Страница 22 из 25
У кутку стогнав Барвінок... Ліпше смертний поєдинок. Ніж сидіть на мотузку! X Лис розсівся на канапі. Перстеньки на кожній лапі, Вже й забувся про пором. Про найбільшу в світі драму Строчить фототелеграму Вічним гусячим пером. «О могутній Мухоморе, Хто земний тебе поборе? Низько б’ю тобі чолом! Знай, Барвінок — у полоні. Рве мотузку на ослоні. Здавсь без бою, за столом! Хто хитріший? На Барвінка, Що забрьохався, мов свинка. Поглядаю звисока! Хочеш виміняти бранця? Шли ягницю чи баранця Й на додачу — гусака. А з Ромашкою — промашка. Утекла від нас Ромашка. Не дівча — козак Мамай. Ну до чого ж б’ється кріпко! Пурхонула, мов куріпка. Біля Кончі переймай!» Тут і хлопчик звів очиці. У ротку, як від гірчиці. Спрага — випив би ріку! Чи насправді, чи від зілля Ніби знизу, з підземілля Донеслось: — Ку-ку-рі-ку! Чарівний забутий голос... Щось у серці розкололось... Пригадались ліс і луг. Знову Лис наповнив чарку: — Це... в моєму зоопарку Голос пробує твій друг! Ти ж юннат, поглянь, будь ласка! Не дурій, бо схопиш паска!— І потяг Барвінка в льох. Спалахнуло світло тьмяне.— Як здоров’я, громадяни? Всі живі? Ніхто не здох? По кутках — залізні клітки. Придививсь Барвінок — звідки?! Поряд з Півнем — їжачок. Поряд з Білкою — Куріпка. І в акваріумі Рибка. Далі — Зайчик-Сірячок. Півень зойкнув:— Ку-ку...рі-ку! Порятуй мене, каліку! — І мене! Мене! Мене!— Серце птаха і звіряти Ніби вирвалось за грати. Щось принизливе, страшне! Лисовин розреготався: — Рятівник ваш — сам попався! Залишився без чобіт! Вас ніхто не порятує, З вас дружина приготує І сніданок, і обід! Мовив хлопчик:— Лисовине! Весь твій рід ганебно згине. Як проллєш невинну кров!— Хмикнув Лис, повів бровою: — Був би, хлопче, з головою— Лис тебе б не поборов! Спалахнув, як трут. Барвінок, Вдарив ніжкою в простінок: — Ще побачим, хто глупак! На твоїй, хитрюго, шкурі Навіть зайчики і кури Танцюватимуть гопак! Витяг Лис ножаку з піхов, А вгорі мов танк проїхав, Заревло, як землетрус. На гладкого Лисовина Попливла землі лавина. Обваливсь пудовий брус. Так з ножем і ноги витяг Той, хто жер батьків при дітях І звіряток при батьках. Кривдив птаство, рибок, звірів. Бо в саму лиш підлість вірив. Чим і славився в віках. Дим і порох. Осьде східці... Швидше вибратися звідси! Стогнуть брили кам’яні. Розшукав Барвінок шпарку. Довго ліз, побачив хмарку І Ромашку на коні. — Ой, Барвіночку Хрещатий! Чи карати, чи прощати? Дам напитися йому!— Звівши писка, наче дрюка. Хекав стомлено Захрюка Весь у куряві й диму. Рохнув: — Ну, білоголова, Я дотримав свого слова! Лисів знищено барліг! А тебе, чудне створіння, І за пиво й за куріння Відлупив би, коли б міг! — Не сварись! — гукнув Барвінок.— Там ще декілька тваринок Під землею, у льоху! Порятуй — напишуть казку, Як давав Захрюка тряску, Розламав тюрму лиху. Вмить кабан пробив просвіток — Розчинились двері кліток. — Будьте вільні назавжди! — Пурх — за Півником Куріпка, Не рвонула тільки Рибка, Бо не може без води. Бранці крикнули: — Спа-си-бі! — Повернули волю й Рибі, Дружно кинули в ставок. Загорланив бравий Півень: — Отепер високий рівень! Мчу на ферму, до дівок! Посвітлішав і Захрюка: — Заслужив ти, хлопче, бука Та завбільшки з цю сосну! Як збагнув свою помилку,— Закидай печаль на гілку Та прискорюй нам весну! XI Зайнялась зоря тривожна. — Більш баритися не можна,— Зашумів у Кончі Дуб. Журавлі курличуть журно: — Не сурмить весняна сурма, Де ж Барвінок-миролюб? Неспокійно в кожній нірці, У долині і на гірці. Даль набрякла від тепла. Але де сховать гніздечко? І далеко й недалечко Мало справжнього зела. Брость наповнена, відмінна. Ладна вибухнуть, як міна. За наказом сурмача. Лиш одвічні темні сили В Мухоморії засіли, Теж не граються в квача! Коник Дзвоник жваво скаче. — Наближаємось неначе! Вже Чапаївка ось-ось! — Кінь ще більш посилив скачку. Друзі вірного конячку Підбадьорюють: — Кось-кось! Враз над вушком задзвеніло: — Ой Барвінку, чорне діло! Зупинись, це я. Бджола! Порятуйте наші душі! — Стали миттю і, мов груші. Сипонули із сідла. — Рій в полоні в Мухомора! Славний рій загине скоро Без повітря і води! Я прорвалася одненька. Заболіла з горя ненька, Хто ж нас виручить з біди? Рій вночі украв Тхоряка, Всім відомий куркуляка, Той, що втік на чужину. В Мухомора він — фельдмаршал. Вчить бур’ян ходити маршем І ненавидить весну. — Бджілко! Де він, той Тхоряка? Розвертайсь, моя коняко! — Хлопчик смикнув за вузду.— Рій — звільню. Тхора — за чуба! І тоді обнімем Дуба І заграєм на дуду! — Стій-но! — мовило дівчатко.— Поміркуємо спочатку. Глянь, що робиться навкруг. У бджілок — негайна справа. Але ж ми... не маєм права Гальмувать весняний рух! Заревли тривожно звірі; — Де весна у повній мірі? Загули Дніпро й Десна. Закричала в лузі птиця; — Не годиться, не годиться Половинчаста весна! Мовив хлопчик: — Заковика Для простого чоловіка! Що робити сурмачу? На бджілок чекає згуба... Ти, Ромашко, линь до Дуба, Я — на поміч їм лечу! Уклонися Дубу низько І скажи, що був я близько. Він повинен зрозуміть. Що Барвіночок не мусів У біді лишити друзів. Хай без мене засурмить! Ось мій кінь. Сідай, Ромасю. Не пручайсь, бо віддубасю. Транспорт я собі знайду. Бджілко! Линь поперед мене. Прощавай, дівча шалене! Я побіг! Хау ду ю ду! Коник Дзвоник звивсь до неба. А дівча йому: — Не треба! Ти, Дзвіночку, зараз — мій! В мене теж рука козацька, Є мета і вдача хвацька. Не пручайсь, лети, як змій! Лине коник далі й далі, Добре тисне на педалі. Рух Ромашці до лиця! —Молодчина, Коник Дзвоник! Ти мов справжній чемпіоник, Скоро дам тобі сінця! І Вербичка, і Осика Шепотять: — Рости велика!— Віти випростав Кленок. Від небаченої скачки Ніби грім з-під ніг конячки. Спинка мокра, мов линок. Ось пішла дорога вгору Повз берізку білокору. Раптом там, де поворот. Мов шлагбаум — дровеняка. А на ній стоїть... Тхоряка, З ним — поганок вісім рот. Всі з ножами і щитами. Мов гладкі гіпопотами. Люті вогники в очах. Тхір у маршальськім мундирі. Аксельбанти срібно-сірі Віддулися на плечах. — Стій, Ромашко, і ні з місця, Бо рубатиму, як листя! — Закричав пихатий Тхір.— Ви обоє — в нас на нитці. Твій герой — у Лиса в клітці У одній з найглибших нір! А Ромашка: — Геть з дороги. Бузувіри клишоногі! Тхоре, тут тобі й кінець! Знай, перевертню Тхоріні, Що тебе на батьківщині Відлупцює й горобець! Вмить фельдмаршала обсіла Горобців силенна-сила. То нічого, що малі,— Бойові, дзвінкоголосі. Били крильцями по носі І кусали, мов джмелі. У кущі загнали звіра. Тхір вищить: — Не рвіть мундира!— А вони — з усіх боків. Коник — шасть через колоду. Посміялися і — ходу! Тільки цокання підків...