Страница 7 из 30
Чим пояснити таке підвищення температури?
Це явище має хімічну, чи якусь іншу причину? Адже сюди вогонь з середини земної кулі вже не досягає. Так, ламаючи голову над вирішенням цього складного питання, я дістався до кінця штольні.
Передо мною відкрилося широке підземелля, з темрявою якого вже не могла боротися моя шахтарська лампочка. Під ногами зяяла страшна прірва, дна якої я не бачив.
Шахтарська лампа блимала бадьоро на знак того, що тут немає вибухових газів. Отже, я міг сміливо користуватися дротом з магнію. Склавши докупи два дроти, щоб світло було яскравим, я запалив їх. При сліпучобілому світлі передо мною відкрилася лійкоподібна прірва. Діоритова скеля становила одну з її стін. Подекуди виднілися шари сланцю.
Між шарами сланцю й діоритовою скелею віддалік виднівся вхід до штольні, що, мабуть, була продовженням тієї, якою прийшов я сюди. Інша стіна, за формою — півкуля, відкривала казкову панораму — мозаїчну споруду, підземний королівський палац, що його збудували підземні гноми. Фундаментом цієї споруди був сланець, вкритий білим гіпсом та зеленим малахітом. Подекуди виднілися незвичайно зелені велетенські малахітові брили, серед яких я побачив величезну малахітову скелю, що була більшою за шістсотцентнеровий малахіт з Нижньотагільських копалень. (З неї можна б витесати цілу каплицю!) Величезні темнозелені камені довкола були облямовані синім мідним лазуритом, а ця лазуритова кайма до того ж наче засіяна мідяночервоними зірками, яскравими вісмутовими прожилками, абрикосовими кольорами кобальту. На одному місці шпалеру цього королівського престолу срібною стрічкою перетинав азбест, загаптований чудовими кристалами міді форми чотирикутних зірок, цілих дерев чи розгалужених кущів. А на фоні цього розкішного палацу підземного володаря стоїть трон — суцільна брила міді, заввишки, мабуть, двадцять, завширшки десять метрів. Ця брила більша, ніж та, що її знайшли в Англії, та й розкішніша за ту. Східці до цього королівського трону були утворені з велетенських малахітових каменів.
Передо мною лежали мільйонні скарби.
Коли б гора Ціхі була на п'ятнадцять градусів ближче до екватора, то через двадцять років у тій долині, що простяглася надо мною, красувалося б казкове місто, схоже на те, що його збудував колись біля Тагіла колишній кріпак — коваль Микита Демидов.
Але мене ці мільйонні скарби не тішили: ця печера — моя нова в'язниця.
В цьому казковому палаці мене зацікавила лише темна щілина в голій діоритовій скелі напроти, через яку я сподівався знайти дорогу. Дорога та повинна мене кудись вивести!
Із штольні я легко спустився в печеру. Вниз аж до галереї тягнулися напівпрозорі маси. В них я упізнав брили халцедону. Де-не-де вони мали форму грона, місцями мішалися з агатом.
Щоб обійти навколо палац, не треба було докладати зусиль. Я міг видряпатися на малахітові скелі, міг стати на велетенському мідному престолі. Тільки до тієї діоритової скелі напроти не було жодної стежки.
На дні провалля передо мною лежало озерце, і до діориту я мусив добиратися тільки через нього. Але це озеро було заповнене розчином мідного купоросу. Воно відблискувало темносинім кольором, і в тихому, безвітряному просторі, при сяйві магнію, озерна гладінь здавалася чорним дзеркалом. А коли я кинув у нього камінь, здалося, що то бризнула не вода, а талий сапфір поплив колами хвиль, відблискуючи синім індиго.
Досить було тільки спуститися до цього озера, і я міг би легко перейти бродом до самої скелі на другому боці. Та не знаю чому, але я не мав бажання фарбувати свою шкіру в синій колір.
Необхідно було подбати про якесь знаряддя для переправи.
Та з чого ж зробити пліт? Дерева немає. Саме лише каміння. А чи можна на кам'яному плоті спускатися на воду? Правда, це не вода, а тільки розчин мідного купоросу, на поверхні якого й сланцьова плита попливе, мов звичайна дошка на воді.
Камінці-світлячки
Знахідка азбестового шару нагадала мені, що там, де азбест залягає тонким шаром, звичайно можна знайти й інші породи азбестових кристалів. Між ними має бути і так звана «гірська пробка». А «гірська пробка» — такий легкий мінерал, що добре плаває на воді.
Я пустився на розшуки.
Невдовзі помітив тоненький азбестовий шар — наче шовкове полотно. (Які гарні вогнетривкі сорочки були б з нього! Колись, певно, до цього дійдуть). Потім знайшов покритий малахітом шар. Коли розкопав його, то під ним виявився вапняк, а у вапняку — мільярди решток дрібних слимакових шкаралупок, які блищали перламутром. Під цим вапняком я й відшукав легеньку азбестову породу «гірську пробку».
Взяв кирку, щоб звільнити «гірську пробку» з-поміж крихкого вапняку. Робота була не легка, бо під вапняком стелився ще й шар голубуватосірої глини, а в ній теж повно черепашнику.
Коли б мене не засліпила радість, що я знайшов шар «гірської пробки», то, певно, мені спало б на думку, що тут може критися небезпека, і я, звичайно, копав би обережніше. Однак, забувши про будь-яку обережність, я гарячково взявся довбати глиняний шар. Це призвело до того, що під час одного сильного удару кирки моя шахтарська лампа вмить згасла і я знепритомнів.
У глині, з великою кількістю слимакових залишків, утворюються вуглекислі гази. Коли людина необережно розкопає такий шар, її повалить задушливий газ.
Певно, тут мені був би й кінець, коли б не настигла допомога.
Отямившись, я почув, що хтось немов терпугом тре моє обличчя і чхає мені прямо у вічі. Спочатку майнула думка, що це сон. Потім я розплющив очі й побачив, що це дійсність. То була моя добра Бебі. Її шорсткий язик та чхання привели мене до пам'яті. Важке задушливе повітря стелилося долі, але ведмедиці воно не зашкодило так, як мені. Вона почала лише чхати, і це розігнало довкола мене вугільну кислоту, якої, певно, я вдихнув надто багато. Вірна тварина побігла за мною і шукала доти, доки не знайшла. Коли б не ведмедиця, я був би загинув. А зараз я підвівся, закашлявся і почав страшенно чхати, потім обійняв Бебі і щиро поцілував. У відповідь вона лизнула мене в шию так, що навіть кров проступила на моїй шкірі.
Але, поцікавитесь ви, як я міг усе це бачити? Адже я казав, що моя лампочка згасла!
Правда, згасла. Та все ж таки, на мій подив, довкола було видно — передо мною, в скелястих стінах, холодним сяйвом світилися камінчики.
Так світить трухляве дерево або світлячки. Але й цього скупого світла було цілком досить, щоб розгледіти контури навколишніх предметів.
Такі камені називаються «світлові магніти». Досить їм лише п'ять хвилин побути на сонці, як вони починають світитися в темноті. Та не тільки сонячне проміння, але й світло потужної лампи так само впливає на це каміння — камінці-світлячки вбирають у себе світло, а потім у темряві випромінюють його. Цього разу причиною випромінювання послужило світло дроту з магнію. В той момент ці камінчики були для мене дорожчими за всі діаманти світу. Без них я не втрапив би, куди йти, і, мабуть, не знайшов би свого клунка та своєї куртки. Починаючи роботу, я десь кинув її, в ній були мої сірники. Отож, розшукавши клунок і куртку при блідому світлі камінця, я мерщій запалив шахтарську лампу.
Бебі зраділа страшенно. Вона вишкіряла в посмішці зуби і мордою тикалася в мої ребра. В неї вистачило розуму для того, щоб відійти далі від отруєного повітря, яке змушувало її чхати. Здершись на високу малахітову скелю, вона з цікавістю стежила звідти за мною.
Далі я працював уже обережніше. Довгим залізним домом я на відстані ворушив глиняні шари, випускаючи звідти отруйні гази, що одразу ж осідали на землю й розпливалися в повітрі. Добре попрацював годин з шість, поки мені вдалося добути з-під глини й вапняку шість плит «гірської пробки» діаметром у півтора метра і товщиною в двадцять п'ять сантиметрів кожна.