Аферистка

— Спасибі вашому чоловіку, виручив, — сказала Любов Петрівна. — Ось я вам молодої цибульки на салат вирву і щавлю на зелений борщ. Візьмете? Вам потрібні вітаміни.

— Це так слушно, — відгукнулася Тетяна. — Спасибі. Ви знаєте, я восени, як вже казала вам, буду в Москві, то заодно взнаю для вашого чоловіка про гарну офтальмологічну клініку. Чи ви вже визначилися з лікарнею?

— Ні, — махнула рукою жінка. — Яке там? Я тільки гроші збираю.

З пучком молодої зелені жінки знову повернулися у двір. Поки їх не було, Борис Павлович прийшов з прогулянки до Дніпра, і зараз тут кипіла розмова про політику.

— Європейський суд з прав людини в Страсбурзі зобов’язав Росію виплатити компенсацію родичам людей, котрі пропали й загинули в Чечні в період 2001-2002 років, — обурливо говорив Грицько. — А чого тоді той самий розумний суд не зобов’яже повернути гроші тим росіянам, яких чеченці брали в заручники й викачували викупи з їхніх рідних? Що це за однобока справедливість? От я цього не розумію.

— Тим більше, і це тепер уже всі знають, що до цього бізнесу мав безпосереднє відношення горезвісний Березовський, — сказав Борис Павлович. — Знають і його поплічників з чеченських бойовиків. То нехай на додаток ще сплатить моральні збитки.

— Ой, там були не тільки моральні збитки, — тихо додав Ігор Свиридович. — Добре, що ви не знаєте, але можете мені повірити: ті люди, котрі повернулися з чеченського ув’язнення, назавжди втратили здоров’я, як і дехто з їхніх рідних.

— Ага, — гарячився далі Грицько. — У першому випадку, який розглянув Страсбурзький суд, ішлося про чеченську жінку, що пропала в 2000 році в Грозному. В лютому 2001 року її тіло знайшли в масовому похованні. Експертиза встановила, що смерть жінки наступила в результаті черепних травм, нанесених тупим предметом.

— Хто це переривав усі могили й масові поховання, щоб знайти її? Такого не могло бути! Значить, хтось конкретно знав, де вона похована, і підказав місце пошуку, — сказав Борис Павлович. — Шукали ті, хто бив її тупим предметом.

— Атож. Звичайна підстава, — зітхнув Ігор Свиридович. — Її навмисне вбили, щоб потім здійняти ґвалт. Відомий ще з старозавітних часів прийом.

— Європейський суд вважає, що відповідальність за смерть цієї жінки лежить на російській владі, і тому Росія зобов'язана виплатити її родичам 70 тисяч євро, — продовжував Грицько.

— А що я казав? — підскочив Ігор Свиридович. — Хто вбив, за що — це страсбурзьким справедливцям байдуже. Винувата Росія і все. Хіба це не двійні стандарти?

— У сорок третьому році німці прийшли в двір до батьків моєї дружини і на очах багатьох свідків убили її дідуся, а також батька й матір. Це були старі люди, цілком мирні, — відхилився від теми Борис Павлович. — На той час наша територія знаходилася під німецькою окупацією, тобто під владою Германії. І що? Германія хоч якось відповіла за це?

— Я скажу більше, — доповнив цю думку Грицько. — Тим, хто звідав німецького рабства, тепер німці заплатили гроші. Як кажуть, хоч пізно, зате справедливо. А осиротілим дітям мирних жителів, яких німці замордували в окупації через ненависть до слов’ян, нічим не компенсували втрату батьків. Адже тут повна аналогія ситуацій! Чим же наші діти гірші від чеченців? Чому наші втрати свого часу зігнорували, а чеченські нині — примушують оплачувати?

— Так і обставини подій ніхто ж не розглядав! — підказав Борис Павлович. — Може, справді, знайдену в спільній могилі жінку вбили самі терористи. Як згадати про Гонгадзе чи Ганну Політковську, то дуже на те схоже.

— А ось ще краще, — продовжував Грицько. — Якась чеченка подала позов про зникнення в 2000-2002 роках сина і чоловіка. По цій справі Страсбурзький суд також виніс рішення про відповідальність Росії за можливу — зважте, всього лише можливу — загибель сина й тимчасове незаконне ув’язнення його батька представниками влади й ухвалив виплатити тій жінці 90 тисяч євро. Далі, в липні той суд виніс постанову про відповідальність російської влади за порушення права на життя молодого чеченця Хаджимурата Яндиєва. Хто такий, що за герой, чому ним опікується такий високий орган, звідки саме про нього стало відомо на тлі багатьох втрат? Одні запитання.

— Не одні запитання, — заперечив Ігор Свиридович. — Є й відповіді: це заздалегідь заплановані жертви, як Старовойтова, Холод, Політковська, яку ви тут згадували. Цих заангажованих ворогами Росії безпринципних людей пустили на гарматне м’ясо ті, кому вони служили. Заради провокації. Так само тепер позбавляються від своїх чеченських інформаторів чи провокаторів, та ще й таким чином все повертають, щоб вичавити навіть з цієї розправи додатковий зиск Ї політичний.

Цікаво, що всі троє мужчин виявилися однодумцями, але сповіщали одне одному свої думки експресивно, з криком, з жестикуляцією, підскакуючи зі стільців. Як не дивно, сліпий Ігор Свиридович добре знав справи не тільки у власній державі, але й у Росії, особливо що стосувалося військових конфліктів на Кавказі. Якщо Грицько й Борис Павлович отримували інформацію з газет і передач телебачення і в їхніх судженнях переважав схоластичний момент, то в свідченнях Ігоря Свиридовича відчувався ґрунтовний практичний досвід. Він чітко пам’ятав найдрібніші конфлікти, що сталися в тому регіоні навіть не тепер, а ще раніше, знав прізвища посадових осіб, як військових, так і місцевої влади. Взагалі, коли людина, як кажуть, знаходиться в матеріалі, то важко сказати, з чого саме це відчувається.

— …звинувачують Євгена Кульмана, — чувся далі голос Ігоря Свиридовича. — А за що? Насправді ніякого наказу про розстріл він не віддавав, як і не отримував. А стріляли його… словом, ті, хто допомагав йому вже на місці. А якщо сказати точніше, то звільнені ним раби розправилися зі своїми мучителями, які кинулися втікати, дізнавшись, що їхню діяльність розкрито. Тому Кульман не повинен і не може бути визнаний винним по карному звинуваченню, і не тільки тому що в частині першій 42-ї статті Кримінального Кодексу РФ написано: « Не є злочином заподіяння шкоди … особою, котра діє, виконуючи обов'язковий для неї наказ». А взагалі, він і його безпосередні підлеглі принципово не мають відношення до цих вбитих.

Ї А як він там опинився зі своїми людьми? Ї мимохідь запитав Грицько.

Ї Дуже просто. Стало відомо, що там проходитиме загін бойовиків з метою вчинення злодійського нападу. І йому надійшов наказ про виконання військової операції. Тобто йому наказали розташуватися на шляхах пересування супротивника з метою його знищення, захоплення в полон і таке інше. Наказ було виконано. Засідку влаштували на окраїні села Дай, при дорозі, по якій регулярно пересувався транспорт. По-перше, їжаку зрозуміло, що виконання подібного наказу передбачало виникнення можливих жертв. У результаті була зупинена цивільна машина, пасажирів якої згодом знайшли вбитими. Бачите, спецназівцям, щойно висадженим з гелікоптера в далекий гірський Шатойський район, цей регіон Чечні здавався мирним і безпечним, не як, наприклад, рівнинний Курчалоєвський. А тут, що по-друге, раптом виявилися російські громадяни, котрі перебували в рабстві у чеченців понад десять років! Уявляєте? Тих людей кульманівці, звичайно, звільнили. Ну і як, ви припускаєте, звільнені реагували, коли побачили, що ті, хто їх утримував в неволі і нещадно експлуатував, намагаються втекти? Отож. А спецназівці що? Вони не вповні володіли ситуацією й не розуміли, що навколо них відбувається. А… Ї оповідач махнув рукою. Ї Всього не розкажеш.

Любов Петрівна тихо кашлянула, а коли її чоловік зреагував на той звук, сказала, звертаючись до нього:

— Слідкуй за собою, дуже прошу.

Затим взяла Тетяну під руку і вони знову покинули сперечальників, вийшли на вулицю. Там хазяйка показувала Тетяні квітникові куртини, розбиті вздовж паркану, і кущі недавно посадженого тут жасмину.

— Ось скоро він зацвіте, так не захочеш на ніч додому повертатися, забажаєш у нас ночувати, — пожартувала Любов Петрівна. — А троянди? Гляньте, які пуп'янки вони викинули. О, — зраділа вона. — Зараз я вам півоній наріжу.