Страница 40 из 103
Відсапавшись, конвоїри повикручували одяг, поперезувалися. Все мовчки, без жодного слова. Потім так само мовчки підняли Юрка, добряче струснули, поставили на ноги.
— Ходімо, — з тяжким зітханням сказав плечистий.
— А де мій карабін? Хлопці, хто бачив карабін?
— Шляк би тебе трафив, друже. Неплюй. Завжди в тебе… Ну, лізь у воду, шукай.
Неплюй довго бродив по струмку, сунучи ноги по дну, пірнав, чортихався, коли замість карабіна витягав корч.
— Ти що там, раків ловиш? — не витримав плечистий.
Нарешті карабін було знайдено. Юрка підштовхнули в спину до дороги.
Йшли мовчки, як і перше — плечистий попереду, двоє позаду. Юркові боліло в грудях, дихати було важко. Здавалося, в легені йому засунуто пучки патиччя від віника, й воно кололо, дряпало ніжну м’яку тканину, не даючи зробити повний вдих і видих. Тепер не побіжиш…
Одного з задніх почав розбирати сміх.
— Чого ти? — сердито запитав плечистий.
— Нічого… Ой! Як згадаю… Хо-хо-ха! По-покупа… ха! Покупалися добре. Ха-ха-ха! — насилу вимовив конвоїр.
Приклад виявився заразливим. Інші конвоїри теж почали душитися від сміху — видно, вже надто комічною уявилась їм зараз неприємна історія з вимушеним купанням.
— Як він мене… Я отямитися не встиг — бовть у воду.
— Мене за палець, холера, вкусив.
— Що палець! У мене два зуби хитаються.
— Швидкий… За таким дивись та й дивись.
Вони сміялися і розмовляли без злості, наче Юрко був їх товаришем, що, п’яний, почав був бешкетувати й завдав багато клопоту і неприємностей. «Ці нічого не знають. Їм наказано захопити й доставити, — зробив висновок Юрко. Духом не занепадати. Може, ще зможу викрутитись. Як запитають, чому хотів утекти, скажу, що прийняв хлопців за поліцаїв, злякався, думав, що хочуть відправити на роботу до Німеччини».
Біля лісу зупинилися на відпочинок. Один конвоїр відлучився й повернувся з підводою. Юрка поклали на сіно позаду візника, а самі посідали поряд. Довго їхали тряскою лісовою дорогою. Конвоїри мовчали. Тільки зрідка той, що сидів біля візника, кидав «Направо!», «Сюди звертай!» Куди везуть, Юрко впізнати не міг, хоч навколишні ліси знав добре, не раз ходив сюди по гриби і ягоди. Потім вони зупинилися, візника відпустили й пішли пішки.
Юркові ще на возі полегшало. Боліти в грудях майже перестало, й він міг робити повний вдих і видих. Гірше було з руками. Всі спроби послабити вузол виявилися марними. Тонкий мотузок підсох, в’ївся в тіло. Хлопець ладен був зірвати його разом із шкірою, але кисті рук у нього були широкі —не зірвеш. І хоч думка про втечу не залишала Юрка, він не хотів ризикувати безглуздо — в темному лісі із зв’язаними позаду руками далеко не втечеш.
Нарешті вийшли з лісу й опинились на якійсь тихій вимерлій садибі з напівзруйнованим двоповерховим будинком. Це була садиба дрібного польського поміщика-садовода, перетворена радянськими властями в дослідну сільськогосподарську станцію. Тут був великий розсадник плодових дерев, і Юрко двічі приходив сюди з Братина разом з учнями на екскурсію. Неподалік від садиби протікала невеличка тиха, але дуже глибока річка Безодня. Юрко в ній купався, пірнав і ледве діставав дна. Ось куди його привели…
Юрка посадили на східцях ганку. З будинку вийшов якийсь старий, згорблений дід у накинутому на плечі кожушку. Кашляючи, крекчучи, він закурив з конвоїрами й, не питаючи їх ні про що і навіть не намагаючись розгледіти, кого, вони привели, пішов. Видно, тут не було прийнято задавати зайві питання. Конвоїри ходили туди й сюди побіля ганку, здригаючись від нічної свіжості, голосно позіхаючи. Вони когось чекали. Юрко відчував, як німіють кисті рук, і щоб кров не застоювалася, безперервно ворушив пальцями. Що правда, то правда, хлопці з ес-бе вміли в’язати людей. Цю науку вони засвоїли добре.
Раптом до чуйного Юркового вуха долетіло голосне курликання колісних втулок, тупіт кінських ніг. Конвоїри пожвавилися.
— Ідуть!
— Хвалити бога!
До будинку одна за одною під’їхало чотири підводи, на яких густо сиділи люди. Відразу ж на землю стрибнуло кілька чоловік з карабінами. Високий, схожий на офіцера, скомандував:
— У камеру, по одному. Головня! Станеш на пост.
Озброєні почали стягати на землю тих, хто сидів і лежав на підводах. Біля Юрка залишився один конвоїр, два інших почали допомагати товаришам. В будинок спершу провели сімох заарештованих із зв’язаними за спиною руками, а потім ще трьох. Серед цих трьох була жінка в білій хустинці.
Потім у будинок внесли щось невелике, кругле, важке, наповнені чимось відра, кошики, кілька гусей і порося, що хрюкало в мішку.
Високий і ще якийсь у куртці підійшли до ганку.
— Ага! Привели… Він?
Яскраве світло електричного ліхтарика, вдаривши в обличчя, засліпило Юрка.
— Що це з ним? Опирався?
— Таке витворяв, друже Місяцю… Ледве зв’язали.
— Ти бач… — якось здивовано, з жалем промовив Місяць і погасив ліхтарик. — Ну, гаразд… Його теж у камеру.
Конвоїр, притримуючи Юрка за лікоть, повів його темним коридором, відчинив якісь двері. Мимо пройшло двоє чи троє. Юрко почув голос Місяця.
— Зараз же послати. Підводою. І давайте, друже Білий, починати з цими, щоб довго не морочитися. До ранку треба закінчити операцію.
В кімнаті, куди помістили заарештованих, було темно. Юрко не встиг зробити й двох кроків, як спіткнувся об щось м’яке, пружне. Хтось лежав чи сидів на підлозі. Обережно ступаючи, вишукуючи ногою вільне місце, хлопець пройшовся через усю кімнату до стіни, де, за його розрахунками, повинно було бути вікно. Вікно він знайшов, але чоло його притулилось не до скла, а до чогось шорсткого. Дошка. Вікно було наглухо забито товстими дошками.
— Е-е, вже пробували. Не вийде… — почувся поруч чийсь тихий сумний голос.
Рипнули двері, світло гасового ліхтаря освітило кімнату, постаті людей, що стояли прихилившись до стін, сиділи на підлозі. На порозі стояло двоє: здоровань з перехрещеними на грудях кулеметними стрічками тримав ліхтар, другий — худорлявий, в окулярах на блідому, невиразному обличчі. Цей в окулярах, примхливо скрививши губи, зазирнув у зошит і промовив нудним, безбарвним голосом:
— Прохоров, Степан Рябчук — на допит.
Молодий, добре збудований чоловік у светрі, що стояв біля стіни, підвів голову, обвів сумними, каламутними очима тих, хто залишався, й, зсутулившись, але твердо, по-військовому ставлячи ногу, пішов до дверей. Слідом за ним, крекчучи й стогнучи, підвівся з підлоги неповороткий вусатий старий, типовий сільський вуйко середнього достатку.
Двері зачинилися, в кімнаті знову стало темно. Заарештовані затамувавши подих прислухалися до кожного звуку. Спершу не можна було зрозуміти нічого. Голос слідчого був млявий, монотонний, він бубонів щось, наче дячок, читаючи псалтир. Потім хтось рішуче промовив: «Ні!» І знову: «Ні, ні! Це неправда». Тут пролунав нетерплячий, роздратований голос Місяця: «Прохоров, востаннє… Нам відомо… Назви імена тих, кого ти залучав до озброєної більшовицької банди». «Неправда! — закричав Прохоров. — Я нікого не залучав, ні з ким… У мене жінка українка, дитина. Я не міг…» — «Брешеш, чортів москалю! Все розкажеш. Клешня, починай!»
Голоси замовкли. Кілька секунд нічого не було чути, й раптом відчайдушний, тонкий, нелюдський зойк різонув слух. Жінка, що сиділа в кутку, закричала від жаху.
— Тихо, Софіє! — Цитькнув на неї хтось із заарештованих. — То ж не… То вони порося колють.
Так, це на подвір’ї вищало порося. Затихло. Юрко зітхнув з полегшенням і тут же відчув, як холодна крапля поту скотилася з виска на щоку. Тіло його обм’якло, він сів на підлогу. На подвір’ї поралися з поросям. Щілини між дошками, якими було забито вікно, порожевіли, запахло смаленою щетиною. І тут до Юркового слуху долетіли звуки тупих, розмірених ударів, наче в глибині будинку хтось вибивав пилюку з одягу. І хоч не було чути ні стогонів, ні крику, Юрко здогадався, що це б’ють людину.
Не розуміючи, навіщо він це робить, Юрко почав рахувати удари, мимоволі смикаючись щоразу всім тілом, наче били не Прохорова, а його. Двадцять п’ять… «Кажи, собако!» Прохоров мовчав. «Хай цей віддихається, подумає. Давайте Рябчука. Вуйку, раджу казати правду, якщо не хочете висіти на патику».