Аферистка

— Доню, — погукав Тетяну Ігор Свиридович, вмикаючи телевізор. — Дитино моя, підійди хутенько, поки ми самі.

Тетяна, скоро оговтавшись від незвичної ніжності, — ніяк не вдавалося звикнути, що сільські люди часто так звертаються до молодших на доказ своєї довіри чи свого приязного ставлення до них — зайшла у вітальню і сіла біля господаря.

— Я поряд, — розсіяно попередила вона, все ще приміряючись до бесіди з Огнєвими, бо без них ніяк не знаходила вирішення задачі.

— Відчуваю, що у нас назрівають воєнні дії, — сказав Ігор Свиридович, поклавши руку на її плече. — Почекай, — спинив Тетяну, яка хотіла на цих словах перебити його. — Ніколи нам. Так от, я, на жаль, ненадійний помічник, скоріше тягар. А ти знай от що: отам за припічком лежить згорток, у ньому пістолет, до речі, військового зразка і стріляє з силенним гуркотом, тому використовуй його в крайньому випадку. Патрони теж там лежать. І не бійся, в разі потреби перед законом я все візьму на себе. А під ліжком лежать п’ятикілограмові гантелі. Це теж гарна зброя, не нехтуй нею. Ти їх зараз забери звідти і поклади туди, де вони можуть тобі знадобитися. Так, що ще?

Видно було, що чоловік хвилюється, але щиро намагається бути корисним. Він давно вже відчув небезпеку, як і те, що Тетяна всіма засобами боронить їх від неї. І тому навіть у безпомічному стані не перестав відчувати і проявляти свою відповідальність за безпеку жінок.

— Треба встановити чергування, — запропонувала Тетяна, розуміючи, що проникливого чоловіка обдурити чи приспати його пильність не вдасться. Тому треба говорити відверто, ну може, трішки щось зм’якшити.

В цей час в хату повернулася Любов Петрівна. Заклопотаність не сходила з її миловидного лиця, залишаючи і снопик вертикальних зморшок на переніссі, і складки навколо опущених донизу куточків губ.

— Собаку я відпустила. Що ще робити? — запитала вона, звертаючись до обох, хто був у хаті. — Таню, доню, ти ж нічого не кажеш. Хіба ми з чоловіком якісь детективи? Сидимо з ним, гадаємо, що сталося, чого ти сполохалася, що воно далі буде. Прямо руки опускаються, ні до чого душа не лежить. В чому справа? Що відбувається?

— Це все тільки мої підозри, — сказала Тетяна. — На ваш бізнес, Любове Петрівно, поклав око один бандит, якого ви колись лікували. Тепер він намагається тероризувати вас і цим змусити платити йому данину. Для цього знайшов помічницю, яка повинна була для початку вкрасти ваші заощадження. А коли трапився Грицько й не дав цього зробити, вони вчинили другу спробу. Це сталося в той день, коли ви ходили купатися на річку, а я залишалася відпочивати. Пам’ятаєте? — слухачі дружно кивнули головами. — Я ледве відбилася від мужика. Він майже силою вдирався в хату, щоб визволити дівчину, свою пособницю, яку я тут впіймала й затримала. Так, — Тетяна повернулася до Любові Петрівни. — Вона залізла сюди через вікно і знову рилася у вашій шафі. Якщо я їх відігнала не досить переконливо і вони не відмовилися від свого наміру, то досі слідкують за вами. А коли так, то з нашої вечірньої метушні мусять зробити висновок, що сьогодні ви залишилися самі і можна ще раз вчинити спробу пограбувати вас. Ось я й готуюся до цього.

— Значить, війна, я не помилився, — сказав Ігор Свиридович.

— Не везе нам — як не те, так інше, все не як у людей. Тоді треба протриматися до ранку, а там ще щось придумувати, — задумливо сказала Любов Петрівна.

— Ви зараз ще посидьте, подивіться телевізор, робіть все, як завжди, а потім лягайте спати. А я чергуватиму. Раптом що, я вас розбуджу. Не полізуть же вони у вікно нахрапом.

— Якщо ми спатимемо, а ти ні, то це не називається чергуванням, — сказала Любов Петрівна. — Давай домовимося інакше. Ти спи зараз, а я посплю у другій половині ночі.

— Ні, Любове Петрівно, вам завтра хворих приймати, ви мусите бути свіжою.

— Ви про мене не забули? — озвався Ігор Свиридович.

— Ви хворий, вам взагалі про це діло некорисно знати. Та вже коли я десь помилилася й дозволила вам здогадатися, то хоч не просіться на фронт, — сказала Тетяна.

— Ех, доню, не дай Бог тобі знати щось про справжній фронт! — зітхнув чоловік. — Розберемося по суті. Хто з нас найміцніший здоров’ям і найвитриваліший?

— Це я, — озвалася Тетяна.

— Кому завтра найбільше треба бути у формі?

— Любові Петрівні.

— Ну, от і виходить, що найкращий час для чергування ми віддамо Любові Петрівні, а найважчий — нашій Тані.

— Як це?

— Звечора пильнуватиме Любов Петрівна, а ми поспимо. Потім заступиш ти, Таню, а під ранок я тебе зміню, і ти ще трохи поспиш.

— Схематично кажучи, звечора відпочиватимете ви і я, потім Любов Петрівна і ви, затим я і Любов Петрівна. Це правильно, я згодна. Для мене заснути чи проснутися в будь-який час дня і ночі не складає труда, — погодилася Тетяна.

Вони ще обговорили розпорядок і методи чергування, поговорили про можливі варіанти розвитку подій, дії з боку настирного бандита і розійшлися по своїх «постах». Тетяна, маючи деякий досвід бандитських нападів, припускала, що вона, змінившись серед ночі зі свого чергування, постарається вже не заснути, бо це буде найважчий час для втомленої людини — час перед ранком, коли найбільше хочеться спати. А різна погань якраз у цей період і завдає удару. І хоч зараз майже в половині четвертого починає світати і можна думати, що при сонці їм нічого не загрожуватиме, та це було ефемерне враження. Бандити двічі вже лізли в хату саме серед дня. Крім того, не можна в небезпечній ситуації покладатися на незрячу людину, тим більше що сліпота у Ігоря Свиридовича з’явилася порівняно недавно і не встигла доповнитися в організмі витонченим слухом.

Проте всі Тетянині розрахунки полетіли шкереберть. Їй здалося, вона щойно заснула, хоч стрілка годинника підбиралася до першої години ночі, коли внутрішній вартовий забив тривогу, примусивши різко розкрити повіки й нечутно скочити на ноги. І однаково неприємності знову її застукали зненацька.

А було так. Любов Петрівна, злегка подрімуючи перед екраном телевізора, спокійно чергувала, навіть трохи заспокоївшись після вечірніх розмов — так кругом було тихо й спокійно. Вона вже збиралася будити собі на зміну Тетяну, як раптом відчула чужий запах, який одразу не розпізнала. Потім зрозуміла, що це пахне дим — у неї щось горіло. Вона, звичайно, сполошилася — треба ж здати чергування в порядку: обдивилася всі розетки й вимикачі, глянула на електричний чайник, пішла на веранду перевірити газову плитку. Все кругом було в порядку. Тоді вона запідозрила, що забула вимкнути газовий балон у літній кухні, де звечора варила собаці кашу на завтра. Ну нема, щоб перейти туди з хати — тут був хід через комору. Так не захотіла торохтіти й будити своїх домочадців, тому пішла знадвору. Обдивилася все в кухні, заглянула навіть в сарай і в льох — ніде нічого не горіло. Вона ще постояла на подвір’ї, придивляючись і принюхуючись, звідки це може нести димом, а потім направилася в хату. На самому порозі її обхопили ззаду, заткнули рота кляпом, зав’язали очі ганчіркою, кинули на стілець і прикрутили до нього.

Переступники надивилися легковажних фільмів про злодійства, подумала Любов Петрівна. Десь підпалили сміття, щоб викликати підозру в пожежі, і вивчали, куди вона побіжить гроші рятувати. Видно, підглядали у вікно, як вона металася по хаті, потім слідкували за нею надворі. А вона їх розчарувала, бо навіть не подумала про скляну банку з грошима, нещодавно закопану на грядках з цибулею, — там їй ніяка пожежа не страшна.

— Де гроші? — почула вона запитання, вимовлене здавленим голосом прямо над своїм вухом. — говори, с…! Спотворю! Уб’ю!!

Любов Петрівна цей приглушений голос витлумачила не так, що бандити бояться зчиняти ґвалт, а так, що вони хочуть залишитися невпізнаними нею, і вона щосили намагалася згадати, хто це говорить, кого це вона лікувала від туберкульозу, але такого випадку взагалі не пам’ятала. Та й не могла пам’ятати, бо хоч цей терорист, справді, був туберкульозним і, справді, взнав про цілительку через лікування у неї. Та лікувався тут не він, а його мати і не від туберкульозу, а від рожі. Він просто колись привозив матір сюди й побачив тут велику чергу. Тоді й подумав про бабині прибутки й про те, щоб добратися до них. А своїй дівчині він набрехав навмисне, щоб вона робила те, що йому треба було.