Аферистка

— Поясни, що сталося, Ї звернувся він до дружини.

І Тетяна дещо розповіла йому, не згадуючи, звичайно, про зброю й розповідь затриманої дівчини. Сказала, що злякала крадіїв і вони втекли з погрозами розправи. Не поминула й своїх висновків про те, що саме вони з Грицьком загострили стосунки Огнєвих з бандитами і тому повинні взяти відповідальність за безпеку безпомічних людей на себе.

— Нічого ми не загострили, — заперечив Грицько. — Не накручуй себе. Тих стосунків просто не існувало, ми трапилися Огнєвим тоді, коли до них завітало лихо. Ми їх двічі врятували. Значить, вони — наші хресники і ми мусимо оберігати їх далі.

— Тому я зараз повернуся до них. Переночую там востаннє, а далі видно буде.

— А що видно? Ти після цього спокійно відпочиватимеш на морі?

— Ні, звичайно. Є у мене одна думка. Не знаю, як ти до неї поставишся.

— Я майже знаю, що це за думка.

— Що? — заграла очима Тетяна.

— Про те, щоб вони пожили у нас, поки ми відпочиватимемо.

— Трохи не вгадав, хоч і дуже близько, — сказала Тетяна. — Але скажи, проти такого варіанту ти не заперечував би?

— Ніколи! Вони мені дуже симпатичні, чесно. Але ти кажеш, що я не вгадав.

— Так, я мала на увазі мою хату. Нехай вони туди заселяються й живуть постійно, не тільки на час нашої відсутності.

— Чудово! Я саме це й мав на увазі, говорячи, що стосовно твоєї хати у мене є гарна ідея. От! Так чого зволікати? Давай зараз їм це запропонуємо.

— Зрозумій, їм буде незручно приймати од абсолютно чужих людей таку увагу, чи подарунок, не знаю, як сказати. Їх треба підготувати.

— Але ми скоро маємо їхати на відпочинок, — нагадав Грицько.

— Поговоримо з ними завтра, — сказала Тетяна. — Все, я пішла, тут кілометрів п’ять тюпачити.

— Я вранці навідаюсь, — пообіцяв Грицько.

4

На землю спускалася глупа ніч. Небо, як зношена аспідна ковдра, у свої незчисленні проріхи пропускало блищання зірок, проте для освітлення земних просторів без місяця їхнього відчайдушного старання було замало. І тут, поступово викупуючись у мороці, змиваючи з себе утому дня, все поволі засинало: припиняли щебетати птахи, трави хилили донизу горді свої голівки, вгамовувалися тварини, і тільки пахощі, вирвавшись з розпечених, розтривожених сонцем квіткових серцевин, густо нависали над світом людей, проникали в їхні сни і навівали прекрасні чари.

Тетяна вийшла з машини, зійшла з дороги і пішла назад вздовж порослого травою пологого схилу, пробираючись до садиби Огнєвих навпростець. Вона дуже хвилювалася і квапилася опинитися там якомога швидше. Цілком конкретне тривожне відчуття підганяло вперед — на жаль, для нього були підстави. Вона тепер знала, що за Андрієм і дівчиною, яка залишилася для неї безіменною, ніхто не стоїть. Просто один з численних бандитів нещодавно вийшов на волю, як водиться, знайшов собі підходящу «дуринду з хатою» і тепер намагався взяти під контроль діяльність бабки-цілительки Ї влаштуватися з постійними прибутками.

— І він, — розповідала затримана дівчина, — не відступить від своїх намірів, хоч ти його вбий.

— Щойно ти обіцяла, що постараєшся відговорити його від них, — нагадала тоді Тетяна.

— Постараюсь, але за успіх не ручаюсь, у нього немає іншого виходу, — сповістила вона, ніби під великим секретом.

— А піти працювати він не пробував? — так само по-змовницьки прошептала Тетяна.

— Він хворує на туберкульоз, і працювати чи іншим чином влитися в прибутковий бізнес не може.

— Підозрюю, що він пертиме напролом, — вголос сказала Тетяна, роздумуючи, що її може чекати в майбутньому.

— Так, — підтвердила затримана. — Він ніколи не змириться з поразкою від якоїсь шалави. Як дурний.

— А як він вийшов на бабку-цілительку? — запитала Тетяна.

— Через свою матір, — відповіла дівчина. — Після тюрми мати возила його до цієї бабки лікуватися. Через те, що бабка відразу взнала б його, він і послав для початку мене. Ну, так би мовити на розвідку і заодно вийняти кубушку, яку він підгледів під час перебування у бабки, — добути грошенят на перший час.

— А як він далі збирався діяти?

— Я мусила постійно зводити бабу незначними крадіжками, а потім з’явився б він і запропонував свій захист, ну, за певних умов, звичайно. І надавив би на неї, якби вона почала пручатися. Спочатку залякав би, що зруйнує бізнес, а потім дожав би погрозами, в’язницею за те, що вона лікує людей незаконно.

— Приємний хлопець, — сказала Тетяна. — Правда?

Дівчина знизала плечем:

— Гнида, звичайно. Але й самій не краще на світі жити.

Монотонно долаючи відстань, Тетяна втомлено зітхнула — довго й тяжко їй доведеться воювати. Правильно, що вона за щиру розповідь відпустила дівчину додому. По-перше, та ще не зовсім втрачена і їй рано йти за ґрати. А по-друге, тепер їй, Тетяні, відомо, що для спокійного життя Огнєвих треба зламати хребет одному тільки чахоточному Андрію. А для цього досить набратися терпіння й почекати — час грає на її боці. Поки вона відбиватиме «наїзди» рецидивіста на бабку, його хвороба зробить свою справу. От і буде казочці кінець. Ну скільки він ще протягне? Нехай рік, нехай два. Та він і не чіпатиме Любов Петрівну, якщо та перебереться в Славгород і припинить заробляння на траволікуванні. Але чим тоді вони житимуть? Іти працювати Любові Петрівні вже пізно, та й не можна покидати на цілий день без нагляду сліпого Ігоря Свиридовича. А отримувати пенсію їм іще рано. А може, вони її й не заробили. Хтозна. Ой… Тетяна ще раз тяжко зітхнула, усвідомлюючи, що таке охоплений ідеєю-фікс бандит, — тій дівчині, яка прийняла його до себе, не вдасться відвернути його замахи на Огнєвих.

Наразі ніщо не відволікало Тетяну від взятої на себе місії: ні безмісячна ніч, що моторошністю огортала світ; ні тиха краса степу; ні розлита довкруж суспензія мудрості, яка в такий час завше спонукає людину поринати у міркування й віднаходити там особливо глибокі істини, робити висновки чи щось планувати — всі її думки працювали на те, щоб правильно поговорити з гостинними господарями й вибудувати лінію їхнього захисту з найменшими втратами.

Вона поглянула на добряче посірілі через настання ночі пагорби на протилежному боці вибалку: деякі з них вкривало густе лісове пагіння. Зліва виднілася зруйнована ферма, а поряд стирчав каркас колишнього вітряка — кажуть, він тут стоїть ще з тридцятих років. Люди його берегли як реліквію, згадку про дідів-прадідів. А тепер щасливим і вільним нащадкам не до того, як кажуть: не до жиру — бути б живу. Так ось де є чудовий пункт спостереження! Якщо дивитися звідти, то все село лежить, як на долоні, особливо крайня на протилежному схилі вулиця і хата Огнєвих на ній.

Тетяна взяла праворуч, пірнула під захист посадки, що чорною масою супроводжувала стежку, пішла, не озираючись, щоб не наганяти на себе страху. Вона розуміла, що попереду на неї чекає важка ніч. Вона це відчувала нервами, і тому готувалася до неї як внутрішньо, психологічно, так і на фізичному, матеріальному плані: дивлячись під ноги, де валялися збиті бурею гілки з дерев, підшукувала собі підходящу, сучкувату дубину. Таку щоб кілограмів п’ять-шість важила і була замашною. Ага, добре було орудувати подібним знаряддям у Грицьковому дворі, де й місця для гарненького розмаху доволі, й свідків не було. А тут? Тут що не розвернешся в кімнаті, що господарку нажахаєш до нестямного крику — все не те. Ні. Але не бігати ж перед нею з пістолетом в руках — бідна жінка втратить уявлення про дійсність, подумає, що на її очах воюють дві мафії.

Подружжя Огнєвих ще гуляло надворі, коли Тетяна тінню попід стінами пірнула до них у хату.

— Я вас в хаті почекаю, — тільки й промовила. — А ви ще погуляйте.

Не вмикаючи світла і не роздягаючись, Тетяна зайшла в свою кімнату й сіла на ліжко. Хвилин через декілька зайшли й господарі, покінчивши з усіма справами по господарству.

— Ой, — раптом згадала Любов Петрівна, — забула песика відпустити, нехай побігає на волі, — і вона вискочила з хати.