Страница 9 из 23
— Найбільше лютує на мене Підпара. В неділю кричав на сході: «Таких, як Кандзюба, в Сибір. Завів газети, книжки голоті читає, бунтує народ. Бомажки розкидає». А сам, як стріне, зараз питає: а що там чувати? Що про війну нового пишуть? Мати теж дорікають: світите світло, а воно дороге.
— Ну, а Марія?
Прокіп зирнув на неї допитливим оком. Гафійка стояла міцна, запалена сонцем, з тонким пушком на руках і ногах, мов золота бджілка. Спустила очі додолу і уважно ловила між два пальці ноги якесь стебло.
— Марія? Що ж, молодиця як молодиця… їй аби люди, аби послухать та свого докинуть. Не так склалось, як думав. Мені б товариша треба, та ти не схотіла.
Стебло не давалось, тікало з-під пальців.
— Облиш, Прокопе, годі.
— Та я нічого. Не кличеш жалю, сам часом прийде до тебе. Все сподіваєшся Гущі?
Гафійка підняла на Прокопа очі.
— Сеї ночі Марко мені снився.
— Ага! Я і забув. Дядько Панас стрів мене вранці: прийду до вас, каже, послухать, про що там мудрі радять…
— Сниться мені, тільки я ніби скінчила розносить листочки і вже останній виймаю, щоб застромити Петрові в повітку, — хтось мене ляп по руці. Я так і захолола уся. Дивлюся — Марко. Такий сердитий. «Я, — каже, — сиджу за вас у тюрмі, а ти так слова мої сієш? Покажи руки». А мені соромно — страх, що руки порожні, очей звести не смію, не смію показать йому руки. І хочеться похвалитись, і не добуду голосу з грудей… Чуєш, Прокопе, коли нових даси? У мене більше нема.
— Нема і в мене. Піду на тижні в город, то принесу. А ти заходь.
Прокіп обіймав оком Гафійку. Туга, здорова, чиста — вона світилась на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала глибокі та темні, як колодязне дно.
Ті очі його чарували. Прокіп зітхнув.
Але зітхай не зітхай — інакше не буде.
Він хтів принаймні словом полегшить свою душу, як хмара чує потребу вилить свою вагу, і говорив. Бо що свої болі — пусте. Світове горе велике. Він надивився на нього. І вдома, і по світах. Скрізь бідні сподом, багаті зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросі люди, як той спориш придорожній, затолочені сильним, багатим. І нікому крикнуть: «Зведись, народе, простягни руки по свою правду». Як сам не возьмеш, ніхто не дасть. Не народився, видко, ще той, кого почують. Треба мати великий голос. А що можемо ми? І де наш голос? Тільки пошепки скажеш: «Вставай, Іване, обмий лице. Зведися, Петре, нас більше буде». Коли б спромога хоч се зробити, кількох збудити, а ті вже інших. Запеклась кривда у кожного в серці, торкнись до болячки — і запече.
Щось було тихе, покірне в тих скаргах, наче річка журливо дзвеніла по дрібних камінцях.
Ні, Марко не такий. Він, як бурчак, рвав би каміння, рив береги, з корінням вивертав би дерева. Його слухали б усі.
* * *
Тепер для Маланки настали кращі часи. Андрій був при роботі і хоч не весь заробіток приносив додому, а все ж голодні вони не сиділи. З Андрієм вона рідко й стрічалась, бо він ходив лиш на нічну зміну, а удень спав або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафійкою теж заробляли, і дні їм минали на чужій ниві. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили з весною, наче посходили з зіллям укупі і з ним розростались. Дарма, що разом з клунками насіння вона кинула в порох свої колишні надії: вони тепер знову прохались до її серця. Із уст в уста, од хати в хату, з села в село котилась радість: будуть землю ділити. Хто сказав перший і хто останній — ніхто не питав. Чутки пливли, як хмари, самі собою, носились в повітрі, мов пил з квіток в час красування ниви.
— Чули? Будуть землю ділити.
— Обдарують людей. Минуться злидні.
— Земля вже наша. Скоро почнуть ділити.
— Навіть пани гомонять: оддаймо землю.
— Пани? Не вірте.
— Аякже!
— Звісно, бояться.
В Маланки очі блищали.
А тут — сама земля подає голос.
Співає Маланці колос, сміється лука ранніми росами, дзвоном коси, кличуть городи синім сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом, як колись мамині груди.
А на той голос подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухі і чорні, що силу віддали землі і в себе взяли від неї силу.
Часом, серед роботи, вона ставала і оглядала землю.
Котились низом ниви, стелились горбами, повні, свіжі, багаті, та все чужі. Скільки оком захопиш, кінця-краю немає. А все чужі. І навіть не людські, а панські. Нащо йому? Куди все подіне?
Серце боліло дивитись, а вже поле потиху шептало і потішало:
«Не журися… поділять… поділять…»
Думи про землю будили Маланку по ночах.
Вона прокидалась, вся зрошена потом, тривожна, їй раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого добра багач мужикові ніколи. У нього гроші, у нього сила, а що в мужика? Чотири кінці — руки та ноги. Нічого з того не вийде, все буде, як було; довіку буде убогий на чужім марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долі, зносить Гафійка красу і літа по наймах, зчорніє, зів’яне на чужій праці, як її мати. Тільки й землі твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди.
Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла і гострим оком вдивлялась у пітьму, наче питала: «Як буде?» Але ніч темна, сліпа і глуха: вона вміє тільки мовчати. Тим часом сподом, потай од холодної думки, ворушилася тепла, маленька і добра. Вона щось шепотіла Маланці і вела за собою на поле.
Хвилює на сонці нива, та божа постіль, льон процвітає синьо, сказав би — небо задивилось в озерце, на сіножаті — віз. Гафійка годує дитину, а друге біля Маланки: «Бабо!.» І все те — родюча нива, віз, коні, кубло, — все те своє, рідне, з серцем зрослося. «Що ж се я вбралась сьогодні у сап’янці червоні, наче у свято… бач, процвітають на ниві, неначе мак…»
Вранці Маланка — кого стріла — питала:
— Не знати: будуть землю ділити? Ковалиху і ту зачепила:
— Чули, серце, скоро землю нам мають давати…
— Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тільки в людей і розмови, одним тільки живуть, одним і дишуть. Мій ще з зими купив у пана одну десятину; завдаток дав, а далі не хоче платити. «Нащо, — каже, — маю викидать гроші, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток». А мені шкода й завдатку. Осе! Щоб за своє та ще й платити. І копійки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одібрав, а він не хоче «Що з воза впало, те, — каже, — пропало». Будуть, будуть ділити. Вам більше прийдеться, бо ви безземельні. Коли б тільки справедливо ділили, щоб люди не бились поміж собою…
— Ой коли б то дав милосердний… Звісно, люди — божі собаки, гризуться. Спасибі вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помагає, де тільки лицем обернетесь…
Маланчине серце топилось, як віск, їй навіть чудно, що з ковалихою вони часто у сварці.
* * *
Марія сплеснула в долоні.
— Глядіть, і дядько Панас прийшли послухать!
— Хіба не можна? Може, тут що погане говорять?
Низька, корячкувата постать спинилась на хатнім порозі, переставила довгий ціпок з корою у хату і, спершись на нього, щулила очі. Здавалось, вербовий пень витяг з землі своє коріння та причвалав між люди, цупкий, битий негодою, з духом землі, на якій ріс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
— Заходь, заходь у хату.
Всі повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стіл і закліпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хаті.
— Щось у вас світло погано горить, не розберу я зразу…
Але він вже пізнав. Коло Гафійки сидів Олекса Безик, якого на селі звали Півтора Лиха. Він мав дітей, як маку, і ані клаптика поля. В кутку підпирав стіни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Він тільки й жив з того, що на клишоногій кобилі возив жидів на вокзал. Були тут Іван Короткий і Іван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин — всі безземельні або такі, що їх земля не могла згодувати.
Тоді Панас переставив через поріг свої чоботища, в яких, певно, більше було онуччя, ніж ніг, і примостився біля Марії.
— А хто ж той чорнявий, що за столом?