ЯСА

Кивнув головою Гуковi, котрий аж давився од смiху.

— Пиши.

Писар вмочив у каламар перо.

"Дано цю цидулку козаковi Саливону на те, аби його доброї слави не нарiкали, що вухо втеряв через виступок Викусин, який, п'яний, йому те вухо вiдкусив, цей папiр свiдчить на Сiчi, на полi, в станах козацьких, у слободах; i як помре, то яко шанованого товариша щоб ховано було — для увiрення кожному, хотя чому те знати, сiю нашу грамотку показувати".

По тому, як писалася грамотка, Саливон Вовчок яснiв лицем, а в кiнцi аж просльозився. Подякувавши отамановi за такий рiшинець, обидва козаки пiшли. Отаман пiдвiвся й собi. Чекав, поки писар замкне скриню i оддасть одного ключа. По тому вийшов на вулицю. В кiнцi вулички хилялися постатi скаржникiв. Здалися вони кошовому сiрими й мiзерними. Та так воно було й насправдi. Серед тисяч звитяжцiв траплялися людцi, якi прийшли на Сiч не землю рiдну захищати, а погуляти. Й отако прогайновували життя. Догулювали до старостi. Як оцi двоє. Немає в них нi роду, нi племенi, нi неньки, нi дiтей, i самi вже не потрiбнi нiкому, тiльки не бачать цього. Сiрко зiтхнув. Почував утому, немов пiсля важкої дороги. Проте втома не хилила його до спочинку, хотiлося кудись iти, оддати клопiт дереву або залiзу, розсiяти по водах. Здебiльшого сiдав у човна та їхав у плавнi. Але вони ще стояли холоднi, майже безживнi, молоде життя ще тiльки народжувалося, рвало бруньки й протинало стрiлками товщу води. Зненацька увагу кошового привернули пострiли. Вузькою вуличкою вийшов до сiчової вежi над в'їздом, перейшов мiсток через рiв, у якому текла каламутна вода. За ровом росли осокори, на одному чорнiло бусляче гнiздо. Вартовi стояли бiля поручнiв, дивилися вгору. Сiрко й собi пiдвiв голову — ледве не спала з голови шапка, притримав її рукою. Високо в небi кружляв сивокрил — раннiй гiсть iз заморських країв, одвiчний мешканець плавнiв, то пришвидшуючи лет, то майже завмирав на мiсцi, ледве — ледве ворушив крильми.

Пострiли лунали за крам — базаром, бiля кузень. Гемонський птах, вiн зовсiм їх не боявся, може, звик до них, звiкувавши бiля Сiчi, а може, оглух на старостi. Запорожцi стояли пiвколом на тирлi, де найчастiше вправлялися в ширмуваннi, по черзi заходили за присiшок, теж вкопаний для вправ, вицiляли птаха. А вiн мовби кепкував над ними, нiкуди не втiкав i навiть не пiднiмався вище. Правда, ширяв високо й так, ледве чи був досяжний для куль. Над луками, над горбами галасувало розлякане, наполохане гайвороння, воно то обсiдалося на землю, то знову Зривалося вгору; одвiку жило на осокорах та вербах понад Чортомликом, старi гiллястi дерева обкиданi їхнiми гнiздами, наче козацькими шапками, — мало бiля Сiчi поживу, але й запорожцi мали для вправ дармову рухливу цiль. Нiякого iншого птаха, опрiч хижого луня та ворон, сiчовики не чiпали Надто райським життям насолоджувались горобцi, були такi куреня ни, що зимою з дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевiв на них пашнi i його джура Лаврiн, горобцi та синицi вертiлися бiля їхнього прикомiрка. Сiрко казав, що вони скоро сiдатимуть їм на голови.

Збоку гурту, дженджуристе поставивши на колоду ногу в шагреневiм сап'янi, стояв Гук, кривив у глузливiй посмiшцi губи. Рiзнi його очi — темнiше i свiтлiше — одверто смiялися, й той їхнiй насмiх був неприємний. I нiхто не мiг стерти з тих вузьких губiв посмiшки, бо лунь i далi плавав у повiтрi, а сам пiдписар поки що не брав до рук рушницi. Й всi знали, якщо вiн її вiзьме, то влучить. Не дивина: помiж запорожцiв ходила чутка, нiби пiдписар стрiляв у хрест. Отож — чортовi в заклад душа, а йому — непомильний стрiл. Здавалося, нащо йому той стрiл? Має iншiе оружжя — перо й каламар! Гук тiшив своє самолюбство, а мав його на цiлий курiнь. I хоч продати чортовi в заклад душу справа богопротивна й страшна i нiхто iз запорожцiв наодинцi з Гуком не захотiв би поїхати в плавнi (й то зовсiм не через те, що вiн брехун i хвалько), але шану, до якої домiшувалась острашка, пiдписарю оддавали.

Сiрко посмiхався в колючого вуса. Вчив пiдписаря стрiляти сам, и добре пам'ятає, як напочатку Гук вбивав шпона, а далi в них закипiла змага, i Гук переводив на порох усi, якi вдалося дiстати, грошi. Сiрковi стало весело. Йому захотiлося, аби Гук влучив. Але в цю мить збоку гримнув ще один пострiл, i ширококрилого птаха нiби кинуло вгору, далi вiн швидко — швидко замахав крильми й полетiв геть. Видно, куля пройшла попiд самi крила, опекла луня гарячим повiтрям, перестрашила.

Лаврiн Перехрест опустив фузiю, з якої курiвся димок, вдавано байдуже розглядав насiчку на курку.

Запорожцi кепкували з невдатного стрiльця, а Сiрко та Лаврiн несамохiть зглянулись мiж собою, й кошовий зрозумiв усе. Ховаючи у вуса посмiшку, примружив око й сказав пiдступно, одначе пiдступнiсть ту вловив тiльки Перехрест:

— А ти, Лаврiне, часом не продав нечистому душi? Бо нам небавом доведеться ставити ще один курiнь — для чортячого племенi.

Козаки засмiялися, а Лаврiн ображено стрiпнув темно — русим чубом з — пiд сивої шапки, одвернувся. Такий вiн завжди: стрiпне чубом, зiб'є на потилицю шапку й мовчки одвернеться або пiде геть. У тiй своїй маленькiй погордi вiн особливо гарний: високе чоло, брови врозлiт, великi очi, а в них чистота i якась добра таїна, яку хочеться осягнути.

Й одразу в Сiркових очах погасли вогники, й вiн навiть пошкодував на свiй жарт. Згадав, що має прощатися з Лаврiном, це ж перед походом козаки вийшли випробувати зброю, одвернувся. Й трохи розгнiвався на себе: не назавжди їде Лаврiн, полiтає Козацьким Полем, пропахне полинами та димом, набере в груди звитяги — вернеться.

Вони разом пiшли обiч розгаслої дороги до брами. Отаман кинув скрадливий погляд на Лаврiна, а той дивився вбiк, на далее зарiччя, сторожовi козаки розкладали там багаття. На правобережних горбах теж манячила сторожа. Козаки їхали повiльно, так повiльно, що, здавалося, залишалися на мiсцi. Отамановi в душi ворухнулася образа, що джура без осмути полишає його, навiть не погомонiли на дорогу. Це була образа старостi, самотностi серед людей. Теплi слова, котрi лежали на серцi, прихололи, й вiн нахмарив кошлатi брови. Вiтер доносив од круч гiркий запах торiшнiх полинiв i вологої землi. Весна йшла навальне.

* * *

Небу, як i людинi, треба виплакатись. Три днi перiщив у плавнях дощ i лютував вiтер. Шипiла вода в протоках. Здавалося, то сичать велетенськi змiї, гинуть i пускають бульбашки. Дуби i вiльхи над Чортомликом скрипiли й стогнали, кришилося сухе дерево i падало на плеса, й вода од кори стемнiла. Сухi, поламанi очерети ворушилися, наче живi, вони хотiли втекти, але хвиля знову й знову валяла їх, старi, обсмиканi, наче дiдiвськi чуприни — оселедцi, мiтелки були мокрi й хилиталися жалюгiдно. Десь за Микитиним Рогом прогримiв грiм, i запорожцi хрестилися: недобра ознака — грiм на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на четвертий день — дала можливiсть послам вирушити в дорогу. З неба сiялася руда мжичка. Одразу потеплiло. Верби та вiльхи. понад Чортомликом стояли чорнi, мокрi, з них капотiла вода, великi краплi густо плюскотiли по плесу. З верб у воду падали якiсь жучки, їх хапала риба.

Бiля грецької хати зiбралося на проводи чимало запорожцiв. Прийшов за звичаєм i Сiрко. Опрiч того, удосвiта до нього прибiг посольський пахолок i сказав, що пiддячий приказу Малої Росiї Семен Щоголєв має до отамана пильну справу. Приймати когось з послiв осiбно кошовому не велiв сiчовий закон, а погомонiти перед далекою дорогою не боронно нiкому.

Годованi вiвсом, застоянi посольськi конi рвали з рук повiддя, харапудились, поривалися куснути один одного.

Дощ припустив знову, люди стали ховатися пiд дашки торгових комор та шинкiв. Сiрко вгледiв серед запорожцiв i Мiюського, хоч той ховався за спини й шапку насунув на самi очi.

Щоголєв вийшов з Грецької хати останнiм, наблизився до Сiрка. Був у козацькiй киреї, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом хати, де начебто дощ був менший. Щоголєв довго ковзав пальцями, намагаючись застебнути бiля лiвого плеча дерев'яного тиблика, але той вислизав. Врештi впiймав, загнуздав мотузяною петлею. З дощем похолоднiшало, з ротiв струменiла пара, танула пiд обнизаною краплями стрiхою.