97

Г а н н а. А вже мені оце куріння ввірилось! Тож вікон не видно!

Д і д Ю х и м. Кури його, прокляте зілля, — воно богові не вклонилося. Кажуть же люди, якщо не брешуть, що колись бог та святий Петро прийшли на землю…

К о п и с т к а. Туг ось монашки такої розказали, що… От якби дізнатися, коли вони прийшли?

Д і д Ю х и м. Хто?

К о п и с т к а. Монашки…

Д і д Ю х и м. Та не монашки, а бог з Петром!.. Ішли степом. То всі трави й квіти вклонилися їм низенько, один тютюн не вклонився…

К о п и с т к а (до Ганни). Ти не бачила їх вчора?

Г а н н а мовчить.

Д і д Ю х и м. Кого? Бога й Петра?

К о п и с т к а. Та монашок.

Д і д Ю х и м. Та я тобі не про монашок, а про Оога та Петра! Слухай! Один тютюн не вклонився. Тоді сказав бог: «Будеш ти, тютюне, однині проклятий, і палитимуть тебе люди, доки світу…»

К о п и с т к а (замислився). Гм… Треба було б мовчати!

Д і д Ю х и м. Як мовчати?

К о п и с т к а. Хай би вони язички свої порозв’язали…

Д і д Ю х и м. Хто? Бог та Петро?

К о п и с т к а. Та монашки, діду! Було б мені, кажу, помовчати та послухати, чого б вони наказали…

Д і д Ю х и м. Та ти слухай! Бог тютюнові сказав…

К о п и с т к а. Побіжу. (Та й подався з хати).

Д і д Ю х и м (до Ганни). Та куди це він зірвався? (По паузі). А сонечко вже за сніданок! Чи нема у тебе там?..

Г а н н а, їсти? Учора ж і послідки вишкребла — хіба повилазило?

Д і д Ю х и м. Та ні… Води гаряченької…

Двері навстіж — чобітками зарипів П а н ь к о — секретар сільради:

— Та що скоїлось — сюрприз який чи пужар, дядьку Мусію?

За П а н ь к ом увійшов Мусій К о п и с т к а, за Кописткою І в а н С т о н о ж к а — господар хати.

К о п и с т к а. Та кажу ж — провокація… У церкву, кажуть, коней навели… Я зразу не добрав діла, а тоді подумав-подумав: це ж вони все село нам зворушать, а найпаче багатіїв отих — Гирю, Годованого… Добре, що догадався — трах-тара-рах, погнав парнишку і сам оце…

П а н ь к о. Дурниці! Ніякої воєнної небезпечності… Просто баби понапивались опію релігії та й плещуть язиками…

К о п и с т к а. Ой, не кажи! Такого, брат, наплещуть, що аж-аж… Треба побігти наглянути. Найпаче до Гирі під двір, до Годованого.

П а н ь к о. Плюньте й розітріть!

К о п и с т к а. Не можна!.. Не будь Гирі, Годованого — наплював би, а так… чує моя душенька…

П а н ь к о. Не ходіть — є йтересніше діло.

К о п и с т к а. Я на хвилинку! Тільки до Гириного двору… Я зараз!

Уже взявся К о п и с т к а за клямку, як тут П а н ь к о пляшку з-під поли на стіл та:

— Вип’ємо, дядьку Мусію?

К о п и с т к а (очі забігали). Ні, я мабуть… побіжу. (А сам за кисет, ще й дідові дав). Ось тільки закурю… і побіжу.

С т о н о ж к а. Поспієте, сваток! Сідайте, товаришу секретар! Ганно! Чи нема у тебе там…

Г а н н а настовбурчилась. Він до неї стиха:

— Товариш же секретар наш… Зранку не їли… і той…

Г а н н а. Одної лише капусти дві чи три пелюстки, а більш нічогісінько…

П а н ь к о (уші чуткі). Дайош, тітко, й капусти! Аби в животі було чим подряпати…

С т о н о ж к а. Треба ж, як то кажуть, по-братськи…

Д і д Ю х и м, кахикнувши, пішов до припічка.

— А ви, тату, куди?..

Д і д Ю х и м. Та я вже, сину, їв…

С т о н о ж к а. Ага, ото й добре…

П а н ь к о (наливши Стоножці). Хазяїну! Пожалуста…

С т о н о ж к а. Нашому брату й не годилось би тепер пити, та вже нехай нам Радянська влада простить…

П а н ь к о. Саме тепер треба пити… Чому? А тому, що в самогоні хліб є, так би мовити, — сила, а ми без хліба… Сьорбаніть, дядьку Мусію!

К о п и с т к а (повагавшись, взяв чарку, вихилив, сполоскав зуби). І не пив би, дак через зуби… Крутять і крутять, немов у них контра завелась…

Г а н н а. А за монашками хто брався бігти?

К о п и с т к а (мов не до нього було сказано). Гм… ми випили, а за діда забули…

С т о н о ж к а. Та той… Вони он закуняли.

К о п и с т к а. Не годиться так… А знаєте, що я надумав?.. Як був я в городі, то бачив, як ушановували трудових героїв… Ой ловко вийшло! Предсідатель таке слово сказав, що аж-аж… Каже: спасибі, товариші, що потрудилися для Совіцької власті. Скільки віку, каже, вона вас не забуде.

С т о н о ж к а. А хто ж вони за люди, оті герої?

К о п и с т к а. Думаєш, пани? Наш брат, трудовий елі-мент!.. Один дідок був з робочих — так його на руках гойдали… їй-бо! Щоб не пити оце по-дурному, даваймо діда Юхима вшануємо? Га?

П а н ь к о. А це — кумедія буде. Дайош!.. Гей, діду!

К о п и с т к а й С т о н о ж к а (до діда): — Діду Юхиме!

— Тату!

Д і д Ю х и м. Га-га!

К о п и с т к а. Просимо до столу, як трудового елімента…

Г а н н а. Люди просять на чарку горілки…

К о п и с т к а. Жаль, нема музики, а то б зараз ушкварили дідові «Інтернаціонала»… (Наливши чарки, подав одну дідові). Ну, брати-товариші, й ви, Тарасовичу! Поздоровляю вас, Юхиме Тарасовичу, як трудового героя, од щирого серця… Спасибі, що потрудилися за свій довгий вік, бо Совіцька власть… От не вмію як слід балакати…

П а н ь к о засміявся.

— Ану, П а н ь к о, ти!..

П а н ь к о в регіт.

— Гех, якби ж то я вмів говорити! Я тоді б сказав таке, що попадали б усі буржуї у світі… а Дід Юхим возрадовався б…

П а н ь к о. Ану, дядьку Мусію! їй-бо, йтересно…

К о п и с т к а. Граждани буржуї! — сказав би… — Шапки скиньте перед дідом, чолом йому бийте, таку вашу маму… Він вам землю орав? Орав… Овець випасав? Випасав. А скільки солі виволочив?.. Сто літ робив? А що собі придбав? Горб на спину, та ціпок у руки, та ще денікінських шомполів у спину… Ех ви!.. А ще вчені… Та що там казати! Вра — і більш нічого!..

П а н ь к о (аж зайшовся). Вра-а!..

Д і д Ю х и м. Оце мені нагадало, як колись ми генерала Гурка на вра брали… Ще за турецької війни…

П а н ь к о. Ану, діду, ану?

Д і д Ю х и м. Стоїмо ми раз, да… (Звівся на ноги). Коли під’їздить отак (показав у вікно на стіжок соломи) як до соломи… «Здорові, дєті мої, орли!» (По цім слові покивав головою і урочисто додав). Та й заплакав…

П а н ь к о (так і розлігся). Заплакав? Ха-ха-ха… А Скобильова генерала ви, діду, бачили?..

Д і д Ю х и м. Аякже… Видав і Скобильова. Дісьвительно, під’їздить отак як… до соломи… «Здорові, дєті мої, говорить, орли!» (знову суворо, врочисто). Та й заплакав… (А в самого аж сльози). На вра взяли, як оце ви мене… Спасибі вам…

К о п и с т к а. Грай, музико, «Інтернаціонал»!.. Жаль, що немає моєї Параски… Хіба побігти?..

П а н ь к о. Куди?

К о п и с т к а. По жінку…

П а н ь к о. Плюньте на жінку… Хто тепер з таким барахлом возиться? Моди нема. Тепер яку попав, та й жінка. Правду кажу?

К о п и с т к а. Ні, братику, це не так. Це ти, не во гнів будь сказано, трошки брешеш…

П а н ь к о. Я брешу?..

К о п и с т к а. Бо чоловік не півень, і обратно ж: без жінки, як без хати.

П а н ь к о. Дурниці! Ви докажіть, що це іменно так.

К о п и с т к а. Та хоч би й я з Параскою…

Г а н н а. Годі вже — з Параскою!..

К о п и с т к а. Тридцять годочків, як один, вижили. А бувало всього. Бувало, й нап’єшся отак та прителіпаєш-ся додому без розуму… Прокинешся вранці — у кишені вітер, у голові ковалі. То вона: «Що, п’янюго, голова болить?» — «Болить, Парасю, ой як болить…» Одчине скриню, витягне шкалика: «Сідай, ка, п’янюго, та випий із жінкою». Сіли, випили, закусили…

П а н ь к о. Це не доказ і не йтересно… Гех, як був я у повстанцях! От де було, да… І обще йтересно було. Не то що тепер: хліб повивозили, голод… Вип’ємо!

К о п и с т к а. Підожди… Бо було ще й гірше: не то що хліба, — кізяка, щоб витопити, не було. А надворі б є, мете, ще й до того ніякої тобі Совіцької власті не було. То вона: «Знаєш, ка, старий, що я надумала?» А що, кажу? «Продамо хату?» То й продамо, кажу… Що ви думаєте — продали хату! Ну там сіли, випили, закусили, а тоді як пішли у найми, як пішли… І де вже ми з нею не служили…