ЯСА

З тими думками Сiрко вийшов на сiчовий майдан, посеред якого стояли стовп для квестiй i гармата. Сонце перехопилося через палiсад, облило свiтлом дерев'яну, криту гонтом церкву з дзвiницею, з чорних бiйниць якої виглядали гармати, широкий майдан, куренi, з котрих чимчикували до утренi припiзнiлi запорожцi. Здебiльшого йшли досугi дiди; молодi ж козаки на поповi докори казали, що боговi бiльше в помiч їхнi шаблi, анiж молитви.

Бiля дверей церкви двома рядами стояли сiчовi старцi. Майже всiх Сiрко знав на ймення, а кого й не знав, одним позирком читав карби, що їх дiстали вони на ратному полi. Слiд ятагана, бойового бича — цьому ось стрiла випила око i в другому потьмарився зiр. Отаман не прискорював кроку, не намагався прошмигнути цей стрiй нiмих карбiв далеких битв, злигоднiв, адже, може, завтра й сам стоятиме отут. Iшов повiльно, дивився старцям в очi, й вони дивилися на нього, нiчого не просили й нiчим не докоряли.

Сказати правду, якщо Сiрко й почував десь невпевненiсть, то посеред цього лаштунку. Вiн не мiг їм нiчого дати, а отож i всi слова були б облудливi. Вiн не мiг завернути назад колишнiх битв й не мiг одвернути тих, якi насувалися. Може, отi прийдешнi битви й були йому якимось виправданням перед увiччями, що їх оцi люди дiстали в сiчах минулих. Вiн, отаман, теж обкрутився в них. Воднораз страшнi карби нiби впевняли його в рiшеннi, яке уклав сьогоднi, наказували не вiдступати й на цяту. Iнакше — бо сiчовики прийняли їх марно.

Вже не хотiлося йти до церкви. Одначе, подумав, Всевишнiй знає замiри, не гоже мiняти їх на порозi божого дому. То тiльки Сироватка може казати омильно просто в святу бороду. Став не в своєму бокунi — одгородженому бiля клiросу для кошового мiсцi, а мiж козакiв посеред церкви. Службу правив iєромонах, йому допомагав голосовий пiп. Молитва не лягала отамановi на серце. Не почував у душi благостi, не почував покори. I все його дратувало. Не любив нинiшнього iєромонаха — той недишкретно просто в церквi лаяв дякiв i пiвчих i накурював ладаном, що аж запорожцi мовби стояли не на землi, а плавали в хмарах, брав велике церковне й зовсiм не хотiв займатися школою, поклавши всi справи на уставщикiв. Сiрко велiв написати, щоб з Самарського монастиря прислали iншого, старшого, попа, й листа того вже повезено. Та ще дяк потягнув стихар не на той глас, та ще раптом погасла перед Сiрком свiчка. Ледве достояв утреню. Вже виходячи з церкви, з пронизливою яснiстю раптом подумав, що бог не завжди вибирає собi в служiння найдостойнiших. Ця думка була трохи лячна, але вiн не проганяв її.

Снiдав отаман у своєму Шкуринському куренi. Хоч кликали i тимошiвцi, й iрклiївцi, тимошiвська чата настрiляла сайгакiв i ще з досвiтку бiлувала їх за курiнною скарбницею.

Шкуринський курiнь — новий, ще не закублений горобцями, яких на Сiчi гибiль i якi й пострiлiв не бояться, — не з лiси, а з плах, на сволоцi ще не затерлись карби майстрiв: "Благословiнням Отця, дозволом Сина i помiччю Святого Духа збудовано цей курiнь року божого 1671". Стiни в куренi дерев'янi, вимитi, стеля — побiлена, прикрашена голубою мережкою по краях. Цiєї весни його пересвятили, не велося в ньому козакам: за минулу осiнь i зиму — п'ять разiв стрiляла гармата, яка стоїть посеред майдану, три козачi душi просто з куреня забрав бог.

Сволок — мережаний, одвiрки рiзьбленi. Не покутi, в кутку, божниця — образи на двох довгих полицях, помiж ними кiлька дорогих, мальованих на кипарисi та жерстi грецькими та київськими майстрами. Перед образами — непогасна лампада. Пахло ладаном, свiжим хлiбом, супокiй i затишок огортали того, хто переступав порiг. Почуття затишку не руйнувала навiть густо розвiшана на стiнах зброя. В куренi стояло гудiння, неначе у вулику. Роздягалися, ходили, чепурилися, пили воду, снували з кутка в куток, i однак у цьому снуваннi й гудiннi був певний лад, як у тiй же дуплянцi, здавалося б, лад у безладдi, та iнакше й бути не могло, iнакше б така кiлькiсть людей неминуче створила тисняву й хаос. А тут кожен робив тiльки найнеобхiднiше, сiдали у певному мiсцi, не заступали нi дверей, нi вiкон, тут iснували непомiтнi для стороннього ока особлива сув'язь, особливий стрiй, заснований на повазi до найстарших, до порубаних та покалiчених, а також до курiнного отамана.

Бiля причiлкового вiкна пощипував струни бандури молоденький, неначе котиком вилизаний козачок — зализана наперед, на самi очi, чуприна, вуса — п'явочки, сливе дiвочi брiвки:

Пливе човен, води повен, — коли б не схитнувся,

Пiшов козак в Запорожжя — коли б не вернувся.

А на рiчцi та на кладцi дiвка плаття прала,

Вона тому козаковi три дорiженьки вказала.

Козак нiкого не помiчав, думав щось своє, в своє життя дивився, й курiнний двiчi кахикнув, а тодi повiв бровою — козак повiсив бандуру на стiну. Справного курiнного обрало собi товариство. Вiн сидiв на покутi, сивобровий, сивовусий, охайний, схожий на пасiчника. Тiльки на облисiлiй головi волосся не вистачало на оселедця, накручував його з — понад вуха. Чисто виголена голова блищала, як мiдна таця. По праву руку курiнного сидiли суддя, писар та осавул, високий таранькуватий кухар їв з одних ваганiв iз отаманом, стоячи. Снiдали щербою та коржами — загребами, одначе варив щербу кухар не так, якi iншi: риб'яча юшка крута, а борошна тiль — тiль.

У куренi панувала шаноблива мовчанка. Тiльки зрiдка обiзветься хтось стиха до сусiди або попросить щось подати.

У шибку вiкна бився й басовито гудiв джмiль: видно, щойно пробудився, очманiв од повiтря, пахощiв вербових сережок i залетiв сюди. Запорожцi осмiхалися.

Сiрко, як те й належало, сидiв серед козакiв. За козацьким законом має кошовий (як i вся iнша старшина) обiдати в тому куренi, в якому ходив, доки його не обрали на отамана, й сидiти таки на тому самому мiсцi, де сидiв ранiше. Дозволялося ходити в гостi в iнший курiнь раз на тиждень, а також на свята. Мешкати кошовому теж дозволялося тiльки в своєму куренi — для Сiрка зробили виняток за його заслуги перед товариством i з великої довiри. Козаки поглядали на Сiрка шанобливо, але в жодних очах не було запобiгання та улесливостi. Улесливiсть на Сiчi мала цiну вельми низьку. Бiля Сiрка примостився ченець — заброда з далекого волинського монастиря, догiдливими, сливово теплими очима поглядав на отамана. Сьогоднi ченець таки не дав хука, як першого дня. Аби по обiдi хто кинув на тацю за нього плату, нашилив оком козака й присiв бiля нього. На козаковi черкеска з галуном, боброва шапка, шовковий пояс, за яким пара шкоцьких, з ольстри, пiстолiв, на перев'язi шита золотом по оксамиту лядунка, а того й не гадки, що в кишенях у козака ляський вiтер доганяє донського. Довелося ченцевi з любовi до ближнього кинути башлик за обох. Ту притичину згадували за снiданком, намагалися увести ченця в оману й сьогоднi. Сiрко й собi вклюнувся у гру, аж на мент забув, яка вiдчайна гра чекала попереду. Але ченець тiльки посмiхався багатозначно в руду бороду — мовляв, знаю, який бiдака сидить бiля мене, i молотив ложкою, аж трiщало за вухами. Впали на тацю два грошi — Сiрко кинув за себе й за ченця, брязкiт металу вмить змiв з душi сонячну лагiднiсть. Метал — завше тривога. Козаки дякували отамановi та кухаревi за хлiб — сiль, йшли надвiр палити люльки. Сiрко дiстав i свою муругу од диму зiнькiвку. Якийсь час стояв на широкiм млиновому каменi, що лежав бiля порога. Камiнь врiс у землю, зверху його вже добряче злизали козацькi, здебiльшого кованi, чоботи. Великий попелястий кiт вигнув бiля нiг отамана спину й шипiв на пiвня, що заглядав через порiг цiкавим оком.

Отаман смалив люльку, слухав звичайнi, буденнi згуки життя. Сусiднi куренi вже поснiдали, кухарчуки скрипiли колодязними журавлями, мили казани, видзвонювали у них, мов у тулумбаси. Од крам — базару їм окселентували iншi дзвони, важкi, трудовi, то стали до працi ковалi, їх на Сiчi без одного сто, як ударять гуртом, гук котиться до Базавлука. Вiд Чортомлика в бiк Скарбної летiли чотири качки — три великi, крижнi, i одна чирка, летiли, неначе чотири стрiли, пущенi знизу вгору. Отже, прилетiли качки. А може, вони й не вiдлiтали, зима стояла сирiтська, й не тiльки в берегах, а на кiлька верст нижче вода на Днiпрi не замерзала.