ЯСА

— Але ж… Нужда закон змiнює, — примружився Лаврiн.

— Змiнює… людськi закони. А владарює свiтом… Чортзна — що ним владарює. Iнодi — оце. — Грюкнув кулаком по кованiй скринi. — А найчастiше любов. З нею спiзнаєш усе. I рай, i пекло… Менi й досi пахне свiча у шлюбнiй кiмнатi. I пахне сад… I дитячi голiвоньки. Вимитi купай — зiллям дитячi голiвоньки… i льолi дитячi. Без цього — людина не людина.

— Та ж сiчовики…

— Хiба всi ми з добра — сiчовики. Iнший, iнший закон людського життя. Вiр менi, Лаврiне. Я спив його повну чару. Хоч… i одвик я од тепла хатнього.

Вони повкладалися голова до голови, — так стояли лави, — погасили свiчку. Горiла тiльки лампада. Спочатку кiмната провалилась у жовту пiтьму, а потiм випливла з неї — набралося свiтла з лампади. Якийсь час лежали мовчки. Джура думав про кошового, кошовий — про джуру. Гарно йому було про нього думати, гарно усвiдомлювати, що має при собi такого вдатного хлопця. В Лаврiновi мовби впiзнавав себе. Того, колишнього, не розчарованого в життi i друзях, не обпаленого громами. Цiєї науки, важкої науки розчарувань, вiн Лаврiна вчити не буде. Бо ж розумiє: без вiри, без довiри — немає молодостi, немає звитяги, немає життя. Нехай краще вiн помиляється, але душа його буде ясна. Нехай вiрить у людей, вiрить у те… в що вiн сам уже не може повiрити.

А Лаврiн, мовби у злагодi з тими думками, мовби вiдгадавши їх, проникнувши у них, запитав:

— На чому, батьку, все‑таки стоїть свiт: на справедливостi чи на несправедливостi?

— Стоїть вiн на несправедливостi, — одказав Сiрко. — А вiрити треба в справедливiсть.

— Ви вiрили?

— Вiрив. Бував обдурений, але i вельми втiшений. Без вiри… немає нiчого. А найперше — немає душi. Ти не вiриш, i вже вона як висушена грушка — лiсiвка. Не проклюнеться, не розiв'ється, не зацвiте. А як же без цвiту в свiтi? Свiт — вiн од цвiту, од зав'язi. А зав'язь — то правда. Тримайся її, сину.

…То були вiщi слова. Лаврiн їх потiм згадував часто. Бо життя з тої ночi закрутило його, неначе ярмаркова карусель. Килiяна зазнайомила козака зi своїм батьком, що зупинився в iншiй корчмi, займав маленьку свiтличку (в такi днi корчмар за окрему свiтличку лупить великi грошi), i не виходив з неї, i в самотинi цiдив оковиту. У Килiяниного батька Бруса Дороша погляд важкий i гострий, як дев'ятип'ядна коса. Тi очi нiби вгрузли вглиб, над ними горбилися великi, в кулак, дуги i нависли брови стрiхами вниз. З носа i з вушей стирчали жмути волосся. На той час Брус вже поярмаркував: продав шiсть назимкiв i десять волових шкур й купив чабака в'яленого сiм в'язок, три сувої полотен з глухiвських основ — у двох по сорок лiктiв та ще в одному тридцять два, а також сiм куф горiлки й куфу судацького вина.

Побачившiї дочку iз запорожцем, Брус впав у пересердя, розбив карафу з горiлкою, нi за що обiзвав Перехреста сiчовим псом, а коли той, стрiпнувши чубом, у гнiвi оддав Брусовi крутi слова назад i хотiв пiти, вхопив за руку, посадовив на лаву поруч себе."Гордий", — подумав. Це йому подобалося й не подобалося. Гордий — значить, чесний, не покривдить Килiяну. Але може пiти наперекiр йому.

Проте його дужче вабила Лаврiнова чеснота. Може, через те, що не мав того нiколи сам. Покликав корчмаря й наказав йому принести повну карафу й налив собi та Лаврiновi по штофу, а Килiяну одiслав у велику свiтлицю, в якiй зараз не було нiкого. (Вночi там люду — як горошин у торбi, зайнятi обидва поли i навiть долiвка). Вiн довго розпитував Перехреста про Сiч, про нього, а коли Лаврiн одмовив, що казати про себе сливе нiчого, бо сирота й не знає роду — племенi, чомусь прояснiв лицем i частував вельми. Вони шинкували до пiзньої ночi, й Лаврiн добре впився, а таки пам'ятав, що Дорош сватав за нього Килiяну й тiльки вимагав, аби Лаврiн iшов у прийми. А куди ще мав повести молоду дружину Перехрест?! Хiба що на Дике Поле. Й було йому весело й чогось трошки страшно. Вiн почувався перед Брусом, немов роздягненим до душi, почував свою незахищенiсть, молоду дурiсть, а од Бруса не мiг одщiпнути й скiпкiї. Був у його руках, як ота ярмаркова лялька, що її смикають за шнурочки. Але чи не вперше це чомусь не ображало. Хотiв сподобатися Брусовi й не знав як. I чубом стрiпував уже лише за звичкою, а не од погорди.

Пробудившись ранком, подумав, що Брус наплiв сп'яна кошiв, але той налив по похмiльнiй чарцi — тiльки по однiй — i сказав суворо:

— Ти не забув нашої вчорашньої домови? Я свою Килiяну за князя мiг би видати. Не хочу! Тебе сподобав. Мине петрiвка, приїзди на хутiр. Та дивись, не пробалакайся нiкому. Бо тодi не бачити тобi Килiяни довiку. А може, й бiлого свiту.

Та дивна засторога трохи збентежила Лаврiна. I трохи розгнiвило те, що Дорош бiльше не пустив Килiяну з ним на ярмарок. Зiбрався того ж дня й виїхав парою сiрих у яблуках огирiв на хутiр.

А Лаврiн вернувся на Сiч, аби перечекати петрiв i спасiв пiст. Але серце не хотiло чекати, все було немиле, осоружне. Пости видалися довгими, як сирiтська зима. Ходив понад Чортомликом, а бачив Суху Тьму й себе з Килiяною на конi. Ловив на луках бурого й розмовляв з ним, йому здавалося, що й кiнь пам'ятає дiвчину. Чекання струїло серце. Воно було солодке й гiрке воднораз. Довгий пiст не вiддалив, не розмив нiжного виду, навпаки — мовби освятив, обсипав чистим i ясним сяйвом. Часом Лаврiновi здавалося, що Дорош посмiявся над ним, а сам примусив дочку подати рушники iншому. Але ж Килiяна не подасть. Нiкому, опрiч нього. Вона так i сказала на прощання.

Тiльки… Тiльки чого з ним так повiвся Дорош Брус?

Про Килiяну й про все, що з ним сталося, не розповiв нiкому. Лише… Марковi. Але Марко — це нiби вiн сам. Надто вiдтодi, як обмiнялися мiдними хрестиками й поклялися на шаблях на вiчне побратимство. Марко напросився поїхати з ним. Нехай свариться Дорош Брус. Вiн i так сваритиметься, що не дотримав строку. Мусить же Лаврiн мати не весiллi свого боярин. а. Та й Марко, напевне, сподобається Брусовi. Одначе ного чомусь немає. Обiцяв догнати на узвозi, а вже Старi Могили, а його не видно.

Й саме тодi позаду почувся тупiт. То таки був Марко. Низько пригнувшись до шиї коня, виставивши вперед списа, летiв, мовби мав зiтнутися з ворогом.

Хоч який замрiяний був Лаврiн, а, побачивши Марка, обвiшаного в'язками бубликiв, з нахромленою на ратище паляницею, розреготався.

— Клятий корчмар, — витер Марко шапкою обличчя, — трохи не догнав. Ох i пер. Й барильце з вином я таки впустив, — удавано скрушно чи справдi скрушно (хiба Марка розбереш!) зiтхнув. Маркiв Султан губив шматки пiни. Це був високий i красивий араб з тоненькими бабками й маленькою, головою.

А сам Марко Ногаєць — маленький i круглий, як гарбуз. Крутий у плечах, мiцний статурою, вертлявий, як дзига. Нiс у нього пиптем, очi вузенькi, неначе прорiзанi рiзачкою, й веселi та хитрi, часто усмiхненi. Веселять його вид i чепурнi невеличкi вусики, i ямочка на пiдборiддi, навiть родимка на лiвiй щоцi. Вiн чимось схожий чи на татарина, чи на цигана, й не тiльки виглядом, а й вдачею. Найбiльше вiн любить мiнятися — будь що на будь що, любить вертiтися там, де торгують кiньми, де зiбрався гурт людей. Йому аби була добра бесiда, товариство до якої—небудь картярської гри, а там уже перевершити його не мiг нiхто. Так думав Лаврiн. Карти мелькали у Маркових руках, як горiхи в бiлчиних лапах, казали, що вiн трохи й махлює, але нiколи не ловився. Безжурний i штукарний, кепкував однаково з iнших i з себе, й за це йому прощалося бiльше, нiж будь — кому. Лице у нього веселе, привiтне, нiс — готовий щомитi зморщитись од веселого смiху. Тiльки в очах помiж веселих iскринок iнодi висвiчувались якiсь iншi. Та губи мали звичку не смiятися, а мовби кривитися. Але зараз i вони трiпотiли весело, й лице Марковi пашiло, а в очах — слiпий дощ або метелиця.

Вони потоваришували давно. Власне, це Марко прикипiв напочатку до Лаврiна душею. Сталося це три роки тому. Хизуючись один перед одним, вони, сiчовi пiдпарубчаки, перепливали Чортомлик бiля самих порогiв. I одного разу Марко не зборов течiї, вона знесла його, i вiн завис на рогатому холуєвi. Нижче ж стримiли зуби Собачого Каменя. Лаврiн пiдплив до нього й кинув йому мотузок, а сам ледве одвернув од тих зубцiв, промчав у шумовиннi до Скарбної. Нi Лаврiн, нi Марко не сказали тодi й потiм один одному жодного слова — то було б нижче козацької гiдностi, але та течiя знесла водне їхнi душi, їхню приязнь. Вiдтодi заприятелювали. Як i iншi парубчаки, любили вечорами поблукати вiд куреня до куреня — десь почастують чаркою, цiкавою оповiдкою-, а десь замахнуться малахаєм. Лаврiн ображався, йшов прiч, а Марко дратувався, доки за ним не гналися з тим‑таки малахаєм. Але Марко вмiв i обдурити куренян, прикинутись овечкою, пiдлеститись й несподiвано викинути фортеля, од якого в сiчовикiв очi на лоба лiзли. Те не подобалось Лаврiновi, але Марко i його облещував й трiшки брав на глуз. Потiм Лаврiн прощав те, й вони мирилися. Лаврiн смiявся з Маркових дотепiв найщирiше, вiрив у його билицi — небилицi, й. либонь, через те й Марко уподобав його собi в дружбу дужче, нiж когось iншого з сiчових молодикiв. У нього ж бо друзi — в кожному куренi, вiн умiє ввiйти в нове товариство так, що хоч би й назавжди залишався з ним. Але вмiє Марко й пустити про кого — небудь турусу, та так, що всi в те повiрять, i розповзеться та чутка по Сiчi, мов короста, налипне на небораку — не одмиєшся. Кiлька разiв на тому ловився, курiнний погрожував одлучити його од людської честi, одначе прощав за веселiсть i шпетнiсть. Так само прощав i Лаврiн.