ЯСА

Однiєю рукою Сiрко погладжував густий, з щедрою проспанною вус, на другу накручував шабельтас недорогої, але тягнутої з доброї крицi шаблi. Сироватка пам'ятав ту. шаблю оддавен; з обвитою розплавленим на вогнi, аби прикипiв до сталi, мiдним дротом ручкою, потертими, шагреневої шкiри надiлками, скрiпленими угорi срiбним обiдком; на нiй вломився не один десяток ворожих ратищ та клювал. Пам'ятав — ох! — i крутий порух, яким отаман накручував на мiцну жилаву руку шабельтас, й по спинi, по її крутому жолобку пробiг неприємний холодок. Здавалося, там прокотилася крижана бурулька.

— Розсiдлуйте, хлопцi, коней та лаштуйте переобiдок, — наказав Сiрко козакам пiд'їзної команди, — а Мокiй покаже менi свiй бурдюг.

Козаки пiшли до коней, що переступали червоними копитами — степ понад Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокiй повiв Сiрка по лiвому схилу балки, котрий був трохи вищий за протилежний i порiс чагарником. Сироватцi кортiло запитати отамана, яким побитом вiн опинився тут, яка негода занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А отаман мовчав. Колись гарячий i навiть говiркий отаман з роками ставав замкнутим, мовчакуватим, навiть грiзним. Сироватка чомусь подумав про те з сумом. У них за спиною гомонiли козаки, чмокаючи, пили iз озерця воду конi, рипiла й брязкала збруя.

— Ну, де ж твоя куга? — запитав Сiрко, коли вони зупинилися пiд невисоким, карякуватим в'язом.

— Осьо, — вдоволено проказав Сироватка.

— Де? — подивував отаман.

— Та осьо ж. — Козак розгорнув вiття в'язовника, i перед отаманом вигулькнув гостряк землянки, викопаної в схилi порослої нехворощею балки i обкладеної дерном.

— Умiєш ховатися, — мовив, i не знати — осуд у тих словах чи схвалення. Та враз отаман круто повернувся до козака, його лiва брова грiзною хмарою шугнула вгору, очi стемнiли од гнiву. — А чи подумав ти, що мiг проспати i Сiч, i Великий Луг?

— Не спав я, батьку, — не схиляючи голови, мовив Сироватка. — Думав.

— Ось зараз вiзьму барбару та виб'ю з тебе тi думки. Про що ж ти думав, вражий сину?

В голосi отамана — роздратування. Сироватцi чомусь здалося, воно ще й вiд того, що кошовий не змiг вiдшукати його бурдюг.

— Про бога, — вiдказав.

Хитрий козак Сироватка. Сам вiдчув, що збрехав. Ну, не зовсiм, вiн i справдi споминав у думках бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знiтився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про бога. Примружився хитро — хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус.

— А не брешеш?

Сироватка праведно звiв очi д'горi.

— Вiн же чує!

Бог од того нахабства трохи не впав з неба.

Плюнув i повiв кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак ллє кулi. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспокоївся, бо то був не бог, а бiлоборода хмара, вона швидко розвiялася, хоч трохи й налякала його. I плюнув не бог, а кошовий. Прочинив дверi землянки, але тiльки заглянув, повернувся i повiльно пiшов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись — а таки кортiло — запитати отамана, чого приїхав, й не збираючись вiдставати. Вiн не вельми засмутився вовкодухiстю отамана — що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи… Хоч вiн справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осiбно, власною волею — в помiч козакам сiчової сторожi, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинськiй залозi стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного мiсяця, може повартувати i сам. Вони таки поклалися на нього, а сьогоднi сталася оця притичина… Одначе все оббулося. То й отаман пересердиться "Бiда бiду перебуде", — сказав сам собi.

Отаман зiйшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушне. Його обличчя здавалося вирубаним з темного каменя, i весь вiн був неначе тесаний з однiєї камiнної брили Сироватцi ж вiн чомусь ще видався схожим на крука, що стоїть на вершечку камiнної баби. Отаман притримав лiвицею шаблю, сiв на камiнь. А Сироватка примостився збоку, видобув потертий кисет, саморобну кленову люльку. Сподiвався, Сiрко потягнеться до його кисета, i вони закурять ладком й од димку потече розмова. Але отаман люльки не дiставав i Сироватки мовби й не помiчав.

Сидiв замислений, суворий, дивився на степ. Сухий, випалений сонцем типчак переливався, як грива мертвого коня А в тiй гривi — червонi й жовтi вогники — тюльпани. Про що думав отаман? Може, спогадував день, коли багато — багато лiт тому знайшов закоцюблого Сироватку над рiчкою Татаркою, кинув у сiдло й погнав до зимiвника. На смерть загнав коня, а козака врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! I тепер йому було шкода вороного огира? Адже то був найкращий кiнь за все його козакування. Чи, навпаки, стало жаль дозорця, шкодував на свої рiзкi слова й обмiзковував, як їх завернути назад? Бо й справдi, хто його неволив на цi чати? Нiхто. Четверте лiто конає тут, у самотинi, в зеленiй пустелi. Поруч татарських улусiв, до них — за пiвдня конем доскакати. На безкорм'ї, в спеку й холод. Влiтку ще так — сяк. А взимку, як вичахне небо, як потечуть помiж тирсою бiлi холоднi змiї, як завиють сiроманцi, а з крутих балок вийдуть вогнеокi хижi рисi… Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу Либонь, це тяжче за схиму.

Позаминулої весни вернувся козак з далекого дозору — його ледве впiзнали, такий був худий i виморений. Гойдався козак, гойдався кiнь (шкура та костi), козак тримався за кiнського хвоста й так причвалав на Сiч. Майже всi братчики вийшли з куренiв подивитися на те диво. Запакували снiги Волошку, а напровеснi почалася така каламуть, що нi пройти, нi проїхати.

Сiрко був упевнений, що Сироватка в дозiр не вернеться. А вiн повалявся мiсяць на печi, обшив новою юхтою сiдло, натовк у мiднiй ступi ворочок тютюну й за чергової оказiї знову подався у степ. То що ж тримає його на оцiй могилi? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала прiч од людської оселi ненависть? А чи привела велика любов до своєї землi, до рiдної неньки — вiтчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть не може втримати так довго людину в моторошнiй i зловiснiй самотинi. Вона безсила перед пустелею, вона прагне чужої бiди, чужої кровi, чужих слiз.

А може, нiчого того не думав отаман, просто сидiв i споглядав степ. Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цiн порi вiн був чи не найкращий. Вже не спав i ще не пробудився доконечно. Мив мала дитина в колисцi першої митi, коли тiльки розплющила очi. Водить ними, пухкає губенятами, випручує повнi рученята, посмiхається зачудовано й тихо.

Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не пiдвелися трави, ще торiшнi ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленiлiї при долинi козельцi й веронiка, а по балках — ряст, пiдвели в болотах гострi списи очерети, прорiзався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрiзь по видолинках червоно заполум'янiли тюльпани. Заплющиш очi, а перед ними так i мають багряницi, й тодi хочеться взяти шаблю та прорубати до обрiю стежку. Десь тихо, не видимi оковi, подзвонюють журавлi, чистим струменем спадає згори жайворова пiсня.

Благословенний степ! Благословенне життя!

Проклятий степ! Прокляте життя!

Вдень сонце пече немилосердно козацьке тiло, а вночi холодна вiльгiсть пронизує до кiсток. I голод — хоч шаблю гризи.

Отаман тiльки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не роззирався, а помiтив його наїдок. З казанка стримiли ноги журавля. Мабуть, варив не один день, але хiба вгризеш те м'ясо — воно мiцнiше за тятиви татарських лукiв.

Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку є нужа. Верстовими стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала обрiй. Ступу товче. В повiтрi стоїть дзвiн, здається, що десь далеко, мабуть, аж у слобiдськiй Українi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умивається не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих трав та обмазується вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, її, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган.