Страница 6 из 30
Тільки-но спустився я на п'ять метрів, як Бебі стала вгорі на містку і так благально подивилася на мене своїми сумними очима, що я зупинився. Бебі не вагалася довго і зіскочила з моста. Побачивши, що рукавиці заважають їй вчепитися за машину, я допоміг ведмедиці — вхопив за шкіру на шиї та підтягнув до себе.
Треба мерщій спускатися вниз, бо коли ще хоч один ведмідь стрибне до нас, канати не витримають. Звірі, що скупчилися, певно, відважаться на згубний стрибок до машини.
Від цієї небезпеки врятувала нас героїчна самопожертва Марципана. Марципан заслужив на звання сміливця, бо поводився, як справжній герой.
Коли він побачив, що Бебі пощастило врятуватися, то став на мосту і повернувся проти натовпу переслідувачів, немов лицар Баярд. Звівшися на задні лапи, він передніми роздавав могутні стусани своїм суперникам. Льодовий міст був вузеньким, тому противники Марципана могли заходити на нього тільки по одному. Коли атакуюча зграя була на відстані трьох метрів од залізного кола, до якого я прив'язав мотуззям свою машину, Марципан раптом кинувся на противників, одного з них обійняв, другому вп'явся зубами в горлянку й разом з ними звалився в прірву. Вони пролетіли повз мою машину, в повітрі кусаючи один одного.
Бідолашний відважний Марципан! Це завдяки йому я врятувався. Тільки-но опустилася моя машина на дно печери, як зверху впало мотуззя. Розлючені звірі, шаленіючи, перегризли канати. Коли б вони зробили це на п'ять хвилин раніш, я скрутив би собі в'язи.
Тепер я справді «вдома». Шлях назад, звідки я спустився сюди, відрізано. Моя підйомна машина ні до чого не причеплена, і я не можу піднятися на міст. Вороття немає.
На відшкодування, мені залишилися туші трьох ведмедів. Зрозуміло, вони забилися на смерть. Двоє з них важать по двісті кілограмів, король — щонайменше триста.
Це вже свіже м'ясо! З нього я приготую консервів принаймні на три роки.
Я відразу взявся до роботи.
Але Бебі раптом виявила опір. Це вірне створіння впізнало серед трьох трупів свого друга, лягло біля нього і почало облизувати його голову, сумно скавулячи. Коли ж я наближався до Марципана, Бебі люто вишкіряла зуби.
Сердечний біль Бебі гідний шани! Вона мала рацію: володаря не дозволено їсти. Так, мила Бебі, герой, що не один раз рятував моє життя, гідний щирої шани. Я відтягнув убік трупи двох інших ведмедів, обдер з них шкури, розібрав туші. (Мій батько недарма був досвідченим м'ясником!)
Віднині я зажив тут чудово. Я подбав про те, щоб не образити вдову померлого володаря, і не частував її свіжою ведмежатиною — адже це було б канібалізмом! — а давав їй ласі кусні м'яса первісних ссавців. А це сумирне створіння, як тільки діставало від мене добрячий шмат ласощів, завжди несло його померлому другові, клало біля голови Марципана, і сиділо, чекаючи, чи не встане він. А сама не могла їсти.
Я побоювався, що ведмедиця загине з голоду. Так, мене лякало це. В страшній самотині ця жива істота припала мені до душі. Коли вона й не відповідала мені, то бодай хоч слухала, що я говорю. Я так зажурився, що Бебі може загинути, немов вона була моїм найближчим родичем.
Нарешті я догадався приспати її хлороформом. Поки Бебі спала, я затягнув труп Марципана між дві льодові брили і привалив його третьою. Марципан опинився, немов у домовині. Коли Бебі опритомніла і не знайшла свого друга, то почала страшенно вити. Тоді я показав їй мавзолей короля Марципана. Бебі спробувала підняти лапами льодову брилу, та, побачивши, що це неможливо, заходилася плакати й скавуліти, а потім лягла на льодове віко й сумно дивилася на похованого.
Я згасив лампу, залишивши полум'я в грубці. Бебі не могла вже бачити Марципана, і я почав її пригощати. Відтоді Бебі не носила більше Марципанові харчів, тільки раз по раз відвідувала його могилу та лизала льодову труну. А до мене вона прив'язалася, немов те цуценятко. Коли я йшов спати, Бебі також ішла за мною, лягала поруч і зігрівала мене теплом свого тіла у цьому царстві вічного льоду.
В’язниця нового зразка
Ніколи жоден з засуджених на довічне ув'язнення не заспокоювався. Кожен в'язень удень і вночі обмірковує, як би вирватися з тюремних стін. Один — шматком підкови, другий — рашпилем, третій — уламком скла починає длубати стіну в'язниці. В моєму розпорядженні є різні знаряддя, та стіни моєї в'язниці товщі за стіни всіх інших тюрем. Що з того, що вирвусь я на волю, а далі що робити?
Часу для таких міркувань у мене було досить.
Цілий день я те й робив, що топив грубку шматками м'яса. Бебі вже могла мені навіть допомагати в дечому. Вона притягала навантажені м'ясом сани, потім брала передніми лапами кусні й кидала в грубку. Поки я обслідував місцевість, вона сама підтримувала в грубці вогонь.
Певну надію я покладав на льодові бурульки. Для того, щоб лід почав танути, потрібна теплота вище нуля. В цій же печері тепле повітря чомусь тягне знизу. На глибині печери на чотири градуси тепліше, ніж на високій галереї, хоч за законами природи мало б бути навпаки.
І в Угорщині є відомі льодові печери, але лід в них тримається тільки взимку, а влітку — тане. А в цій печері — вічний лід, хоча він і весь час розтає.
Льодові стовпи в цій моїй в'язниці створюють справжній лабіринт. Місцями з тисяч гострих льодових цівок утворюються склепіння, в глибині печери теж стирчать льодові цівочки. З верхніх безнастанно капає вода на нижні, що невпинно ростуть. Місцями я мусив сокирою прорубувати собі шлях у цьому льодовому палаці. Нарешті щасливий випадок допоміг мені знайти те, що я шукав. Підо мною провалилася льодова кора, і я впав у яму.
Яке щастя, що там, нагорі я прив'язав себе міцною мотузкою до льодового стовпа. Коли б я цього не зробив, то провалився б, мабуть, навіки в безвість. Стіни ями не були стрімкими — я не стільки падав, скільки ковзався по рівній, мов дзеркало, площині. Добре, що я не взяв з собою лампи — тут, напевно, вона розбилася б. Замість лампи я причепив до пояса шахтарського ліхтаря, бо думав, що можу натрапити на вибухові гази. Крім цього, при мені був кілограм магнійового дроту. Якщо його запалити, він світить, мов електрична лампа.
Повітря було лагідне. Я догадувався, що спускаюся в тунель, який веде в глибоку печеру. При світлі шахтарської лампи я побачив, що з стелі звисають вапнякові сталактити. Далі йти не наважився і за допомогою мотузки видряпався назад у льодову печеру.
Отже, я дізнався, що з цієї печери можна дістатися в іншу. Нова печера дуже простора, подібна до тієї, що в Трансільванії біля Гомород-Алмаша. А печера біля Гомород-Алмаша складається з тридцяти великих печер і тягнеться на цілі дві милі. Мені треба було забезпечити себе харчами й всім необхідним знаряддям, щоб вирушити в похід по скелях.
Бебі я не говорив нічого, хоч вона так розумно поглядала на мене своїми зеленими очима, наче питала: «Ти покидаєш мене?» Я ж думав, що неодмінно повернуся сюди. Адже тут я залишав цілий склад.
Ладнаючись у путь, я прив'язав до чобіт кішки, взяв з собою гак і залізний кіл, до пояса причепив кайло і прив'язав до спини мотузяну драбину. Шубу я скинув з себе вже при вході в тунель. Чіпляючись за мотузку, яку закріпив нагорі до льодового стовпа, я обережно спустився в глибину. З тунелю добрався до штольні, що проходила через вапнякову скелю. Вздовж штольні дзюркотів білий, наче молоко, струмочок, який ніс талі води з верхньої печери. Шахтарі таку воду називають гірським молоком.
Молочнобілий струмочок невдовзі зник у боковій прірві, а штольня звідси пішла стрімко вгору. Грунт її уже не був ковзким. У бокових стінах штольні я розпізнав породу силурійської системи. На цьому місці мій термометр показував вісім градусів тепла.
Компас показував, що штольня простяглася в північно-західному напрямку, тобто в напрямку долини, яка лежала за горою Ціхі.