Страница 10 из 23
— Се чоловік з Ямищ, — пояснила Марія і обернула до чужого зацікавлений вид.
— Розказуйте далі, — попрохала вона.
Той перестав кліпать очима. І всі обернулись до нього.
— Ну, значить, зібрались ми зараз на зборню, староста з нами, так і так, пишіть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що ніхто з нас не буде робити в пана по давній ціні. Тепер піший робочий — рубель, а кінний — два. Робочий день має бути коротший на четвертину…
— Ого!
— Цитьте! Нехай говорить…
— Жати за шостий, а не десятий сніп, молотити за восьму, а не тринадцяту мірку…
Осе так добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга, на знак повної згоди, складався і розкладався, неначе ножик.
— А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крізь натовп і обережно зменшила у лампі світло.
Справді, що буде, як пан не пристане?
Чоловік з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо і одрубав:
— А не пристане, то забастовка. Марія сплеснула в долоні.
— Забас-тов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вітру
— Забастовка? Як саме?
— А так. Пан кличе косити — добре, карбованця в день. Не хочеш — коси собі сам. Ніхто на роботу не вийде. Настали жнива — давай нашу ціну; незгода — назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
— Ха-ха! От ловко!
Сміх розкотився по хаті, з кутка в куток. Цілі ряди коливались од нього. Сміх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Півтора Лиха впрів навіть од тої уяви; його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!.
Чоловік з Ямищ все говорив.
Перед очима в Панаса невідступне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невміла і безпорадна. І не легка веселість грала в Панасовім серці, а давня мужича зненависть, що нарешті знайшла своє слово.
Озуть пана у постоли!
У сьому слові була ціла картина, розкішний план, справедливість людська й небесна.
Озуть пана у постоли!.
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть — чужих покличе. Панське все зверху.
На саму думку, що чужі стали б на перешкоді, пішли б проти громади, засвітилися очі.
Заговорили всі разом.
Мажуга підняв догори руку, наче голоблю.
— Чужих не пускати! Розігнати! Кілками! Го-го! Такий не пустить. Марія сплеснула в долоні.
— Авжеж. Як не послуха — бити.
— Бо вже нікуди далі, все одно пропадати. — Хоч в яму, гірше не буде. — Народ зголоднів, а ніхто не подбає, їсти ніхто не дасть. — А не дасть. Як хочеш їсти — пий воду… — З’їв півбіди та й напийся води… — Один розкошує, а другий… Старша біда — як розкіш. — Озуть пана у постоли…
Однак поволі уява Панасова в’яла, наче хробак точив її. Де-де? Хіба так легко змагатись з паном!
Пан не хотів вже взувать постоли, не хтів сам жати. Він знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далі од пана і од гріха. Хіба йому земський не вибив зуба?
Панаса ніхто не слухав.
Тоді він почав стукать ціпком.
Чого йому треба?
Ні, пана не налякаєш. Він має силу. Нажене тобі повне село, і в кого ззаду було гладеньке — мережане зроблять. Тепер кричать, а тоді що? В гурті і беззубий собака лютує. Схотів один з другим голіруч їжака вбити. Не вб’єш, бо вколить.
Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.
Іван Короткий хтів знати, чи всі підписались.
Чоловік з Ямищ за криком не міг нічого сказати.
— Цитьте, цитьте, нехай говорить… Звісно, не всі. Багачі одреклися.
— Схотіли! Один біс, що пан, що багатий мужик.
Проте до них пристали села — Піски, Береза, Веселий Бір…
— О! Чуєте? Чуєте, скільки пристало… Тепер за нами черга. Стіймо за них, вони за нас постоять.
— Підписать! Підписать!
В хаті ставало душно. Дим слався по хаті, як низькі хмари, і сині хвилі, змішані з криком, тягло в одчинені вікна.
Хіба присилує хто робити в пана? Не хочеш — не йди. Нехай побачить, що не в багатстві сила, а в чорних руках. Треба пристати. Усім.
Панас Кандзюба йшов проти громади.
А він не згоден. Се буде бунт.
— Тю! Який бунт?
— Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирізки.
— Чекай — діждешся.
— Скоро будуть землю ділити.
Марія сплеснула в долоні.
Хіба ж вона не казала!
На Панаса насіли. Хто буде ділити? Може, пани?
Але Панас міцно стояв на свому. Твердий і сірий, як грудка землі, важкий в своїх чоботищах, він знав тільки одно:
— Будуть землю ділити.
— Та добре, добре, а поки що…
— Се буде бунт.
Ще там загнати коні у спаш на панське, вивезти нишком деревину із лісу, закинути вершу у панський ставок, але бунтувать проти пана цілим селом — на се нема згоди. Буде з нього і одного зуба, що вибив земський.
— Ось, бачиш… ось!
Роззявив рота і тикав пальцем, грубим і негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дірку на блідих яснах.
— Бачите… ось!
Так Панаса і облишили.
* * *
Грім все гуркоче, і руда хмара лівим крилом обійма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрізь по воді, а рівчаками пливуть потоки і підмивають сіно. Пропало сіно! Маланка закасалась та лізе в воду, і тоді саме Гафійка говорить:
— Мамо, хтось стука в вікно.
Вікно? Яке там вікно?
Справді, щось стука.
Маланка злазить із лави, мацає стіни, а у вікно хтось гатить.
— Що там? Хто стука? Маланка одчиняє вікно.
— Йдіть на гуральню. Нещастя. Андрій скалічив руку.
— Нещастя… — повторює за ним Маланка.
— Дуже скалічив?
— Не знаю. Одні кажуть — відтяло руку, а другі — пальці.
— Боже мій, боже…
Маланка товчеться у пітьмі, як миша у пастці, а що хотіла зробити — не знає. Нарешті Гафійка подає їй спідницю.
От тобі й грім!
Яке безконечно довге село. Там, на гуральні, нещастя, Андрій вмер, може, он лежить, довгий і нерухомий, а тут ті хати, сонні і тихі, одну минеш, друга встає на дорозі, як безконечник. За тином тин, за ворітьми ворота… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафійка нерівно дихає поруч Маланки. А гуральня далеко.
Тільки тепер помічає Маланка, що за нею поспіша хлопець з гуральні.
— Ти бачив Андрія?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Ні, він не бачив, його послали. Оповідає щось нудно і довго, але Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нічна вогкість ставка, і раптом, за поворотом, рядок осяяних вікон різнув їй серце. Гуральня бухає димом і вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночі.
На подвір’ї купка народу, а серед неї світло. Андрій помер. Вона кричить і всіх розпихає.
— Мовчи там, бабо!.
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає і лиш покірно, як битий песик, водить очима по людях. їй пояснюють:
— Він, бачите, був в апаратній…
— Біля машини, значить…
— Біля машини, — каже Маланка.
— Держав маслянку, а шестерня раптом і того. і повернулась…
— І повернулась, — повторяє Маланка.
— Він тоді правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальці так і відтяло.
— При самій долоні.
— Живий? — питає Маланка.
— Живий… там фершал.
Долі світиться світло а що там роблять, який Андрій — Маланка не знає. Тільки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врешті той самий сердитий голос гукає:
— Тут жінка? Ну, бабо, йди…
Робочі дають їй дорогу. Вона бачить щось біле, наче подушку, і тільки зблизька помічає жовте як віск обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот
— Андрійку, що ти зробив з собою? Мовчить і стогне.
— Що з тобою, Андрію?
— Хіба я знаю?. Калікою став… Збери мої пальці.
— Що ти кажеш, Андрійку?
— Збери мої пальці, закопай в землю. Я ними хліб заробляв… Ой… боже мій, боже…
Підійшли двоє робочих і забрали Андрія. Не дали Маланці поголосити.
В апаратній Маланка шукала Андрієвих пальців Три жовтих, в олії, цурпалки валялись долі біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.