ЯСА

Але й про те зараз не думав гетьман. I прогнав нiмця — ескулапа, який крутився перед очима: звечора в гетьмана пекло в боцi, й той хотiв зробити припарки.

Самойлович снiдав i думав — продумував наперед розмову з вдовою. Йому прислужувала одна iз челядниць — Палажка, мовчазна й похмура. їй однiй довiряв — не отруїть, — хоча й не вельми охайна i нового панського штибу не знає. На снiдання була червона риба, гречаники, смаженi в'юни, мнишки з сиру — все те запивав пивом, наливаючи його з бiлої носатки iз позолоченою ручкою. Страви смакували, не — згледiвся, як ум'яв двi сковороди млинцiв. Повiв оком на Палажку — скiльки разiв казав, щоб не пiдкладала. Гетьман повнiв, уже й на коня вибирався важко. Витер рушником короткi, густi вуса, примастив їх пивом i пiшов до малої свiтлицi. Та свiтлиця — для простих прийомiв, там дешевi сiрi шпалери на стiнах, лавки, вкритi рядняними налавочниками, дубовi ослонцi, липовий стiл без обруса, з двома каламарями, на божницi iкони в простому обкладi. Балачку вiв сам. Навiть вiйта не запросив до свiтлицi. Першим став перед ним Пархiм — низенький, схожий на цигана чоловiк у сiрiй свитi i драних чоботях. Вiн розповiв, як покликала його Хiвря, як вiн сiв на коня охляп, а Хiвря сiла на другого, прихопивши з собою вила — трiйчата, як Пархiм наздогнав у лозах Пилипа, скочив на землю, хотiв притримати Пилипо — вого коня, але Пилип ударив коня пiд боки, й кiнь вирвався, проте Пархiм устиг вхопити Пилипа за ногу, й той упав на землю й почав одбиватися, й тодi пiдоспiла Хiвря, й Пилип банiтував її, вигукував, що вона вiдьма, суча дочка, й казав iншi ущипливi слова, а Хiвря собi байодила Пилипа, а тодi Пилип плюнув у її бiк, а Хiвря вхопила каменюку, що валялася пiд ногами, й ударила Пилипа по головi. А вiн, Пархiм, тiльки тримав Пилипа за ногу, щоб той не втiк.

— I не цiлив у Пилипа каменем? — запитав гетьман. В Пархiмових очах чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очi гетьмановi й дрiбно — дрiбно хрестився.

— Не цiляв, не бив, нiякої шванки не завдавав, тiльки тримав за ногу.

— А якщо доведеться дати вивiд на животворнiм хрестi? — ледь примружив очi Самойлович.

— Дам.

Двоє осавулiв вивели Пархiма. Гетьман наказав впустити Дiгтяренчиху. До покоїв зайшла лiтня, огрядна молодиця в зеленiй керсетцi, картатiй плахтi, жовтiй намiтцi, червонолиця, iз залишками не до кiнця облетiлої вроди. Її зеленi, трикутнi очi неспокiйно бiгали, в них схлюпував страх. Одначе вона задзигорiла, заторохтiла, не давши розтулити рота гетьману.

— Вiн обiкрав мене. Забрав коня, забрав грошi…

— Кажуть, грошей при ньому не знайшли, — все ж втиснувся в її мову Самойлович.

— I сiдло, й iншу збрую; i свита, i чоботи, i шапка — все на ньому моє…

— Кажуть, вiн приїхав до тебе на конi, — з притиском мовив гетьман.

— Який там кiнь… Патика. Вiн здох ще тiєї весни. I сам вiн… Тiльки ханьки м'яв… П'яниця й нецнота.

Гетьман мовчав. Давав препоганiй бабi викричатись. Вона галасувала довго, упослiджувала вже мертвого приймака. Галасувала зi страху. Гетьман це добре бачив i, коли нарештi Дiгтяренчиха вмовкла, сказав:

— Нехай i так. Але хто має право полишати людину душi?..

— Пилип ударив Пархiма, а Пархiм його…

— Чим?

— Каменем.

Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хiврi вiдхлинула вiд обличчя кров i посинiли губи.

— I ти складеш об цiм присягу на святому хрестi? Дiгтяренчихою тiпнуло, й аж тепер сiла на ослiнець. Просто перед нею на стiнi висiли iкони, вона боялася звести на них очi. Надто ж на картину страшного суду.

Гетьман усмiхнувся в думцi: ту картину наказав повiсити саме тут.

— Складу, — прошепотiла ледь чутно.

— А якщо заприсягнеться й Пархiм?

Дiгтяренчиха зронила руки. Очi їй округлилися, губи затрусилися, i їх перекосило, повело вбiк. Хотiла щось вимовити й не могла.

— Такий гожий ранок був сьогоднi, — розмiрковував уголос гетьман. — Я ходив на луку, на сiна свої дивився. Пройшов аж до Зеленого Допливу. Даремно ти, Хiвре Дiгтяренчихо, не продала менi його. Там можна поставити добрi млини. Збираєшся покласти гребельку?

— Менi тепер… гребелька на той свiт. — По Хiвриних щоках текли сльози.

— Чого ж так, — розважливо мовив гетьман. — Не поспiшай. Може, той Пилип сам упав на камiнь? Вiн же падав з коня? Пархiм його цупив за ногу?

— Падав… — Дiгтяренчиха ще нiчого не розумiла.

— Ось так… Посидить Пархiм у секвестрi, охолоне, пригадає, як дiло було. Маємо на те час. А нинi я хочу погомонiти про луку твою, яка врiзається в мої сiножатi. Одна твоя, єдина…

Хiвринi очi засвiтилися надiєю. Зрештою збагнула, яку кладку стеле їй гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якiй можна врятуватися.

— Берiть її, ваша милiсть. I луку, i доплив…

— Нащо ж так, Хiвре, — примружив очi Самойлович. — Я не грабiжник…

— Я… вам… дарую…

— … I дармiвщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу…

* * *

Увечерi у малiй свiтлицi гетьман переглядав маєтнi справи. Перед ним стояли двi дерев'янi рiзьбленi скриньки, наповненi паперами, а збоку ще одна, мiдна, з льодяниками, а також карафка з солодким вином. Гетьман любив поласувати, хоч i приховував свою пристрасть. Одначе сьогоднi вiн посолодив душу й без льодяникiв. Ну що б, здавалося, та нiкчемна лука? Скiльки їх у нього, скласти докупи — конем не об'їдеш за день. А от стримiла йому колючкою пiд нiгтем, i сьогоднi врештi вiн ту колючку вирвав, виколупав.

Гетьман дiстав зi скриньки перев'язану зеленою стрiчкою паку паперiв, розв'язав, розiклав їх вiялом, наче карти, шукав, куди прилаштувати новеньку купчу. Першою картою, козирним тузом у тiй колодi була грамота, де чорним по бiлому написано: "Божою милiстю ми, пресвiтлий i великий державний государ, цар i великий князь Олексiй Михайлович всiя Великої, Малої i Бiлої Русi самодержець (i далi за титулом), пожалували єси у вiчне володiння за вiрну службу гетьмана Малоросiйського Iвана Самойловича мiстечком Седнiв з угiддями, урочищами, лiсами, луками, рiчками i черню, яка має чинити пану послуженство, з тим, щоб нам, великому государю, служив многiї годи з великим старанням, i стверджуємо цим царським листом в укрiплення i утвердження того, що йому дано". Гетьман поторкав руками велику жовту печатку, ще раз пробiг очима по паперах i врештi прилаштував до мiсця новеньку купчу. Тепер цi папери можна зв'язати й бiльше не розв'язувати. Вiн так i зробив — поклав їх до скриньки, замкнув її маленьким золотим ключиком i поставив до великої скринi, ошпугованої залiзом. Вкинув до рота льодяника й пiдсунув до себе другу маленьку скриньку. Тут лежали дарчi грамоти, писанi вiд його iменi. Поклав перед собою одну, мовчки перечитував, смоктав цукерку, та враз скривився й виплюнув її просто пiд ноги. Цукерка гiрчила, як i грамота."Його iмператорської величностi Вiйська Запорозького обох сторiн Днiпра гетьман Iван Самойлович."Ознаймовуємо цим нашим писанням, кому про те вiдати належить, особливо пану полковниковi їхньої царської пресвiтлої величностi нiжинському, обозному суддi, осавуловi i всьому старшому i меншому товариству: суплiковав до нас поштивий пан бунчуковий товариш Мартин Шило, просячи ласки нашої про надання села Процьки з двома греблями i всiма приналежностями в полку Нiжинському для латвiйшого дому свого виживлення, а також хутора Барсукiвки з сiножатями по рiчцi Остер вiд лiсу Припутнянського до могили Тарасихи, а також лiс Припутнянський. Тодi, давши проханню поiменованої особи мiсце i бачачи його до нас, рейментарiв, зичливiсть i давнi у вiйську заслуги, i до таких же оного заохочуючи в даний час, оддаємо йому село Процьки, а також хутiр Барсуки з сiножатями по рiчцi Остер вiд лiсу Припутнянського до могили Тарасихи, а також лiс Припутнянський з ласки нашої рейментарської. Вiдаючи про таку нашу волю, аби нiхто зi старшин, яко i'чернь, з одбирання означених сiл i урочищ поiмснованiй особi жодної найменшої перешкоди не чинив, а вiйт тамтешнiй з належними тяглими вiддавав послушенство, сим листом нашим вiруємо. Писано в Седневi, року божого 1674 iюня, 6 дня".