Страница 35 из 103
Томас Хауссер блаженствував. Такі години були для нього відпочинком — марки захоплювали, і він міг не думати про політику, війну, долю третього рейху і навіть власну долю. Думки про це все були просто-таки нестерпними. Невисокий, головатий, схожий на кретина, радник з юнацьких років страждав від усвідомлення своєї фізичної неповноцінності, але був надто високої думки про себе. Він вважав себе людиною, здатною в багатьох випадках передбачати хід історії. Політика у всіх її проявах здавалася йому шаховою грою, і навіть карта світу, розграфлена паралелями й меридіанами, сприймалася як величезна шахова дошка з народами й арміями замість звичайних фігур, дошка, на якій одночасно і безперервно розігрувалося кілька складних партій, що змінювали одна одну, але були взаємно зв’язані. Партії Гітлера надходив кінець. Фюрер програвав, і вже ніщо не могло врятувати Німеччину від розгрому. Тепер це було ясно кожній тверезомислячій людині. Єдине, чого можна було добитися за допомогою хитромудрих ходів і величезних жертв, це якомога далі відтягти закінчення партії. Пошуками таких вдалих ходів і займався експерт у східних питаннях.
Жертви, загибель сотень, мільйонів людей, страждання, злигодні і навіть недалекий розгром німецької армії — все це не так уже хвилювало холодного Томаса Хауссера. Він зараховував себе до тих, хто стоїть по той бік добра і зла, й намагався мислити лише історичними категоріями — в історії людства чого тільки не було… Значно більше його мучило інше — усвідомлення, що він обманувся в Гітлері, прийнявши його за божественного вождя німецького народу. Тепер-то він знав справжню ціну людині з косою чолкою на лобі й божевільними олов’яними очима — несамовитий маніяк, одержимий манією величності. Прийняти юродивого за геніального вождя й політика, вважати його марення за пророцтво, радіти і схилятися перед ним разом з тупоголовими ковбасниками — оцього Хауссер не міг собі пробачити. Так, він багато чого зрозумів раніше від інших, і все ж просвітлення прийшло пізно, коли вже не можна було вийти з гри.
Марки, рятівні марки, тільки вони заспокоювали Хауссера, переселяли його в спокійний, затишний світ колекціонера.
У двері постукали — два неголосних обережних і разом з тим настирливих удари. І ще два. Це агент, пан Тимощук… Хауссер хотів був прибрати зі столу, але передумав, накрив клясер газетою й, невдоволено суплячись, пішов відчиняти.
Худорлявий молодик, інтелігентний на вигляд, швидко переступив поріг і неспокійно-радісно оглянув кімнату.
— Зброю в Здолбунові забрали… — почав він доповідати збуджено, але півголосом.
Хауссер мовчки кивнув головою.
— Почались переговори з угорцями…
— Це мені теж відомо, пане Тимощук. Угорці запросили багато? Раджу не скупитися. Поясніть своїм товаришам, що зброя завжди коштувала дорого. Якщо перевести продовольство на ціни мирного часу, то угорці просять сущу дрібницю. А як підійметься престиж ОУН — переговори, дипломатія, суверенітет…
— Так, так, — закивав головою Тимощук; маленькі, меткі очиці його заблищали радістю, гордістю. — Престиж — це важливо.
— Друге. Треба докласти всіх зусиль, щоб припинити напади на обози з продовольством.
Молодик мерзлякувато знизав плечима.
— Трудно… Знаєте, який настрій…
— Пане Тимощук, я не люблю цього слова — трудно, — суворо сказав Хауссер. — Його особливо охоче вживають ледачі й дурні люди. Треба думати, підшукувати аргументи. Ви маєте вагомий мотив — німці потенціальні союзники в боротьбі ОУН проти більшовиків. Хіба вам вигідно ослаблювати союзників? Адже це в ваших інтересах, щоб радянські війська з’явилися тут якнайпізніше. Накопичуйте й бережіть свої сили, а німців, які стримують навалу більшовицьких орд, підтримуйте хоча б продовольством. Не бійтеся висловити таку думку серед ваших керівників. Вона народжена логічною оцінкою політичного становища й не може викликати підозріння навіть у тих ваших колег, які справді ненавидять німців.
— Так, так, — знову погодився Тимощук, намагаючись, видно, запам’ятати гарненько все, що говорив йому радник. — Це логічно. Потенціальні союзники… Це переконливо.
— Передайте Дубу, хай розширює мережу офіцерських шкіл УПА. Готуйте кадри командирів. Ми можемо дати вам ще декількох досвідчених інструкторів, які володіють українською мовою й добре знають прийоми партизанської війни. Це теж у ваших інтересах. Ви згідні, що такі інструктори необхідні вам?
— Безумовно, безумовно…
— Як бачите, я даю ділові поради, пане Тимощук, і дію тільки в ваших інтересах, — ледь помітно всміхнувся Хауссер. — І останнє: це для Вепра. Вашій службі безпеки слід би серйозно зайнятися очисткою території від різних сумнівних елементів. Я маю на увазі людей, які таємно симпатизують більшовикам чи зможуть дати їм будь-яку інформацію про вас. По селах — мені це відомо — можна знайти не лише комуністів, що притаїлися, не лише сім’ї партизанів, але й радянських військовополонених, що повтікали з таборів, і навіть уцілілих євреїв. Ці люди після приходу сюди радянських військ можуть завдати вам чимало неприємностей. Тил повинен бути чистим. Поляки… З поляками справи йдуть добре. Продовжуйте в тому ж дусі.
— Передам. Усе дослівно передам.
— На цей раз у мене більш нічого немає. Бувайте здорові, пане Тимощук. Чекаю свіжої інформації.
Молодий чоловік пішов, але не встиг радник сісти за стіл, як у двері знову постукали голосно й безцеремонно. Видно, прийшов хтось із німців. Хауссер заховав марки в шухляду й відчинив двері.
Біля порога стояв офіцер років тридцяти п’яти з погонами гауптмана на зім’ятому мундирі. Він усміхався радісно й збентежено, видно, не знав ще, яке враження справить на господаря кімнати його несподівана поява. Він був середній на зріст, але його плечі в поєднанні з масивною головою на низькій шиї здавалися вузькими, хлоп’ячими.
— О, кого я бачу! — вигукнув, зображуючи на своєму обличчі приємний подив, Хауссер. — Теодор… Ну, заходьте ж! Якими вітрами занесло вас у ці краї?
— Військовий кореспондент гауптман Теодор Оберлендер повертається в Берлін після перебування на Східному фронті, — жартівливо відрапортував гість, підносячи два пальці до пілотки. І хоч він сміявся, потискаючи руку Хауссеру, сірі, широко розставлені під важким чолом очі його були не дуже-то веселі — очі втомленої розумної людини, в якої значно більше причин сумувати, аніж веселитися.
Довго, як старі друзі, трясли один одному руки. Але дружби між ними ніколи не водилося. Вони були однодумцями й суперниками. Якийсь час молодий енергійний Оберлендер ішов угору. Він вважався кращим знавцем Росії й виношував сміливі проекти освоєння східних територій. Звичайно, він добре знав Росію, в якій під виглядом наукового працівника побував не раз. До того ж він вступив у націонал-соціалістську партію ще до мюнхенського путчу, а Гітлер пам’ятав усіх своїх старих соратників. Хауссеру було відомо, що Оберлендер незадовго до війни знайомив фюрера з своїми проектами, і вже одне це свідчило багато про що. В той час Хауссер, незважаючи на ряд опублікованих робіт і докторське звання, був звичайним чиновником недавно створеного відомства Розенберга. І ось минуло всього лише три роки, самовпевненого гордівника Теодора, що мріяв стати особистим радником Гітлера, було усунуто від справ, і він, почавши війну обер-лейтенантом, дослужився лише до гауптмана, пише в газетах, а непомітний Хауссер став головним спеціалістом у східних питаннях; і його ідеї підхоплюють буквально на льоту.
— Як добре, що ви зайшли, як добре… — привітно й загадково всміхаючись, промовив Хауссер, підсуваючи гостеві стілець. — Ми не бачились… Ну, звичайно ж, відтоді, як розлучилися на Північному Кавказі. Цілий рік!
— Роки бувають різні, любий Томасе, — заперечив Оберлендер, і в його голосі почулася неприхована гіркота. — Цей рік здається мені десятиріччям. Скільки подій, скільки нещасливих подій вмістив у себе цей жахливий рік!
— Звичайно, звичайно, — квапливо, з удаваним співчуттям заявив Хауссер. Йому було прикро. Такий хороший спочатку вечір було безповоротно зіпсовано — знову розмова про політику, запізнілий аналіз помилок, пустопорожні проекти. Ні, він не збирається товкти воду в ступі, — Знаєте що, Теодоре… Давайте-но ми з вами вип’ємо по чарочці з приводу зустрічі. Посидимо, поговоримо про всяку всячину, відпочинемо.