав про одне: «Одяг, одяг, одяг!»

Помившись зі швидкістю звуку й витершись брудною футболкою, Редька зі швидкістю світла повдягала на себе все, що тільки змогла, прихопивши навіть вітрівку Дордже. Закатала всі пари штанів вище кісточок і діловито стала посеред великої калюжі в лазничці:

— Роздягайся.

Дордже спокійно повішав свій одяг на хиткі дерев’яні гачки, абияк причеплені до дверей. Вода у відрі парувала, так само парували їхні подихи на фоні загальної температури і протягу, що задував із незаскленого вікна, що відділяло їх від глупої ночі.

— Прекрасний вид на гори… — аби не дивитися відразу на тіло Дордже, ляпнула Редька.

— Ну шо, поливай? — голий Дордже стояв до неї спиною.

Редька миттю вилила йому на голову розведеної до гарячої з кип’ятку води.

Смагляве довге тіло Дордже огорнула хмара пари, що видалася Редьці якимось дивним ореолом, і, не бачачи зараз лиця Дордже, вона вже не певна була, він це і чи людина це взагалі, чи, може, якийсь із духів спустився таки з гір.

Поки в Редьчиній голові макітрилося, Дордже хутко намилив голову і тіло.

— Не спи, холодно!

Редька оговталася і вилила на Дордже червоний пластмасовий ковш ледь загарячої води.

— Ай — спокійно сказав він. — Давай іще.

Тут, перш ніж вилити чергову порцію окропу на тіло Дордже, Редька помітила на його спині дивні поперечні шрами. Їх було не менше десятка, ледь світліші на тлі смаглявої шкіри. Криві, як брижі на воді. Їх страшно було торкатися. Відчувалася якась не дуже приємна таємниця за цими знаками на шкірі.

«Я тобі шо — дерматогліф якийсь?» — випливли звідкілясь іздалеку слова. І Редька, підкоряючись незрозумілому імпульсу, виливши на спину Дордже черговий ковш води, потяглася до цих шрамів губами, й обережно, згори до низу, провела по його хребту язиком, пробуючи на смак рельєфність. Мозок на мить відключився, її розбирала дивна млість і дрижаки водночас. Вона спинилася десь біля куприка, точніше, він спинив її, взявши за руку, підвівши до себе й пильно зазирнувши в очі:

— Ти дійсно цього хочеш?

Від прямоти його питання Редька геть зніяковіла і так і стояла з пластмасовим ковшем у руці, в штанях, куртках, кроксах і шапці (так сохнуло скоріше волосся), не сміючи підняти очі. Дивну картину являли обоє: повністю голий хлопець і повністю вдягнена, як на підкорення Евересту, дівчина.

Він узяв її пальцями за підборіддя і підвів лице до себе. (Пізніше, коли вона про це думала, ніяк не могла второпати, як це він терпів такий холод? Ще вона намагалася собі вигадати й повірити у формулу «вони впали на мокру долівку і їх захопила тваринна пристрасть», але цей булшит зовсім не клеївся з тодішньою дивною, холодною, слизькою й невідповідною самій собі довколишньою явою.)

— Дійсно, — тільки і сказала тоді Редька.

Дордже мовчки поцілував її довгим поцілунком, і Редьку здивувало, який у нього гарячий рот, і який у неї, мабуть, холодний. Відтак він легко, наче вона вся була зліплена з самих пуховиків і флісів, а не з плоті, загорненої в них, підняв її на руки й, штовхнувши ногою криві оббиті бляхою двері лазнички, поніс до кімнати. Обережно поклав її на розстелений уже спальник, сам ліг поряд і накрився іншим. Тут Редьчине заціпеніння трохи спало, вона схаменулася, що ж це йому, мокрому, зараз дуже холодно, схопила свій марлевий бірюзовий, у сині черепашки, шарф і заходилася витирати його тіло, боязко цілуючи вже сухі й ще мокрі місця. Він тихо лежав поряд і ніжно пестив її мокре волосся.

— Що це за… шрами у тебе такі? — зненацька спитала Редька і сама ж одразу про це пожалкувала.

Дордже на секунду навіть перестав дихати. Здавалося, усе навколо завмерло. Коли за мить він, посміхнувшись, відказав:

— Такі собі шрами. Я ж не питаю в тебе про кожен шрамчик у тебе на колінях. А в тебе їх там вистачає…

Редька з полегкістю зітхнула. Дордже почав один по одному знімати з неї шари її одягу.

Вони кохалися ледь не до ранку, забувши про нелюдську втому, не помічаючи ні холоду, ні протягів, зігріваючи одне одного тілами й гарячим диханням. Він цілував її тверді від холоду й збудження груди, жадібно вдихав її запах. Вона безперестанку гладила його спину, притискала до себе його сідниці, намагалася втертися йому в шкіру, стати з ним нероздільною сумішшю. Але на те й існують зависі й суспензії: напружившись, як міст через швидку ріку, він кінчив у неї, вона вперше в житті залишилася таким результатом вдоволена, і так вони й заснули, до ранку не відчуваючи холоду, лежачи у вологих спальниках, заплетені, як два недоїдених шматки сиру «косичка».

47

— Цікаво… — промугикав Дордже, звіряючись між атласом, навігатором і вирваним із Редьчиного «молескіна» аркушем. — Далі цього монастиря шматок дороги зник у ефірі…

— Ага. — Редька потягувалася з видом на багряні гори. — Га? Шо? Який шматок дороги?

— Ну… скажемо так, кінцевий. Чи майже кінцевий. Уривки наче є якісь іще.

— А. А шо за монастир?

— Тю. Ти чим слухала? Ми ж весь ранок про нього говорили.

«Чим слухала, чим слухала. Спитай іще, про що я думала…» — Редька на секунду замружилася, рвучко пробуючи відтворити відчуття дотику щокою до його щоки й стрімкий слалом своїх губ вниз його шиєю. От був би в людей спосіб зберігати аналогові записи власного збудження й усього, що до нього долучилося: запаху шкіри, дихання, смаку слини, пружності м’язів, блиску очей, судомного стискання особливих рецепторів… Який тут монастир? Редька розплющила очі. Дордже далі йорзав пальцем по тач-скріну навігатора.

— Зрештою, монастир не за горами. В прямому сенсі. Пішли.

Вже скоро мало звечоріти. Сонце прощалося з червоними ґрунтами довколишніх пагорбів і тікало за високі гори. Селяни з ближнього села заганяли худобу до стаєнь. Нарешті, прорізавши чорним пурпурове небо, показався один зі шпилів монастиря.

«Незвичний якийсь, — подумала втомлена Редька. — Дерев’яний, чи що?»

Монастир, що налічував, якнайменше, сто п’ятдесят років, і справді був незвичним. Частково кам’яним, частково з вигорілого на сонці й потемнілого від вітрів і дощу дерева, так, що аж скидався Редьці на старі гуцульські церкви тими своїми беззахисно-стійкими дерев’яними фрагментами.