Страница 34 из 103
Викрадення зброї та боєприпасів на станції Здолбунів. Солідно: шість ящиків гвинтівок, п’ятдесят ящиків з патронами і гранатами, три ручних кулемети. Зроблено чисто, без жертв з німецького боку… Начальник гестапо не наважується стверджувати, хто саме вчинив грабунок, але схиляється до думки, що це зробили оунівці. Мабуть, і в цьому пункті він має рацію…
Вісім нападів на продовольчі обози, що везли на залізничні станції зібраний у селян контингент. Захоплено 180 тонн зерна, 76 голів великої рогатої худоби. Убито й пропало безвісти чотири офіцери, дев’ятнадцять німецьких солдатів. За даними, які має оберштурмбаннфюрер, у трьох нападах брали участь радянські партизани, решту вчинили оунівці. Можливо, цілком можливо…
Протягом минулих двох тижнів загострилася ворожнеча між українцями і поляками. Діють озброєні загони УПА і АК. Переважно нічні напади з особливо жорстокими звірствами. П’ять сіл і одинадцять хуторів спалено дотла, населення знищено майже повністю. Прекрасна, чудова новина! Радник ледве стримався, щоб не потерти від задоволення руки.
В кінці зведення найважливіше: два агенти доносять, що в районі Радзивилова між представниками командування групи угорських військ і спеціальними уповноваженими ОУН відбуваються таємні переговори про обмін зброї на продовольство. В принципі домовилися, торгуються за ціну. Угорці запросили забагато — півтонни зерна, тридцять кілограмів м’яса в живій вазі, п’ять кілограмів свинячого сала або смальцю за гвинтівку. Отже, наявні перші наслідки плану, запропонованого якимось непомітним радником Хауссером: угорці перестануть канючити продовольство в німецького військового інтендантства, бандерівці одержать зброю і зможуть активніше виступати проти радянських партизанів. Однак, яку чудову агентуру серед оунівців має начальник гестапо! Він, Хауссер, знав про наступні переговори між угорцями й бандерівцями, але про те, що переговори вже почалися, його агенти ще не встигли донести йому.
Герц нишком стежив за Хауссером, проте не міг здогадатися, яке враження справило донесення на «Пуголовка», — очі радника були сховані за блискучими двоопуклими лінзами, кругле обличчя з товстими губами було застиглим, як карнавальна маска.
— Дякую, пане оберштурмбаннфюрер, — сказав Хауссер. — Правда, на вашому місці я вилучив би з неї останнє повідомлення й відправив би його окремо, як спеціальне таємне донесення особливої державної ваги. Але це в вашій компетенції…
Герц замислився на секунду і на знак згоди нахилив голову.
— Так, мабуть, ви маєте рацію. Дякую, пане раднику. Може, ми з вами вип’ємо по чарці коньяку й по чашці кави?
Хауссер мляво усміхнувся.
— Дякую вам, але я не п’ю на ніч кави. На жаль… Серце дає про себе знати.
Хворе серце було тільки приводом. Іншим разом радник, мабуть, охоче погодився б посидіти з начальником гестапо за чашкою кави, але сьогодні в його портфелі була особлива здобич, і йому не терпілося швидше гарненько розглянути новий набуток.
Оберштурмбаннфюрер зрозумів відмову Хауссера інакше — «Пуголовок» приндиться, хоче підкреслити, що між ними можуть бути лише суто офіційні: стосунки. Ну, й біс із ним, хай приндиться! В кожному разі, розграбована зброя тепер на сумлінні радника. Щодо цього одержано вказівку…
— Пане раднику, а як ви розцінюєте той факт, що напади на обози з продовольством збільшилися останнім часом майже вдвічі?
Хауссер уже одяг кашкета і збирався виходити. Він нахилив голову, вирішуючи, чи варто йому відповідати на це запитання, чи можна відбутися якимось туманним зауваженням. Вирішив, що все ж не треба псувати відносин з начальником гестапо.
— А ви не знаходите ніякого зв’язку між цим фактом і переговорами угорців з оунівцями?
Герц спершу здивувався, потім наморщив чоло, намагаючись зрозуміти, на що натякає радник, і нарешті признався:
— Ні, не знаходжу. І взагалі, дії наших союзників угорців… Якщо це зроблено без відома німецького командування, уявляю, як їм дістанеться.
Блискучі скельця окулярів, наче очі якоїсь механічної людини, втупились у начальника гестапо. Скельця, природно, не виражали нічого, та все ж оберштурмбаннфюреру здалося, що «робот» дивиться на нього, із співчуттям, і начальник гестапо з ж знітився під цим пильним мертвим поглядом.
— Пане оберштурмбаннфюрер, ви, гадаю, погодитесь зі мною, — зітхнув Хауссер. — Нам треба викачувати в місцевих селян продовольство. Чи не так? Але селяни не люблять, коли їх грабують. М’яко кажучи, це їх дратує. Щоб завоювати симпатію своїх земляків, бандерівці відбивають у нас награбоване. Я вважаю, що для нас було б краще й спокійніше, якби бандерівці замість того, щоб нападати на обози і вбивати німецьких солдат із охорони, самі почали збирати продовольство й доставляти його нашим союзникам під своєю охороною. Чи не так? Добраніч, пане оберштурмбаннфюрер. Хайль Гітлер!
Хауссер жив у невеликій кімнаті, відведеній йому в будинку, де поселилися чиновники невисокого рангу й українці, що співробітничали з німцями. Переступивши поріг своєї келії, радник квапливо роззувся, всунув ноги в пантофлі й відразу ж відчув себе іншою людиною. До біса політику, війну, тупого оберштурмбаннфюрера, швидше до столу, швидше до улюбленого заняття, що допомагає хоча б на деякий час забути про все на світі.
Другого чи третього дня після нападу Німеччини на Радянський Союз у гітлерівських військах було оголошено спеціальний наказ фюрера — офіцерам і солдатам дозволялося посилати з Росії на батьківщину посилки. Гітлер давав зрозуміти своїм воякам — не соромтеся, грабуйте, війна для вас не лише захоплююча пригода, небезпечний спорт, що лоскоче нерви, а й джерело особистого збагачення. Військова пошта працювала з граничним навантаженням, посилки пливли в Німеччину плавом. Матусі й дружини «доблесних воїнів фюрера» ахали, відкриваючи одержані пакунки: смалець і мед, портативні патефони з набором пластинок, відрізи сукна, вовняні й шовкові сукні, хутра. Деякі посилки були з сюрпризом — у банці з топленим маслом чи смальцем рантом знаходили золото: обручки, брошки, чайні ложечки або навіть зубні коронки… Якомусь гітлерівцю пощастило більше, ніж іншим…
Фрау Хауссер одержувала від сина посилки регулярно, але ящики, які вручали їй на пошті, були дуже легкими. Стара знаходила в них баночку меду, варення чи шматок чудового свинячого сала, решту місця в посилці займали пронумеровані пакети з написом на цупкому, провоскованому папері: «Підготовано до зберігання». Радник Хауссер полював у Росії за тим, що в очах багатьох інших не являло жодної цінності. Він розшукував картини, старовинні ікони й колекції поштових марок. Щоправда, знайти вартісну картину чи ікону було справою дуже важкою і навіть небезпечною — ненаситний Герінг відразу ж цілком офіційно наклав лапу на ті художні цінності й музейні рідкості, яких більшовики не встигли вивезти на Схід. Проте влада ненажерливого рейхсміністра не поширювалася на філателію. В цій галузі Хауссер мав повну свободу дій, і він не марнував часу — сотні найцінніших колекцій було відправлено додому під виглядом продовольчих посилок.
Сьогодні зовсім випадково радник наткнувся у військовому госпіталі буквально на скарб. Той клясер, який лежав зараз у нього в портфелі, був трофеєм якогось пораненого солдата, видно, досвідченого філателіста. Солдат помер під час операції, а його товариші по палаті обміняли нікому не потрібний «альбом» дивакуватого покійника на десять пачок сигарет.
Радник засвітив гасову лампу, старанно, наче хірург перед операцією, помив руки, розіклав на столі пінцет, лупу, шматочок білосніжної замші й лише після цього дістав товстий саморобний клясер. Марок було багато. Хвалити бога, потрібно буде весь вечір потратити на те, щоб розглянути кожну з них, визначити можливу вартість її. О, після війни вони коштуватимуть дорого, ці радянські марки! Хауссер обережно підхоплював марку пінцетом, розглядав її в лупу й, переконавшись, що марка без ганджу, протирав її замшею, вкладав у пакетик.
Цього разу йому до рук потрапив багатий улов — кілька комплектів рідкісних серій і в додаток до всього тридцять примірників особливо цінної марки з надпечаткою, в яку вкралася друкарська помилка. І жодного загнутого краєчка, жодної грибкової плямочки на покритому клеєм боці. Як пощастило!