ЯСА

— Про що дiзнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшцi листа, й вiн сам пришле по мене…

Царевич почервонiв — але вже не з гнiву. Сталося так, що вiн мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сiрко давно про все здогадався, але обоє вдавали, буцiм кошовий нiчого не знає й приймає його за царевича зi щирою вiрою. Так було iш людях, залишившись наодинцi, вони цiєї гри не продовжували, хоч i не зачiпали в розмовах Симеонового минулого. Сiрковi те було неважко — розколупати Симеона до найменшого зернятка душi, iнодi й кортiло розпитати в парубка про його минуле, про всi злигоднi, одначе не дозволяв собi того. Тодi б вони стали маленькими змовниками, мовби крадiями, вiн би споганив свiй великий замисел i споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, i не бiльше. Донинi вiн навiть не дозволяв собi подивитися в його очi значуще, промовисто — мовляв, знаю, хто ти є, те знання тримали обоє в найглибшiй глибинi i не випускали нагору. Тепер Симеон порушував нiму умову гри, але Сiрко тiльки рукою махнув:

— Вже прислав. З путами. А листа царевi напиши, ми одiшлемо його не з московськими, а з нашими послами.

Царевич ще якийсь час кипiв панiчне, шаленiв, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманiв спокiй, як веснянi хвилi об морений корч. Врештi безсило опустився на фотель i тiльки сопiв та шкиргав зубами. I блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звiрик. Зненацька Сiрковi стислося з жалю серце, й вiн подумав, що нiчого доброго попереду в цього хлопця немає. Сам завдає себе у неволю свого замiру, своєї хворобливої думки, й нiчого зрештою з того не вийде, нiчого для себе не здобуде, чимало ж бо отаких самозваних царiв та царкiв уже скiнчили своє життя на пласi. Й що його пiдбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча вiра, власнi хворобливi марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрiя — щасливим не будеш. Звiв на царевича — бранця очi й сказав:

— А може, тiкай звiдси, Симеоне. Посли поїдуть — i втiкай. Кудись на лимани або на правий берег.

Симеон зблiд чи то од гнiву, чи то од страху.

— Хочеш позбутися мене, отамане!

— Шкодую тебе.

— Не шкодуй, менi бог показав мою путь.

— Все одно подумай. Помолися. Порадься з ним i з собою також.

— Я вже радився, — i зблиснув очима.

— Ну, тодi… — Сiрко пiдвiвся. — Поводься хоч, як належить царевичу.

Вiн розумiв, що Симеон втомився вiд довгого ждання, невизначеностi, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотiв. Нащо вселяти зайву надiю, коли сам не знає, чим усе скiнчиться.

Покликав козакiв i вийшов з келiї. В обличчя дихнуло свiжiстю. I все — ясний день, бiлi хмари, що насували зi сходу, поодинокi холоднi снiжинки нiби висвiтлили щось у душi, оддiлили од чогось в'язкого та клейкого чисту i правдиву думку. Нiколи ранiше не крутiйствував, не ходив кривими вуличками, либонь, уперше пiрнув у колючi нетрi дипломатiй та пiдмов, якими оступали його все життя. Коли б то цi дипломатiї принесли користь.

I враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й вiн застогнав крiзь нерозтуленi губи. Таке з ним бувало. Напливе часом й чорнiє день, — та мисль накликала бiль, а може, навпаки, може, вони в парi, як воли в одному ярмi, бо iнколи таке траплялося i серед ночi. I так йому стало тужно, аж не хотiлося жити. Трохи постояв — одпустило. А думки вже плинули старим рiчищем.

Не принесуть йому користi дипломатiї. Не визнають Симеона нi Дорошенко, нi Ханенко, нi Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на помiч i донцi. Але й вiдступати нiкуди. Треба взяти оцим прибiглецем Симеоном, що тiльки можна. Принаймнi примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послiв. Вислухали з увагою.

Десь далеко, не досяжнi оковi, закричали дикi гуси, що летiли з‑за моря на рiдну Україну. Зима огризалась вiдзимками: всi долини та луки залито водою, на вербах i лозах котики, як довгi заморськi сережки, та раптом з неба завихрять бiлi снiжинки — окидь, й весна та зима щепляться в мовчазнiй борнi. Студеною i ворожою стане вода, рiчки покотять свинцевi води через притопленi очерети та верболози, посмутнiє на душi од самого погляду на них. Але то тiльки на час, пригрiє сонце — вода заблищить степлiло, весело затiнькають синицi, радiсно забулькочуть ручаї, змиваючи в рiки спомини о зимi.

На рiчках i в зарiччях галасувала качва.

Весна. Вона зiгрiла щось у його душi, з нею починалася якась нова п'ядь його життя, вже, звичайно, не найкраща, а все‑таки наповнена доброю тривогою i надiєю.

Верба випустила довгi сережки, зронила їх аж на сiрий камiнь.

То камiнь на могилi колишнього кошового Зуба. В маленькому палiсадничку бiля церкви ще кiлька таких каменiв — на могилах двох iєромонахiв та значних козакiв. Мабуть, небавом спочине тут i вiн, нинiшнiй кошовий Сiчi. Що ж, товариство не кепське i мiсце гарне: чутиме, як гомонять на радi козаки, як стрiляють на водохреща з гармат, не пропустить i того дня, коли здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може, однесуть його на гору, на старе запорозьке кладовище. Мiсця там теж вистачає. Але спочине ще не скоро. Ще гаряче шугає в жилах кров i в серцi достатньо жару. I сили, i переконаностi, i впертостi також.

Раптом почув клекiт, пiдвiв голову й побачив на гребенi куреня бусла. Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало воно на мить тремке i беззахисне, нiжне, чуле, i покотилися по ньому вербовi котики, й протекли крiзь нього несмiливi струмки, i попливла в нього весна."Той чи не той?" Той самий, для якого мостили вони з Лаврiном колесо, чи якийсь iнший? Хотiлося, щоб був той самий, бо ж вiн i народився i вирiс на Запорожжi, отож був їхнiм родаком."Весна", — ще раз вiдмiтив думкою, але вже трохи iнакше. Весна — це розкiш для душi, це час найбiльших клопотiв i найбiльших сподiвань.

На сiчових вулицях — роскаль. Сiрко пробирався вузькою стежкою попiд куренями. Бiля Кислякiбського куреня його погукали згори — запорожцi перекривали курiнь, двоє лежало на гребенi, ще кiлькоро — трохи нижче, очерет подавали по драбинi з того боку. Побажав козакам бога в помiч i сказав, щоб не лiнувалися, бо протiкатиме знов.

На голiй гiлцi темної олешини сидiв шпак i спiвав, вiн нiкого не боявся, заливався на все горло. Спiвав вiн по — синичому, птаха це така, що по — своєму спiвати не вмiє, а тiльки по — чужому, всi ж думають, що вiн їх передразнює.

На вигiнцi бiля Медведiвського куреня отаман побачив Мiюського, а з ним ще чотирьох донцiв. Стояли бiля колодязя, вдавали, що п'ють воду. Вони були немов настороженi птахи. Махни рукою — зiрвуться й полетять. Либонь, насправдi були готовi до лету, п'ятеро прийшли сюди, а троє чекають з кiньми бiля Кошеiванцiвської могили.

Мiюський пiшов навстрiч кошовому, заступив йому шлях. Стежка в цьому мiсцi була вузька, кралася понад тином; козаки, щоб не бабрати в калюжi чоботи, хапалися руками за кiлля запрути, обшмульгали його долонями до блиску. Сiрко не мiг обминути Мiюського, не ступивши в багнюку. Не звик до такої поведенцii, в грудях йому ворухнулась досада. Але вона одразу ж розтала, подумав:

"Мiюський набридає не аби так, важить животом своїм i козакiв". Кругле, з великим лобом лице Мiюського за цi днi осунулося й потемнiло, нiби аж вкрилося лишаями. Ранiше вiн голився чисто, залишав тiльки невелику, клинцем, борiдку та чепурнi вуса, а тепер лице нерiвне, кущами, заросло щетиною. В чистих, гарячих очах горiли колючi вогники — запитання. Вiн не мiг погасити їх, приховати покорою, хоч i знав, що тут не має жодної сили, що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер знову був свавiльним розбiйним отаманцем з Мiюсу, який колись причарував вiдчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона — сина варшавського мiщанина, пiдданця Дмитра Вишневецького."Скажи, кошовий, — хапав Сiрка поглядом за груди, — чим це скiнчиться для нас? Ми довiрилися тобi. Ми такi ж козаки, як i ти…"