Страница 41 из 103
З окремих фраз, що долітали в камеру, можна було зрозуміти, що старого Рябчука обвинувачували в тому, нібито він передав якісь відомості своїм родичам полякам. Двічі його запитували про хутір Рутки… Старий плакав, клявся, що він нічого не знає. Почулися дивні ритмічні звуки, наче там крутили колесо січкарні чи якоїсь іншої машини. Рябчук закричав, наче його пекли розпеченим залізом. Потім знову били Прохорова. Він стогнав, матюкався, лаяв і кляв своїх мучителів, як тільки міг. Потім били Рябчука.
Нарешті стогони й крики замовкли. По коридору проволокли спершу одного, а потім другого. З подвір’я від’їхала підвода. За кілька хвилин десь віддалік пролунало два постріли. Підвода повернулася. Жінка в кутку заплакала. Цього разу їй ніхто не докоряв і не заспокоював, усі прислухались до кроків за дверима.
Двері відчинилися. Ліхтар, ті ж постаті і той же нудний, безбарвний голос;
— Баб’як, Софія Мартинюк. Прошу…
Баб’як, худий, хворобливий на вигляд хлопець років дев’ятнадцяти, слухняно підвівся, пішов до дверей, а жінка закричала, забилася в істериці. Здоровило з кулеметними стрічками на грудях передав ліхтар слідчому й, ухопивши жінку, що опиралася, за волосся, потяг її з камери. Юрко помітив, що одне око на довгому кінському обличчі бандерівця було каламутно-біле й не виражало нічого — страшне, невидюще, байдуже до всього око.
Все почалося спочатку: нерозбірливе бурмотіння слідчого, погрози Місяця, глухі звуки ударів, дзижчання якоїсь машини, благання, крики, стогони, прокльони. Юрко вже не прислухався, сидів, зціпивши зуби й заплющивши очі. До нього присунувся сусід, зашепотів палко в щоку:
— Синку, не виказуй інших. Залишаться живими — помстяться. А нам так і так смерть.
Сусіда повели в наступній парі. Він, виявилося, казав правду: допити закінчувалися тим, що непритомних заарештованих витягали на подвір’я, вивозили на підводі й розстрілювали десь неподалік. Юрко зрозумів: розстрілюють на березі річки й трупи кидають у воду. В чому ж винні були ці люди? Одного обвинувачували в тому, наче він перебував у комуністичній організації, другого — в більшовицькій агітації, третій нешанобливо відгукнувся про ОУН. Жінка нібито комусь говорила, що радянські війська наступають і незабаром прийдуть сюди, в Західну Україну. Кара одна — смерть.
Здавалося, цій страшній ночі не буде кінця. Юркові пекло в грудях. За себе він не боявся: знав, що не помре цієї ночі. Але людей виводили. Парами… І от він залишився сам.
Здається, він упав у забуття, бо коли розплющив очі, в щілини дощок пробивалося сіре тьмяне світло, й можна було розпізнати в півтемряві стіни кімнати, двері. В будинку було тихо. Хтось пройшов коридором, хряпнув дверима, гукнув: «Хлопці, де сіль? Куди сіль поділи?» Йому відповіли: «Що в тебе, очей немає? У великому кошику». В ніздрях Юркові залоскотав запах смаженої цибулі, і його мало не вирвало від цього запаху. Кистей рук він не чув, у роті пересохло. Яку дурницю він зробив. Не треба було приходити в Підгайчики. В крайньому разі, треба було прихопити рушницю.
Коридором пройшло кілька чоловік. Вони жартували, сміялися. Задзвенів металевий посуд. Хтось підійшов до дверей, обернув ключ.
— Живий? Виходь!
У коридорі було видніше, і Юрко помітив, що бандерівець, який стояв біля дверей, весело посміхається. Здається, це був той конвоїр, якого вдалося скинути з мосту в воду.
Конвоїр провів Юрка у велику кімнату. Тут було чоловік з вісім. Здоровило з більмом на оці, без куртки, в самій спідній сорочці з закоченими вище ліктів рукавами, стояв біля розчиненого вікна й, тримаючи в одній руці дзеркальце, акуратно зачісував назад мокре волосся. Двоє в кутку складали в мішок поношений одяг і взуття, зняте, як здогадався Юрко, з убитих. Кухар у брудній білій куртці розставляв на столі миски з смаженим м’ясом, огірками й накраяним великими скибками хлібом. Кілька чоловік стояло посеред кімнати, очевидно, чекаючи команди сідати з. стіл. Місяць зазирав через плече слідчого в зошит, у якому той робив якісь помітки. Усі вони при появі Юрка з полохливою і в той же час насмішкуватою цікавістю видивились на нього.
— Ну що, Юрку, наклав у штани? — наближаючись, запитав Місяць і засміявся, озираючись на своїх підручних. Ті теж засміялись, за винятком слідчого Білого, який продовжував розглядати записи в зошиті. Юрко окинув поглядом коменданта районної ес-бе. На своє здивування, він побачив, що цей високий хлопець був усього лише на три-чотири роки старший від нього. На Місяці був новенький, з голочки, френч з коричневого угорського сукна, такого ж кольору галіфе, модні чоботи з твердими блискучими халявами, й він мав вигляд, вірніше, намагався вдавати відчайдушно хоробру людину, таку сильну особу. Проте Юрко вже навчився розбиратися в людях, особливо в тих, хто був не набагато старшим від нього. Він безпомилково впізнав у коменданті районної ес-бе звичайного задаваку, одного з тих переростків-лобурів, які через тупість свою або лінощі просиджували в одному класі по два-три роки. Звичайно це були розбещені батьками куркульські, попівські й учительські синки. Такі бовдури були грозою для слабосилих учнів, але вони лякливо підгинали хвоста, коли їм доводилося зійтися на рівних. Якби Юрко зустрівся з Місяцем один на один, він дав би цьому довготелесому джигунові такого жару, що той кинувся б навтьоки не озираючись.
Місяць щось зрозумів чи, можливо, вирішив, що брат Ясного обурений грубою поведінкою бандерівців з ним. Як би там не було, він не витримав Юркового погляду, відвів очі вбік і поквапно наказав:
— Розв’яжіть йому руки.
Мотузка не могли розв’язати, розрізали ножем. Юрко зиркнув на розпухлі, посинілі кисті, сердито завів руки за спину, почав розтирати занімілі пальці об одежу.
Місяць похитав головою, сказав, мовби виправдуючись:
— Не треба було втікати… Сідай до столу. Будеш з нами снідати.
— Мені треба вмитися… — буркнув Юрко.
— Поведіть його. Візьміть моє мило.
На ганку стояв вартовий. Біля трьох підвід розпряжені коні жували сіно. Один із фурманів підвів голову, сонно подивився на заарештованого, якого супроводжувало два конвоїри, зітхнув і знову вклався спати. Юрка повели до колодязя. Він скинув з себе піджак з відірваним рукавом, сорочку й мився довго, не шкодуючи запашного мила. Наприкінці облився до пояса водою з відра. Від чужого рушника бридливо відмовився, стріпнув воду руками й витер обличчя подолом сорочки.
Коли повернулися в дім, бандерівці вже сиділи за столом, але до їжі не приступали. Юрка посадили на краю столу.
— Друже Білий… — підвівся Місяць. За ним як по команді схопились на ноги інші, нахилили голови.
Слідчий виступив з-за столу й рівним, нудним голосом почав читати «Отче наш».
Звичайно, це був лише звичний з дитинства обряд, і ті, хто повторював слова молитви, не вдумувались у їх зміст, але Юркові, хоч він і не вірив у бога, здалося, що ці люди, які щойно мучили і вбивали інших людей і збиралися їсти те, що вони награбували в своїх жертв, чинять щось нечуване своєю безсоромністю, благаючи в бога хліба насущного.
Після молитви бандерівці шумно, жадібно накинулися на їжу. Юрко був голодний і в той же час відчував огиду до їжі. Все ж він змусив себе з’їсти гусячу ніжку й випити чашку солодкої кави — боявся, що може охлянути, знесиліти. Потай він позирав на бандерівців, стараючись розгледіти й запам’ятати їх обличчя. Як не дивно, це були обличчя звичайних людей, і ніяких особливих, зловісних рис, які б свідчили про жорстокість, Юрко не знаходив. Кожен з них зокрема не міг би викликати страху в Юрковій душі, але всі разом були для нього жахливими. Найбільше йому не сподобалось обличчя Білого, слідчого — нічим не примітне, пісне, з блякло-сірими, обведеними запаленими червонуватими повіками очима за скельцями окулярів. Людини з таким обличчям нічим не здивуєш, не потішиш, не розжалобиш.
Несподівано Юрко помітив у кутку маленьку динамомашину, на кожусі якої білою масляною фарбою було виведено цифру «23». Точно така динамомашина з таким же інвентарним номером стояла в фізичному кабінеті їх школи в Братині.. Зараз до неї було прироблено стерті до блиску металеві ручки й дроти з товстими мідними наконечниками. Як потрапила динамомашина до бандерівців, для чого вони возили її з собою, цього Юрко так і не зміг розгадати.